«Свої» і «чужі»

Годинник пішов назад, щойно пролунало прізвище «Ківалов». З іще незагоєних ран висмикнули нитки. «Свої» відразу згадали, якого вони кольору. І якого кольору політична доцільність. «Чужі» раптом схопилися за закон і зайняли святиню в центрі столиці. Стрілки зупинилися.

Беззуба приїжджа стара, тепер уже під біло-блакитним прапором за 150 гривень на добу, викликає явне роздратування респектабельних громадян із помаранчевою душею. Втім, як і відома баба Параска, забезпечена показною до кумедного лояльністю президента і чудовою стоматологією.

Так і є. Стійкі асоціації, пов’язані з духом «того Майдану» не перебити порожнечею цього. Проте він — сьогоднішнє відображення суті. І щоб піти далі, треба вдихнути його порожнечу на повні груди. Пережити все спочатку. І своє. І чуже. Загалом — наше.

«Своє»

Це найважче. А вже для журналіста, який звик копатися в чужому, — точно. Треба говорити про «донецьких», тому що сама така. Йдеться, швидше, про відчуття, ніж про факти і цифри. А вони суперечливі. І суб’єктивні. Найгостріші пов’язані з професією. Яка — дзеркало. Атмосфера молодої вільної газети заворожувала. Це середина дев’яностих. Ми вчилися писати, вчилися бачити, сварили один одного на летючках і водночас залишалися однією командою. То був час відлиги, коли влада не перешкоджала появі таких команд, і ті росли як гриби по всьому регіону.

Потім усе змінилося. Замість карикатур давали іміджеві знімки, а свободу щодо нової влади змінила дружба з останньою. Але якщо з комунальними ЗМІ дружили за законом, то з незалежними, а багато хто з них на той час були дуже популярні, — з любові. Часом примусової, але частіше — взаємної.

Місцевій пресі завжди важче уникнути спокус. Серед основних — організація передплати за рахунок бюджетників і підприємств, фінансова і технічна допомога редакції, а також індивідуальні преференції для редактора та наближених. У вигляді квартир, машин та інших життєстверджуючих моментів.

Досить багато газет втратили свою свободу так банально. Їх задаровували до останньої акції. Змінювався склад засновників. Кількість джинси збільшувалася. Десь до складу засновників входили місцеві ради, тоді був бесплатний папір. Десь — місцеві бізнес-структури, що забезпечувало повний контроль. За великим рахунком, це було те саме. Тому що на той момент регіоном рулювали вже саме та влада й той бізнес, під якими сьогодні вишиковується новий Майдан.

Уже нині стало зрозуміло, що все це був один великий план з досягнення великої мети. Тоді не було зрозуміло нічого. Ми як сліпі котенята впізнавали світ і його закони. Ми йшли паралельно: вони — до влади, ми — до розуміння того, що відбувається. І точка кипіння в кожного була своя. Хтось поїхав до Москви (і це ще один нюанс нашої «донецькості») — у пошуках кращого життя від нас справді їдуть до Москви, а не до Штатів. Хтось плюнув і пішов. Комусь сподобалася ця солодка дружба, і вони продовжують і сьогодні виховувати покоління покликаних і згодних служити. А хтось не змирився і «народив» свої сайти, газети і канали, виховуючи вільних духом.

«Чуже»

Переїзд до столиці стався за півроку до президентської кампанії 2004-го. Сьогодні смішно, але тоді, відриваючись від своєї малої батьківщини, жила однією дивною думкою. Чомусь здавалося, що мій чоловік обов’язково має стати генералом. Ось так, ні сіло, ні впало. Без зв’язків і протекцій. Просто тому, що — професіонал. Ну а про що мріяла я, думаю, ви вже здогадалися. Хотілося дихати. Нині розумію, що якби ми не трималися за такі рожеві прожекти, ніколи не зважилися б на подібну авантюру з двома дітьми. Тільки тому, що вірили: десь можуть жити інакше.

Майдан. Це була справжня ломка. Коли згадую, ставлю собі те саме запитання: чому не пішла? Адже у відчуттях співпала. Серце забилося. Повітря стало більше. Але не пішла. Це немов молиш Бога, але не в храмі. Не готова? Ще не перетравила до кінця? Не впевнена в людях? А може, просто інтуїція... Ми щовечора сиділи на кухні й говорили. Чоловікові було в сто разів складніше. Він у міліцейських погонах. Не вірив. Тільки якось, коли всім уже стало страшно, прийшов і сказав, що «хлопці проти народу ніколи не підуть». І це був настрій. Це було рішення більшості. Цим хотілося пишатися. Зв’язок із Донецьком не переривався. Колеги і подруги, які раптом стали «помаранчевими», годинами висіли на телефоні. «Закохані в Януковича» висловлювалися набагато чіткіше.

Потім був третій тур. Ющенко отримав один голос від нашої сім’ї, а моя донецька біографія свою логічну крапку. Так мені тоді здавалося. Цілий місяць ми перебували в якійсь ейфорії. Від гасел. Знаючи міліцейську кухню зсередини, скажу одне: переважна більшість «корупціонерів і хабарників» хочуть спокійно спати й не принижувати себе. Їхня головна рожева мрія — це, а не генеральські погони. Ющенко пообіцяв подолати корупцію в лавах міліції. Луценко — підвищити зарплату. Пам’ятаєте, тоді на дорогах даїшники практично перестали «стригти купони». І це був час надій. Наївних надій.

Через місяць ми знову стали засиджуватися на кухні. Чоловіка викликав новий начальник і запропонував піти. Тому що — донецький. Кілька місяців шукали недоліки. На важливих нарадах повідомляли про плідні результати пошуків. А в коридорах колеги з позицією тиснули руку й дивувалися терпінню — можуть і самі потрапити в жорна. Потім професіоналізм усе-таки переміг. Але картинку було зіпсовано. І потенційний генерал підшукав собі іншу роботу.

Саме тоді ми чітко зрозуміли, як небезпечно бути близько до влади. Столиця страждає на це особливо. Часті зміни команд спричиняють руйнівні наслідки, породжуючи в середовищі залежних від влади державних структур підсиджування, стукачество, пристосовництво, чіткий розподіл на «свій—чужий» без урахування будь-яких фахових чеснот. Проте особливо вдарив популізм нової влади. Гасла Майдану дуже швидко опинилися під непроникним і невидимим ковпаком особистих інтересів. Система, створена Кучмою, припала до душі новоспеченим демократам. У результаті нічого не змінилося. Тільки стало називатися по-іншому.

Розкол помаранчевих. Ні реалізованих гасел, ні реформ, ні... президента. Державний фонд сприяння молодіжному будівництву, через який ми взяли кредит на квартиру, після приходу помаранчевих майже рік не здійснював виплати компенсацій відсоткових ставок. Програма опинилася під загрозою зриву. Бюджети сімей полетіли у всій країні.

Повернення Януковича. Щоправда, без голубів і сімейної ідилії на Майдані (картинка феєричної інавгурації Ющенка й нині перед очима), але однаково з тріумфом. Найбільша діра в химерному плетиві реваншу — списки. Народними депутатами стали не лише бізнесмени й місцями вчені, а й секретарі, психологи, дрібні чиновники, яких неодноразово зустрічала на історичній батьківщині. Ця обставина просто дратувала! Як так? Які закони, які ідеї, які пріоритети розвитку країни?! Чиїми мізками?

Коаліції, гроші, зрадництво, конкуренція — таємна і явна. Ніяких законів і адекватних жестів у бік одиночок, які спостерігають за черговою зміною владних команд.

Потім Київрада. Влада як під лупою. Ділять землю. І всім зручно. Президенту. Прем’єру. Тепер і опозиції. Зі своїми бізнесовими списками. У Києві — репетируємо, у парламенті — виступаємо. Задекларовані колись на Майдані цінності: «чесно—нечесно» плавно перетікли в «невигідно». У столиці вигідно чесно, тому що очевидно. На місцях є варіанти. БЮТ саботує роботу «чужих» мерів. «Регіони» — губернаторів. Чужими стають навіть свої.

В Ірпені днями БЮТ і «НУ» відправили у відставку «свого». Мер іде, а люди залишаються. Разом із довгобудом у центрі міста, який не здається вже три роки. І знову ми втрапили. Ще один камінь під ногами. Не зрушиш. Наш маленький син усе ще живе в бабусі в Донецьку, а ми організували ініціативну групу — ходимо щодня то до забудовника, то до депутатів відстоювати свої права на житло. А вони, знахабнілі хлопчики й не надто компетентні тітоньки з депутатськими значками на грудях, ділять у будинку квартири, які вже давно продані. Така сама катавасія була й рік тому — при владі старої ради. І не лише в Ірпені. По всій країні. І облич уже не розібрати. І партій. І принципів.

А ось пан Жванія зі струнких лав «Громадянської самооборони». Цікаво, той, хто з ними, теж поділяє пристрасть до сухозлітного золота, яким соратник Луценка покрив усі стіни у своїй новій квартирі в затишному дворику столиці? А це регіонал пан Пригодський, який змахнув з карти країни півсела в стараннях побудувати власне поле для гольфа. Тут і шокуючий гламур від дружини народного депутата Богдана Губського — партнера пані Тимошенко в боротьбі за справедливість. Дама придбала на аукціоні сукню за 25 тисяч «баксів». Але ж, вибачте, хіба не безтактно «хвалитися здоров’ям у будинку інвалідів»? І хіба не логічніше в цьому випадку було б піарити в Інтернеті якусь власну добродійну програму? Хоча, припускаю, що хтось і не вловить суті меседжу, скотившись до банальної заздрості.

«Наше»

Британське рейтингове агентство понизило рейтинг нашого спільного сьогодення зі «стабільного» на «негативний». Що ж, вільні демократи так і не навчилися організовано працювати, а донецькі, працюючи, не розучилися пригнічувати. І ті, й інші користуються законом як туалетним папером. Така собі гримуча суміш, заряд якої тисне сьогодні кому на голову, кому на м’язи.

За великим рахунком, мені, як і всім, хто давно поставив жирну крапку, зокрема і на «помаранчевій ілюзії», начхати, хто з них буде при владі. Ми чужі на їхньому святі життя. І ті, хто стояв на Майдані два роки тому, і ті, хто смітить там сьогодні. А їм, схоже, начхати на те, що ми знову несамовито заговорили про розбіжності та неможливість мирного співіснування; що «обмежені» шахтарі, які до цього часу «зберігають у ванні картоплю», почали дорікати «ледачим» киянам у тому, що вони проїдають зароблений їхньою працею хліб. Пружина напружилася.

А може, справді поділити до біса цей город?!... Щось десь і проросте!… У когось в ЄЕС, у когось в ЄЕП. І нікому не образливо. Кожному пасічникові — по вулику. Кожному гольфісту — по полю. Ви нам неконституційний закон про Кабмін, ми вам — указ про розпуск Ради. Ви проти Ківалова? Тоді ми вам неконституційність ЦВК доведемо, і під сумнів усе — і Раду, і президента, і політреформу! А ми, а ми....

А ми хочемо лише одного. Щоб у країні запрацювали закони. Які є, якщо водії і секретарки неспроможні, а бізнесмени не мають бажання написати інші. Щоб і президент, і прем’єр їх виконували. А якщо не виконують, щоб було кому розсудити. Поставити жирну крапку. Відразу, а не через два місяці, як має намір вчинити сьогодні заангажований Конституційний суд України. І щоб ніхто не мав права втрутитися. Жодна «політична доцільність», «мораль», «етика» чи «справедливість». Для прикриття особистих інтересів. Усе! Проїхали! І «свої», і «чужі». Ми більше не хочемо туди, де нічим дихати. Нам погано там, де немає чим думати. Нам просто хочеться жити, шанувати себе, закон, країну й не почуватися зайвими, працюючи на неї.