Своєї води не віддамо ані милі...

Перманентне протистояння Києва і Москви минулого тижня загострилося після жорстких заяв представників зовнішньополітичних відомств України і Російської Федерації. Цього разу приводом для різкої риторики послужили переговори, які перебувають нині в патовій ситуації, щодо розмежування морських просторів між двома країнами. У Києві, відкинувши дипломатичні алюзії, вирішили назвати речі своїми іменами й обвинуватили Росію в подвійних стандартах: та часто посилається на непорушність кордонів колишніх республік Радянського Союзу, а в Керченській протоці прагне пересунути кордон у бік України. У Москві обурювалися «непрофесіоналізмом» українських дипломатів і заявляли, що в Керченській протоці просто не існує кордону.

Публічна перепалка відбиває позицію двох країн щодо делімітації водних просторів. Адже Київ хоче підтвердити наявний в Керченській протоці ще з радянських часів адміністративний кордон між Кримською областю УРСР і Краснодарським краєм РРФСР, відповідно до якого і острів Коса Тузла, і Керч-Єнікальський канал знаходяться в українській частині акваторії. Москва у свою чергу стверджує, що кордону не існувало, оскільки в СРСР не було адміністративного розмежування по водній поверхні, і пропонує так розмежувати протоку, щоб РФ отримала можливість контролювати канал. Остання пропозиція росіян: провести делімітацію по середині Керч-Єнікальського каналу. Цю позицію вони озвучували не тільки на останньому 29-му раунді переговорів щодо розмежування Азовського та Чорного морів і Керченської протоки, що відбувся нинішньою весною.

На недавній прес-конференції в Шарм-ель-Шейху міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров знову повторив, що в Керченській протоці кордону не було. Водночас, відповідаючи в Єгипті на запитання журналіста про необхідність виведення військ з Ахалгорського району Грузії, Сергій Лавров заявив дослівно таке: «Кордони, успадковані від Радянського Союзу, від тих олівцевих начерків, що їх робили Сталін і Берія, однозначно окреслюють адміністративні кордони Південної Осетії в радянські часи як такі, що включають Ахалгорі. Тут не може бути якихось інших критеріїв, і маємо з цього виходити». Тим часом, на відміну від ситуації на Південному Кавказі, у Керченській протоці кордон між Кримською областю УРСР і Краснодарським краєм РРФСР було проведено аж ніяк не олівцем на промокашці.

Нагадаємо главі російського зовнішньополітичного відомства, що 1941 року з’явився указ президії Верховної Ради РРФСР про передачу острова Коса Тузла з Краснодарського району до складу Кримської області. 1954-го президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення про передачу Кримської області до складу УРСР. Є чимало карт (зокрема й Генштабу Збройних сил СРСР), на яких чітко зафіксовано пунктирну лінію, яка відокремлює в Керченській протоці УРСР від РРФСР. Так, у формулярі однієї з топографічних карт чітко записано: «Показано республіканський кордон УРСР по суміжництву з РРФСР» станом на 1959 рік. Ці написи завірено відповідними підписами й печатками. 1973 року на картах знову пунктиром було позначено лінію адміністративного кордону в Керченській протоці між Кримською областю УРСР і Краснодарським краєм РРФСР.

Крім того, у грудні 1991 року в підписаній у Мінську угоді про утворення СНД сторони зобов’язалися визнати існуючі кордони. А в квітні 1993 року Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову «Про порядок набрання чинності Законом РФ «Про дер­жавний кордон Російської Федерації». У пункті 2 цього документа сказано: «До укладання договорів про проходження державного кордону Російської Федерації із суміжними державами — колишніми союзними республіками СРСР надати кордону із цими державами статус державного кордону Російські Федерації».

Але ж статус адміністративної лінії між Кримом і Краснодарським краєм нічим не відрізняється, наприклад, від статусу кордонів між РРФСР та Естонською РСР на Чудському озері: на радянських картах там також використовували пунктирну лінію для розмежування водних просторів союзних республік. І ця адміністративна лінія стала державним кордоном між сучасною Естонією та Російською Федерацією. Що й було зафіксовано на відповідних картах підписаного в травні 2005-го естонсько-російського договору про держкордон. Використовувалася пунктирна лінія й у Куршській затоці, води якої було поділено між Російською та Литовською союз­ними республіками. Піз­ніше Вільнюс зумів відстояти свою позицію, і Москва визнала адміністративний кордон, який існував у Куршській затоці між колишніми республіками СРСР, міждержавним.

Так що Київ має всі юридичні підстави вимагати від Москви визнання адміністративної лінії між Кримською областю УРСР і Краснодарським краєм РРФСР міждержавним кордоном. Проте якщо у випадку з Литвою та Естонією — членами Європейського Союзу та Північноатлантичного альянсу — Росія готова дотримуватися міжнародного права та свого законодавства, то з Україною вона поводиться інакше. Безперечно, позиція російських дипломатів зумовлена прагненням максимально забезпечити геополітичні та економічні інтереси своєї країни в цьому регіоні. А вони пов’язані не тільки з риболовецьким промислом: в Азовському морі та Керченській протоці, як запевняють геологи, знаходяться перспективні нафтогазові родовища. І для Москви важливо, хто контролюватиме територію і які компанії видобуватимуть нафту й газ.

Досить показова історія з делімітацією Чорного моря. Так, росіяни почали активну дискусію про «методику його розмежування», хоча координати цієї лінії добре відомі, крім початкової точки: раніше українці й росіяни домовилися, що вона буде на лінії, яка з’єднує український мис Киз-Аул і російський мис Залізний Ріг. Виходячи з норм міжнародного морського права, Київ пропонує, щоб початкова точка знаходилася рівно на середині цієї лінії. Але російські дипломати хочуть перенести її на кілька миль у бік України. Аргументують вони свою позицію тим, що російські кораблі, мовляв, таким чином отримають доступ до рекомендованого фарватеру заходу в Керченську протоку. У це пояснення можна повірити з огляду на постійно висловлювані росіянами побоювання, що їхні кораблі втратять свободу судноплавства в протоці. Але експерти вважають, що справжня причина полягає в іншому: в районі початкової точки розмежування, запропонованій українською стороною, розташоване перспективне нафтогазове родовище, яке росіяни хотіли б залишити на своїй території...

Така позиція українців і росіян щодо розмежування Керченської протоки зумовила те, що сьогодні розв’язання всього блоку питань стосовно розмежування морських просторів України та Росії виявилося фактично заблокованим. Так, російські дипломати ув’язують у єдиний пакет делімітацію Чорного та Азовського морів із прийняттям їхньої позиції стосовно розмежування Керченської протоки. Українські дипломати готові прийняти пакет. Але не за рахунок української території. У результаті переговірний процес зайшов у глухий кут. (Показово, що росіяни також блокують початок робіт із демаркації сухопутної ділянки українсько-російського кордону.) І тому більш ніж імовірно, що наступний раунд переговорів щодо розмежування Азовського та Чорного морів і Керченської протоки, який, можливо, відбудеться в грудні, буде лише простою формальністю.

Вихід із цього переговірного глухого кута передбачає кілька шляхів. Перший — вирішити питання делімітації протоки на президентському рівні, коли ухвалюється політичне рішення. Проте цей варіант сьогодні видається дуже малоймовірним, з огляду на агресивну позицію російського керівництва як на міжнародній арені, так і в двосторонніх українсько-російських відносинах. Крім того, й офіційний Київ не має наміру відмовлятися від своєї позиції стосовно делімітації Керченської протоки.

Другий варіант виходу із ситуації, що склалася на переговорах, — це односторонні дії України. Нагадаємо, що у Верховній Раді з 2003 року лежить ухвалений у першому читанні законопроект «Про внутрішні води, територіальне море та прилеглу зону України». Свого часу роботу над ним було припинено. Але українські парламентарі можуть знову повернутися до його розгляду й ухвалити, після чого в односторонньо­му порядку зафіксувати координати кордону в Азовському морі та Керченській протоці в постанові уряду й інформувати про це генерального секретаря ООН. А приклад односторонніх дій показують самі росіяни: вони в односторонньому порядку провели демаркацію сухопутної ділянки російсько-естонського кордону.

Такий варіант цілком можливий, адже активні дії на російському напрямку можуть додати українським політикам популярності серед їхніх вибор­ців. Утім, українська внутрішньополітична криза залишає мало шансів на те, що українська влада скористається своїм правом, щоб таким чином відстояти національні інтереси країни. Російські дипломати це добре розуміють і тому попередження українських дипломатів, які вже не перший рік лунають на переговорах, не сприймають усерйоз.

Безумовно, можна звернутися й до міжнародних судових органів, щоб незаангажовані судді вирішили українсько-російський спір щодо делімітації Керченської протоки та Азовського і Чорного морів. Проте для цього потрібна згода і Києва, і Москви. А росіяни категорично проти залучення третьої сторони, відмовляючись навіть від того, щоб незалежні експерти просто дали висновок про позицію сторін, який юридично ні до чого не зобов’язує. Так що, можливо, у цій ситуації найрозумніше — просто чекати подальшого розвитку подій, сподіваючись на краще й ні на йоту не відступаючи на переговорах від заявлених позицій. Зрештою позиція України базується як на українсько-російських документах, так і на міжнародному праві.