Суспільство споживання

Тільки кілька відчайдушних оптимістів у БЮТ вірили, що Леонід Черновецький програє вибори в Києві. Результат виборів був очевидний для решти, і розпачливий заклик «Сховай бабусин паспорт» не мав жодних шансів на реалізацію. Бабусі своїх паспортів не віддають, життя цього бабусь навчило.

Стримані оптимісти у БЮТ вірили в створення антимерської більшості спільно з блоком Кличка та, можливо, комуністами. Але не сталося й цього — контроль за Київрадою, включно зі знаменитим земельним підрозділом, залишився в чинної команди. Більше того, опозиція реально зменшилася в обсязі і зберегла за собою право протестувати без жодної користі для себе й людей. Це, так би мовити, у сухому залишку. А тепер про причини цієї сухості.

Успіх чинного мера — це перемога реальності над ілюзіями і ще одна демонстрація того, чим зазвичай закінчується втрата контактів із грішною землею. У цьому сенсі, до речі, в космосі перебували (або продовжують перебувати) ініціатори процесу, а не той, чий вигляд такий, наче він упав з іншого світу.

Зовнішність оманлива. Точніше, зовнішній образ градоначальника, можливо, й відповідає його вкрай своєрідному внутрішньому світу. Багатьом, хоч як дивно, цей образ подобається. Широка усмішка, «Я вас люблю!, «хороші хлопці проти поганих хлопців» — це не схоже як на штамповану бюрократію, так і на майданних діджеїв. Це взагалі ні на що не схоже.

Але якщо ви вбачаєте у незв’язності його виступів ознаку недоумства — ви помиляєтеся. До того ж логіку виборця інколи важко пояснити навіть психологам — згадайте чинного президента під час його передвиборних виступів: ніхто зі слухачів не розумів, про що він говорить, але переважна більшість була зачарована тим, як він це робить.

Але в цьому випадку усмішка мера — це практично все, що від нього вимагалося. Вона взагалі могла існувати без нього, як у милого чеширського створіння. Решту зробили люди, які, повторюю, до грішної землі набагато ближчі, ніж усі секретаріати президента й кабінети міністрів, разом узяті.

Для Олеся Довгого, В’ячеслава Супруненка й Дениса Басса минула кампанія, порівняно з попередньою, була легка, хоча б тому, що 2006 року вони вибудовували систему стимулювання пенсійного електорату недержавними коштами і власними силами. Точніше, систему, що працювала довгі роки на виборчому окрузі Черновецького, поширювали на все місто.

Саме тоді з’ясувалося, що вся роздача матеріальних благ проводиться виключно в рамках чинного законодавства, про що з досадою повідомляли працівники правоохоронних органів. Ось тоді, 2006 року, й оформили авторське право на секрет успіху.

Тепер був запущений абсолютно чистий юридично механізм муніципальних пенсій. За десять днів до виборів у команді Черновецького були впевнені, що 450 тисяч за них проголосують. А все ще й тому, що відповідальні за процес особи перевірили рішучість пенсіонерів у бажанні віддячити мерові за турботу, переконалися в цьому й відповідали за них головою.

Особистих контактів, як відомо, нічим не заміниш, жодним телебаченням чи газетами. А мережу, яка свого часу своє завдання виконала, не згорнули. Запевняю вас, не згорнуть її й тепер, і благополучно доживе вона до наступних виборів, хоч би коли вони відбулися — чи в листопаді нинішнього року, чи 2012-го.

Муніципальні 200 гривень до пенсії, доплати вчителям і лікарям для київського профіцитного бюджету — не надмірне навантаження. Нагадаємо, що профіцитним бюджет Києва був завжди, оскільки саме в нього стікаються місцеві податки всіх великих компаній разом із їхніми іногородніми філіями. Постає запитання — чому ніхто не робив цього до Черновецького? А тому, що Олександр Олександрович Омельченко щиро вважав, що кияни мають йому до скону віку бути вдячними за дешевий хліб, виробництво якого він дотував.

Кияни з часом почали сприймати ціну на хліб як належне, а 200 гривень, між іншим, — це вже не хліб, це 250 г «лікарської» ковбаси на день. Комуністи, що постраждали від Черновецького на виборах, навівали спогади про дешеву ковбасу, а чинний мер її просто подарував!

Маючи таку потужну базу перемоги, інші дії команди мера були вже просто підчисткою малих деталей.

Сховали якнайдалі з цілком зрозумілих причин Сандея Аделаджу, хоча в «Посольстві Божому», як ви розумієте, проголосували всі як один.

Заблокували появу конкурентів на всіх більш-менш важливих телеканалах. Свобода слова не встояла, адже практика «блоку» востаннє застосовувалася 2004 року, але тоді зі скрипом працювали адміністративні заходи, а тепер легко спрацювали фінансові...

Але парадокс у тому, що жодні прямі ефіри мерові, по суті, не загрожували. І не тільки тому, що 200 гривень перебивали все телебачення, разом узяте, а й тому, що ні Турчинов, ні Кличко з їхньою глибоко захованою харизмою переграти мера в дискусії не змогли б.

Ну що б вони могли йому інкримінувати? Дерибан землі, звісно. Але команда чинного мера ще понад рік тому зацікавилася питанням: а що таке для кожного конкретного киянина поняття «київська земля»? Не знаю, які вони в результаті опитувань отримали результати, але відповідь очевидна.

Це скверик перед будинком, це дорога до зупинки чи автостоянки. Це пляж у Гідропарку, зрештою. Та аж ніяк не тисяча гектарів на Оболоні. Виразно пояснити обивателеві, що в нього вкрали гектари, не можна, тому що цієї землі в нього ніколи й не було. Це так наче у вас украли ділянку поверхні Меркурія. Саме Меркурія, а не Місяця, — Місяць видно. Прикро, правда? Проблема непросихаючої калюжі по дорозі додому для пішохода в тисячу разів важливіша, ніж забудова пустиря, якого він ніколи не бачив. Чи свідчить це про соціальну пасивність пішохода? Можливо. Чи можна його обвинувачувати на підставі цього у продажності? Ні.

Ось ці прості істини перестали розуміти, а головне — перестали ними керуватися наші великі політичні лідери. І їхні київські організації були переграні тими, кого вже встигли назвати «новими елітами» і хто зосереджений, слід гадати, у блоках Катеринчука, Пилипишина та в Громадянському активі Києва. Історія їхнього успіху заслуговує особливої уваги, оскільки, на відміну від чинного мера, їх справді мало хто очікував.

Гадаю, суди ніякого підкупу виборців у результаті не встановлять. Та й, як продемонстрував усім ще два роки тому сам Черновецький, процес обробки виборців можна провести порівняно законними способами.

Для чинної влади це взагалі неважко: призначається, наприклад, премія на честь 86-ліття перехрестя Прорізної й Пушкінської. Для безвладних кандидатів спокійно використовуються добродійні фонди.

Не беремося стверджувати, що переможці зобов’язані своїм успіхом тільки технологіям, — відзначимо їх простоту й дешевизну. Судіть самі.

Виходимо з того, що нам конче потрібні 50 тисяч виборців. Візьмімо за максимумом — 200 грн. на людину, хоча насправді бригадири частину коштів приховували, й доходило до багатьох по 100, а то й по 50. Гаразд — 200. Множимо — 10 млн. грн.

Реклама. Це виключно білборди, теле- й аудіоролики, без газет можна спокійно обійтися, а ось те, що висить на вулицях і крутиться по радіо, виконує дві важливі функції.

Перша — забезпечення громадської легітимності результатів. Якби раптом обрали блок Васі Пупкіна, про якого ніхто й ніколи не чув, могли б виникнути запитання. А так — ну, звичайно, все місто заклеєне рекламою, і вона начебто спрацювала. Побачив водій світлий образ кандидата й побіг за нього голосувати.

Друга — моральна підтримка реципієнтів матеріальної допомоги. Одна річ— голосувати за нікому не відомого В.Пупкіна, усвідомлюючи, що робиш це виключно за гроші. Трохи соромно. Сором, слід сказати, повністю з нашого життя ще не випарувався. І зовсім інша — за знаменитість, яка висить на стовпах, або нібито погодившись із текстом на кшталт «Люди кращі за політиків!»

Це ще 1 млн. дол. Ще 0,5 млн. на оплату праці співробітників та виборчих комісій. Отож 3,5 млн. дол. — і ви в Київраді, і не самі, а з власною фракцією. Ці гроші можуть повернутися хвилин за 20 якогось голосування, а далі дають прибуток. Колосальний бізнес-проект. Тисячі відсотків прибутку. Дивно, як у нього не ломанули десятки представників бізнесу. Але ще не вечір.

Через півтора року малі та великі міста України чекає аналогічна кампанія, тільки трохи дешевша. І мерів, які не оцінять небезпеки й не займуться серйозно розподілом коштів серед населення сьогодні, мені жаль. Або ні, не жаль — так їм і треба.

Так, там уже буде конкуренція. І не факт, що всі претенденти не підуть по єдиній у місті базі даних і пенсіонери не отримають тричі по 50 грн. До речі, і слава Богу, буде людям на що купити попоїсти. А за кого голосувати, вони вже вирішать самі, — чи за найсимпатичнішого з тих, котрі дають, чи за того, хто прийде першим.

Звичайно, Київ — не Україна в мініатюрі, а політична ситуація в місті не схожа на ситуацію в інших регіонах. Зрозуміло, що мотивація виборців на загальноукраїнських виборах трохи інша, ніж на місцевих. Точніше — поки що інша.

Та все ж неуспіх традиційних парламентських партій у Києві — перша ластівка кризи проекту «Україна» загалом. Проект передбачає його підтримку народом (а не населенням) як ідеї — ідеї суспільства розвитку, процвітання, перетворення, реформ або стабільності — не має значення в цьому випадку.

Усі варіанти проектів, що пропонувалися, крім — частково — проекту від БЮТ, досі базувалися на парадигмі «Розвиток суспільства загалом є умовою розвитку кожного». Хоча класична ознака соціалізму, як відомо, — «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх». Гасло, звичайно, — це чистісінька вода, але різницю відчуваєте?

Криза проекту призводить до зсуву пріоритетів у житті народу, який знову стає населенням, причому населенням не країни, а конкретного населеного пункту або кварталу.

Вибір планів розвитку країни — вторинний, первинне — максимально швидке задоволення матеріальних і духовних потреб. У ідеалі це не має суперечити одне одному. Та в нашому випадку суперечить.

Чи означає це, що народ або населення не варті високих ідей, які пропагує так звана еліта? Ні, не означає. Наші національні лідери — як помаранчеві, так і біло-блакитні — регулярно обіцяють на виборах золоті гори, а в результаті з’являються, у кращому разі, купки з незрозумілого трохи смердючого бурого матеріалу.

Думка, що всі вони однакові, міцніє буквально з кожним днем, із кожним вечором біля телевізора, де популярно й дохідливо показують, як недавні соратники із захопленням кидають одне одного в тюрму та обзиваються негарними словами. Виборець Партії регіонів, загалом, теж не дуже щасливий, оскільки голосував за своїх неодноразово, але толку жодного не відчув.

І доволі швидко людина починає розуміти, що російська мова не буде другою державною, як їй обіцяли в ПР; Україна не стане членом Євросоюзу, як запевняв президент; діти продовжують служити в армії, попри обіцянки ЮВТ.

Оскільки ж вибори в нас тепер не один раз на чотири роки, за які багато що з обіцяного забувалося, а щорічно, то й обсяг обману збільшився рівно вчетверо. Якщо хтось думає, що все це минається безслідно, він помиляється.

Криза проекту в суспільній свідомості призводить до його дроблення, до прагнення максимально абстрагуватися від держави загалом і присвятити свій час розв’язанню своїх невеличких, але важливих проблем.

Ось тут і приходить конкретна сила, яка не просить людей почекати, згуртуватися, сподіватися, кріпитися, а реально допомагає, хоч і в мінімальному обсязі, але не рапортуючи про відбиті в корупціонерів 10 млрд. грн., яких однак ніхто навіть уявити собі не може.

Тобто вона любить кожного пенсіонера окремо, а не всіх разом. Вона не в змозі створити західне суспільство споживання, оскільки це можна зробити тільки спільною працею, це тривалий болісний процес, і це їй і не потрібно. Вона створює суспільство споживання.

А 1 тис. грн. вкладів в Ощадбанку? Правильно, це з тієї ж серії, але, по-перше, отримали їх не всі, по-друге, отримали у бійці, по-тре­тє, їх давно проїли, а те, чого не про­їли, — з’їла інфляція, яка нероз­ривно пов’язана тепер із тією силою, що ці гроші й принесла. Бо в масштабах усієї країни проект роздачі благ треба робити технологічно, прислухаючись до професіона­лів в економіці, а не до політологів.

Простіше обвинуватити людей у тому, що вони чогось не розуміють і не доросли ще. Краще згадати про тих, хто подавав надію й відразу відбирав її, хто по-дідівському вважав, що за місяць кампанії знову навішає локшину на вуха, випише російських, американських і біс знає яких ще політтехнологів, і вони залишать нас при владі ще на рік, необхідний для закріплення особистих матеріальних успіхів. А те, чого не зробили технологи, додасть їх непоясненна, чарівна, убивча харизма.

Якщо всі діючі власті разом із опозицією не повернуться найближ­чим часом на грішну землю, а продовжуватимуть гратися в тільки їм зрозумілі ігри — чи то бійка за повноваження, Конституція, НАТО, Росія, мови, неіснуюча історія, відродження забутих обрядів та інше....

Тоді вони всі разом, узявшись за руки, вирушать у космос. А Космос замінить їх тут. Всерйоз і надовго.