Суд у справі Майдану

Суди у справах Майдану в більшості людей зазвичай асоціюються з запитаннями - КОЛИ? (покарають винних), ХТО? (стріляв/бив/віддавав накази) і ЯК? (вони могли).

Але насправді, запитання, які там звучать, і відповіді на них- набагато ширші, глибші й важливіші. У Святошинському суді вже три роки слухають потерпілих - поранених 20 лютого 2014-го року на вулиці Інститутській і близьких загиблих. 18–20-го лютого - це кульмінація тримісячного протесту. Ранок 20-го - це злам. Злам свідомості. Злам історії.

Хто вони - ці люди, які змінили історію країни? Як і навіщо вони там опинилися? Чому пішли? Про що думали? Що відчували? Що для них протест? Влада? Закон? Як мають діяти правоохоронці в подібних ситуаціях?

Сподіваюся, що колись хтось таки зробить велике дослідження на цю тему. А поки що - мої особисті суб'єктивні спостереження. Далі в тексті цитуватиму відповіді (мовою оригіналу, зі збереженням лексики) потерпілих (постраждалих на Майдані та родичів загиблих) на запитання - прокуратури, суду, захисту. Звісно, деякі з тих запитань - тенденційні, мета їх - підловити потерпілих, обурити їх, вигородити підсудних. Але від того відповіді не втрачають своєї цінності. З одного боку нам здається, що ми все те знаємо. Але ж з іншого - вже, наче, й забуваємо. А не можна. Бо ціна цих відповідей - надто велика.

Чому поїхали на Майдан?

"Він сказав: "Мамо, ну так не можна. Через пару років ми просто будемо жити в зоні. Нам будуть казати, що робити, нам будуть казати, що говорити. Я хочу жити в свобідній країні", - І я не мала аргументів йому відмовити..."

"На Майдані син був добу. Приїхав 19-го зранку. Після пекельної ночі з 18-го на 19-те…"

"Бо побили студентів 30-го листопада. Я не міг того стерпіти…"

"Приїхав на студентський протест ще 22 листопада, потім був ще декілька разів…"

"Причина протесту - Харківські угоди, пониження життєвого рівня людей, Янукович розвернувся від підписання асоціації з Європою і не підписав її…"

"Вирішив приїхати. Тому що розганяли Майдан несанкціоновано і незаконно. Я підтримував майданівців, погоджувався з їхньою думкою…"

"Сама наша присутність на Майдані є психологічним тиском. Ми стоїмо, ми протестуємо, ми не йдемо. Хоч влада на нас ніяк не реагувала. Діалогу з боку влади не було ніякого. Ми продовжували ходити. Ми ходили на пікетування до МВС, Генпрокуратури…"

"До 20-го лютого вже були Нігоян, білорус. Я якраз був на Майдані, коли їх хоронили. Це вражає. Це підтверджувало, що нам потрібно стояти далі, бо з нас би, таких маленьких, зробили б те саме, що з Гонгадзе. Але нас би не шукали навіть…"

"Атмосфера на Майдані подобалась. Через це і їздив. Мене дуже тішило, що приходили на віче в неділю, всі зі своїми дітьми, стояли там. Був на Різдво на Майдані. Над Майданом на Різдво небо було чисте. Видно по периметру хмари, а над Майданом розвиднілося. Чисто... Відчувалось, що це справжнє…"

Як добиралися до Майдану?

(Захист беркутівців дуже цікавить це питання, можливо, вони хочуть віднайти якісь схеми, аналогічні завезенню "тітушок" у Маріїнку, але зазвичай відповіді їх розчаровують. Насправді, як на мене, дійсно важливо зрозуміти, як це було, - скільки людей з різних куточків країни з'їхалося на Майдан, побачивши, що там відбувалося 18-го. Хто ночував на Майдані, хто був щойно з дороги? Відомо, що на Інститутській були представники хмельницької сотні "Свободи", сотні "Волинська січ", окремі протестувальники з 1-ї і 3-ї сотень самооборони, але багато людей не належало до сотень.)

- На Майдан (именно в Киев) вообще сначала поехал потому, что там Pink Floyd обещали на Новый год…

- И как? (Тут і далі - напівжирним шрифтом позначено запитання, що їх ставили потерпілим. - Є.З.)

- Ну посмотрел. Понравилось. Pink Floyd уехал, а я - остался.

- Суд уведомляет, что уважает ваш музыкальный выбор…

"Востаннє 19-го я дібрався до Майдану автобусом. Безкоштовно. Я подзвонив людині, яка організовувала автобус зі Львова. Я так робив, коли мені треба було доїхати на Майдан: "Є місця вільні?" - "Є", - каже…"

"18-го числа сын собрал рюкзак и экспрессом - первым поездом поехал в Киев. Увидел разгон мирной ходы по телевизору…"

- Хто організовував автобуси для поїздки в Київ?

- Не знаю, біля облради організовували, записувались до 17-ти годин, складали списки. Тільки з 21-го року брали. Мені не було тоді 21-го року... Але я приходив пізніше, казав, що вже записувався раніше, дав 100 гривень і поїхав.

Ваше ставлення до правоохоронців?

- Чи склалося у вас неприязне відношення до правоохоронців?

- Як до структури - так. Персонально - ні…

"Яка різниця? Правоохоронець, майданівець - людина…"

"Я сам - колишній міліціонер..."

- Про що була розмова? (З ВВшниками в Жовтневому палаці.)

- Це була розмова: "Хлопці, що ви тут робите?". І потім далі: "Давайте думати, як вас вивести".

"Якщо б правоохоронці намагались би зайти на Майдан, ми би їх пустили. А якби летів на мене з кийком і загрожував би моєму життю - то захищався би..."

"На той час (18 лютого 2014-го ) Олександр Храпаченко (загинув 20 лютого) підходив до працівників міліції, спілкувався з ними. І підійшов до нас і сказав, що вони нічого не будуть робити - вони просто виконують свій обов'язок…"

"Той, що був з автоматом Калашнікова навів на нас автомат і вистрілив. Вони мовчали, нічого не казали. Хлопці, ті що з Майдану, пробували кричати "Не стріляй!" - вони не реагували…"

- Для вас було важливо, щоб вони не постраждали? (Про ВВшників у Жовтневому.)

- Так важливо. Я хотів, щоб вони не постраждали…

"Настрій був - ВВшників не зачіпати. Вони молоді хлопці і часто - не за своєю волею... Тому майданівці мали за установку не шкодити їм…"

- Їхньою свідомістю маніпулювали. Їм казали, що нам платять 1000-5000 гривень чи доларів за стояння на барикаді. Це серед нас такі чутки ходили.

- Де, від кого це чули? (Запитання від підсудного екс-беркутівця Янішевського.)

- Не знаю, це не важливо.

- Ну як, це важливо…

- Ну, тоді я свої слова забираю назад, і можна сказати, що ви діяли свідомо…

Чому піднімалися
вгору по Інститутській?

"Коли я дійшов до містка, побачив хлопця лицем до мене. Він схопився руками за груди і впав на коліна. На грудях в нього була темна пляма. Я зрозумів, що він поранений в груди, боявся, що він ще отримає кулю в спину. Я щитом закрив його зі спини. Хлопець був мого віку, може, старший на пару років. І тоді в мене з'явилася злість. Я взяв камінь і пішов далі…"

- 20 лютого зранку наш сотник Кравчук зібрав нас під КМДА і оголосив, що потрібна допомога на барикадах. Але можуть і стріляти. Хто має бажання залишитись - хай лишається. Чоловік 30 пішли на барикади…

- Для чого ви туди пішли?

- Мені вже 50. То хай молоді себе побережуть. Побратимів треба було підтримати. Ситуація складна. Що відбувається - я не знав. Я думав, ми ще підійдемо до вогневої барикади. А коли підійшов - то вже бачив, що немає барикад, наші вже були на терасі біля Жовтневого… Далі Жовтневого пішли, щоб вернути позиції, які раніше були у протестувальників, - та снігова барикада, яка була біля станції метро. Це нас убезпечувало. Бо ті позиції, де ми були 18-го, були дуже невигідні - це як чаша, як в каньйоні, нас всіх зверху беркута́ закидували…

"Запалити шини - зробити димову завісу, щоб не могли прицільно стріляти…"

- Я почув постріл. Після пострілу я почув дзвінкий звук від щита. Побачив у щиті отвір десь посередині - 8–10 міліметрів. Я зрозумів, що ведуться постріли з бойової зброї. В подальшому мої дії були зумовлені самозахистом. Стаття 27 Конституції України зазначає, що кожна людина має право на життя і захищати життя інших людей. Куля, яка потрапила в щит, полетіла кудись далі за мене в натовп…

- Як ви мали захищати себе і інших?

- Навіть заплативши своїм життям.

- Я прибіг на допомогу пораненим - заступив з щитом за Гончаровського.

- Чи мали намір просуватись далі?

- Ні… Чув зі сцени, що казали, що стріляють, щоб не йшли. Але від працівників правоохоронних органів не чув ніяких застережень…

"Мети захоплення урядового кварталу - не було. Далі снігової барикади іти закликів не було… Чув лише, що майданівці хочуть бути на Майдані, а Майдан окреслювався барикадами…"

"Чого я туди пішов?! Бо наших пацанів поклали… я б під кулі пішов за хлопців!"

"Логічна точка - снігова барикада - ми туди не дійшли…"

"Мені ніхто не наказував. Мета була… просто коли я побачив, що мітингувальники ідуть вперед, я вирішив до них долучитись…"

"Витягати поранених. Кричали, що на Інститутську потрібні медики. Звідти несли поранених… і вбитих…"

"Я з металевою огорожею був, ми йшли і закривали які там були поранені. Заходили за нього, ставили огорожу, і хлопці забирали пораненого. Це - головна причина руху вперед…"

"Мета перебування: відносити поранених і зайняти позиції. Не можна дати права піти на Майдан міліціонерам - любою ціною. Щоб вони не вбивали людей…"

- Мета була зайняти цю сніжну барикаду. Яким чином? Зайняти - прийти і стати…

- Ви бачили озброєних людей? Як ви намагались зайняти цю барикаду?

- Просто прийти.

- Ви для себе визначились: ці особи (правоохоронці), якщо ви просто прийдете, - вони вас запустять? Як ви вважали - вони будуть стріляти по вас?

- Звичайно що будуть.

Чи були підстави для застосування зброї?

Груповий (а то й збройний груповий) напад з боку майданівців і, відповідно, його відбиття правоохоронцями - це ідея-фікс принаймні одного з адвокатів беркутівців. Первинна позиція захисту підсудних - "Нас там не було, хто стріляв - невідомо" виглядає чимдалі неадекватнішою, і в якийсь момент від неї, вочевидь, вирішують відмовитися. Власне, захист беркутівців і готується до цього. Щоб обґрунтувати ПРАВО на застосування зброї з боку тих, "кого там не було", а якщо були - то "точно не стріляли". Наполегливість, з якою ставлять ці запитання, очевидно, має переконати суд і присутніх, що якщо потерпілі йдуть під кулі - то, сто відсотків, "накачані" і на штурм.

- Якщо "Беркут" відступав - можна вважати, що він втікав від вас?

- Ні, не можна, ми були дуже далеко.

"Не можна вважати, що це був груповий напад. Коли я застосовував зброю проти дійсно нападу, до мене були питання, чому я не застосовував її на ураження. Я не міг застосовувати. Я не міг її застосовувати, бо позаду були жилі будинки і могли бути люди. А тут були люди - багато людей. Цивільних. Не те що могли бути. А були. Я був… Для чого було стріляти в бік людей, які були ні до чого? В жодному разі не можна було стріляти… Вони застосовували зброю в бік Майдану, і від цього могли постраждати сторонні особи, що заборонено статтею 15 Закону України "Про міліцію…"

- Чи становили ви небезпеку?

- Ні, найближчих сто метрів працівників міліції не було…

"Загрози не міг становити для правоохоронців. Навіть якщо б сильно захотів, не зміг би докинути до них палицю…"

- Можна сказати, що це був штурм?

- Ні, я так не можу сказати. Це неможливо сказати, що це штурм. Протестувальники дійшли до барикади. І далі не йшли…

Чому не зважали на небезпеку? Чому не втекли в безпечне місце? Не було страху?

- Ви казали, що ви були в неадекватному стані: "не міг адекватно оцінювати ситуацію", "страху не було", "постріли лунали". Небезпека попереду, а ви туди рухаєтесь?.. (Запитання від адвоката підсудних Решка.)

- Цитату ви вирвали з контексту. Я був в стресовому стані. Бо в мене стріляли - від цього стрес був. Тому не міг чітко думати, не міг координувати свої дії, не мав часу обдумувати. Стрес був... А страху не було.

- Шум пострілів не лякав вас? Не хотіли повернути назад? Чому?

- Бо бачив, що потрібно допомагати людям. Але коли я падав - перед очима пройшло все життя. Я подумав, що от тобі все - будеш калікою або помреш. Сказати, що це паніка, страх - ні. Якщо б я запанікував - я б загинув, бо як би я собі перетягнув ногу? Тобто паніки не було. Але життя - проскочило... Страху не було, бо коли ти бачиш, що гине людина і їй потрібно допомогти, - то тоді страху немає… Розумієте, є різні категорії людей з різними емоціями. Я готовий віддати життя за Україну, щоб була гарантія того, щоб краще жити. Ваші діти, мої і всіх... Навіть не буду обдумувати. А є люди, які більше люблять гроші, щось інше, але нічого за Україну не віддадуть. Так от я до тієї категорії людей, які можуть віддати життя, щоб було щось краще...Коли я підбіг до Жовтневого (ще на початку), я чув вистріли. Казали, що не вибігай, там стріляють - я почав ховатись за колону. Але як почали нести ранених і кричали, що потрібно нести ранених, - я не міг ховатись, я мусив бігти…

"Насправді я був дуже виснажений… від цієї ночі… Все в голові було як один день, не дуже чітко сприймав, що коїться…"

- Чому страху не було? Чи була ейфорія? Який це був емоційний стан?

- Був гнів. Мій стан обурення, гніву, несправедливості, через те що в центрі Європейської столиці серед білого дня вбивають людей…

- Стаття 15 прим. Закону "Про міліцію" говорить, що оголена зброя у правоохоронця - є попередженням про застосування. Ви знали зміст статті, чому пішли вперед?

- Ні я, ні ви, ні якась друга порядна людина не лишить поранених, яким потрібна була допомога…Насправді в цій статті через кому є підстави застосування зброї в такій ситуації: тільки спроба особи, яку затримує міліціонер з цією зброєю, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань чи доторкнувшись до зброї, дають працівнику міліції право стріляти… Де тут таке?

- Чому ви нікого не застерігали не йти вперед? Ви розуміли, що зброя буде застосована?

- Коли ми винесли першого хлопця - я сказав, що це вже не жарти…

- Чи ви очікували, що по вас будуть застосовувати зброю? (Запитання від судді.)

- Ні не очікував.

- Чи хтось попереджав про це: "Хлопці там небезпечно!"?

- Зі сцени попереджали. Правоохоронці - ні…

"Якщо людина хоче мене вбити, я буду захищати своє життя різними методами - своє і життя людини поруч. Це моє законне право…"

Захист постійно намагається "звинуватити" потерпілих у відважності, самопожертві, відсутності страху. Подати готовність ризикувати життям як неадекватну поведінку, "ейфорію" - від чого?

Мета, звісно, зрозуміла. Але виглядає це дуже дивно. Наче відлуння вікопомних "наколотих апельсинів". А то й "віддзеркалення". Ну звісно ж, виносити поранених ризикуючи життям - це ж так… ненормально, радикально. А зміни в свідомості під час найсильнішого стресу - по тобі стріляють, поруч ранять і вбивають людей - це, звісно, ознака "фанатиків-радикалів" і "безбашенных неадекватов".

Пригадується напівжарт 2013-го року, який народився ще до 30-го листопада. "Чим відрізняється Україна від Росії? В Україні на крики "Беркут!" - біжать на допомогу, а в Росії на крики "ОМОН!" - тікають в інший бік". Чи це нормально? Очевидно, що в потерпілих і підсудних різні відповіді на це запитання.

І, звісно, деякі запитання, як і інтерпретація відповідей, - певною мірою штучні, це лінія захисту, що підпорядкована зрозумілій стратегії. Але мені часом здається, що вони насправді так думають. І озвучують це не лише в суді на підтримку своєї позиції. Багато з цього є звичною "беркутівською риторикою" не лише підсудних, а й тих, хто досі працює тепер уже в поліції. Це світоглядний конфлікт. І його потрібно розв'язувати.

Саме тому необхідно встановлювати, як усе було, і доводити свою правоту. І ці запитання потрібні. Тому що потрібні відповіді. І мало хто так правильно й чітко на них відповість, як ті, хто був там. Хто був поранений, хто виносив поранених, хто дивився в очі смерті. Хто знає ціну цим відповідям. Хто її, власне, заплатив.

Це потрібно і для оцінки тих подій, і для розуміння нинішніх, і для того, щоб жити далі.

Це навіть важливіше, ніж покарання винних.

Тому потрібно ходити на суди, дивитись, слухати, розуміти. І пам'ятати.