Стратегія розвитку ОПК. Солодкість ілюзій

Квітень став точкою відліку для діяльності промислового відомства стосовно «оборонки»: на засіданні уряду був схвалений проект Стратегії розвитку оборонно-промислового комплексу країни. «Вперше незалежна Україна прийняла Стратегію розвитку оборонно-промислового комплексу», — не без пафосу заявив міністр промислової політики України Володимир Новицький. Презентуючи проект, глава промислового відомства зазначив, що в документі відбиваються світові тенденції розвитку засобів збройної боротьби в ХХІ столітті. Йдеться передусім про створення складних наукомістких систем озброєння, формування потужних інтегрованих структур, здатних розробляти і серійно виробляти сучасні комплекси озброєння, а також проводити науково-дослідні роботи зі створення перспективних зразків ОВТ в інтересах обороноздатності України.

Утім, перший обгрунтований нормативний документ, присвячений розвитку ОПК, — Концепцію структурної перебудови ОПК — уряд і президент країни затвердили ще на початку 2002 року. Як і нинішня Стратегія, він передбачав створення великих промислових монстрів як вертикально-інтегрованих (в окремих випадках — горизонтально-інтегрованих) для підготовки до інтернаціональної інтеграції ОПК, приватизації його окремих блоків і створення замкнутих циклів виробництва озброєнь. Приблизно в цей час промислове відомство оголосило про створення кількох інтегрованих структур, які повинні були сформувати замкнуті цикли виробництва озброєнь. Це, зокрема, об’єднані структури авіапрому, бронетехніки, ракетного тактичного озброєння і боєприпасної галузі. Але після дивовижно важкої і, здається, унікальної у своєму роді інтеграції авіапрому, яка на четвертий рік початку об’єднання призвела до небувалої кризи літакобудування і дискредитації самої ідеї інтеграції, про адміністративне об’єднання решти вже не згадують...

Замкнуті цикли виробництва зброї: прихований потенціал чи замки на піску

«Представлена Стратегія є базою для розробки конкретних програм, проектів, планів і заходів щодо забезпечення високоприбуткової діяльності підприємств, науково-дослідних, проектних і конструкторських установ і створених на їхній базі інтегрованих структур, реалізації ефективної експортної політики на світових ринках озброєнь і військової техніки», — зауважив міністр промислової політики під час представлення Стратегії. Справді, базовий документ як відправна точка потрібен. Але навіть чітке визначення довгострокових цілей і пріоритетів розвитку ОПК йому не допоможе, якщо в країні не з’явиться внутрішній ринок — у вигляді «безперебійного» державного оборонного замовлення. Доповненого кількома багаторічними програмами розвитку конкретних типів зброї.

Один із наріжних каменів Стратегії розвитку оборонно-про­мислового комплексу України — повернення до ідеї відтворення технологічної замкнутості багатьох унікальних технічних вироб­ництв і переорієнтування україн­ської економіки на 5-й технологічний рівень. Річ, безсумнівно, варта уваги. Країна, що має замкнуті цикли виробництва озбро­єнь, володіє безліччю переваг, ключовими з яких є незалежність у такій критичній галузі, як забез­печення обороноздатності, та успіх на світовому ринку озброєнь. А ще —змога використати технологічну перевагу в політичних цілях на міжнародній арені.

Втім, навіть послідовні у військово-технічній політиці держави з традиційним оборонним бюджетом 25—30 млрд євро не можуть дозволити собі замкнуті цикли виробництва переважної частини номенклатури озброєнь. Більше того, в останні роки дедалі більше набирає обертів тенденція міжнародної кооперації в розробках і виробництві ОВТ. Приміром, у Європі, вочевидь, не буде національних безпілотних літальних апаратів стратегічної ланки, у кооперації виробляються нові військові літаки, більша частина ракет і космічної техніки. Об’єднана Європа може дозволити собі економію, конкуренція ж між учасниками кооперації стосується окремих високотехнологічних систем. Мабуть, із європейських гравців тільки Франція після часткового виходу з військової структури НАТО залишає за собою становище автономного гравця в галузі розвитку озброєнь і військової техніки.

Замкнуті цикли важливі для держав, які самостійно будують свою оборонну політику і мають агресивні світові чи регіональні амбіції. Сьогодні у світі схильністю до замикання циклів грішать США, Росія, Китай та Ізраїль. Найбільш цікавим для України є 40-річний досвід Тель-Авіва, але взяти його на озброєння не вдасться з дуже багатьох причин. Понад десять років працює над вирішенням такого завдання й Москва, зберігаючи певні позиції у створенні бойової авіації і засобів ППО; за такої військово-технічної політики та збільшення держоборонзамовлення в 10—15 разів Росія має шанс не відстати від інших гравців і вийти на оновлені замкнуті цикли через півтора-два десятиріччя.

Що ж стосується України, спроба створення замкнутого циклу в боєприпасній галузі показала: для нашої держави ця мета недосяжна. Технологічні проломи як у цій сфері, так і по всьому оборонно-промисловому фронту занадто великі, щоб їх можна було закрити новим документом, нехай навіть стратегічного характеру. Принаймні за нинішнього ставлення до армії й ОПК. Бо для замикання циклу тільки щодо однієї окремо взятої номенклатури боєприпасів довелося б вводити в дію від 3—4 до 8—10 нових виробничих ліній. Приміром, в українській авіаракеті Р-27 (найавторитетнішому високоточному боєприпасі для сучасного літака) не менш як 50% комплектуючих іноземного виробництва. Навіть найбільш продавані прості підкаліберні боєприпаси для танків типу «Манго» українська галузь виробляти самостійно не може. Якщо такий стан справ з боєприпасами, то чи варто розмірковувати на тему замкнутих циклів у більш ємних галузях? У даній ситуації найрозумнішим підходом до розвитку ОПК може стати збереження позицій у кількох принципово важливих напрямах — за рахунок об’єднання зусиль з іноземними партнерами, переважно з країн Центральної та Східної Європи (а точніше, Вишеград­ської групи) і частково економічно сильних країн Близького Сходу та Південно-Східної Азії. Напрями ці відомі: створення нових високоточних засобів ураження і систем захисту від високоточної зброї, систем радіолокації та виявлення, легкої бронетехніки й літаків спеціального призначення. Але навіть для входження в інтернаціональні клуби розробників ці напрями треба підтягати, вони вже не є лідируючими і самодостатніми в розумінні гравця на світовому ринку озброєнь.

Чиновники поки стримані щодо конкретного змісту Стратегії. Зате відомо, що за її основу взятий проект, підготовлений попереднім керівництвом Міністерства промислової політики. Коли так, акценти ставляться на системах виявлення та радіолокації, не виключено, що в тому числі загоризонтної. А також на засобах протиповітряної оборони. Здається, в Стратегії є місце і бойовій авіації. Але введення в дію документа зажадає дуже жорсткої ревізії існуючих пріоритетів. Наприк­лад, принципово цікавими є декларовані завдання зі створення національного ЗРК серед­ньої дальності й навчально-бойового літака, але при вже затверджених і чинних пріоритетах (нагадаємо, це проведення так званої малої модернізації парку бойових літаків і вертольотів, створен­ня багатофункціонального ракетного комплексу, військового корабля класу «корвет») вирішення цих завдань є не лише сумнівним, а й малоймовірним. А коли ще відвертіше, воно неможливе без перегляду статті витрат на потреби оборони. Проект Стратегії, який просували колишні менеджери промислового відомства, передбачав упровадження гасла «ЗСУ будуть із тією зброєю, яку дасть ОПК». Через такий підхід і вартість переозброєння зменшилася з 108 млрд. грн. відповідно до початкового проекту Програми розвитку озброєнь і військової техніки до суми значно меншої — двох десятків мільярдів гривень у попередньому проекті Стратегії розвитку ОПК. Навряд чи в нинішній, затвердженій, Стратегії щось змінилося у бік збільшення фінансування завдань. Про це свідчить хоча б відмова уряду виділити на армію прописані указом президента України 7,5 млрд. грн.

Тому не слід думати, що реалізація запропонованої Мініс­терст­вом промислової політики України Стратегії зробить революцію. Документ, як і всі попередні, також створено з максимальним прицілом на можливості ОПК, ігноруючи більшість реальних потреб ЗСУ. Таких, наприклад, як забезпечення сучасними бойовими літаками і безпілотними літальними апаратами. Джерела в міністерстві підтверджують, що виживатиме ОПК на 90% за рахунок експорт­них замовлень. Користь для ОПК і армії можлива лише в тому разі, якщо завдання реалізовуватимуть оперативно, скажімо, протягом трьох, максимум чотирьох років. Починаючи від створення багатофункціонального ракетного комплексу на колісній базі КрАЗу до національного ЗРК. Інакше після років відчайдушних розробок ЗСУ озброюватимуть явно застарілим озброєнням.

І ще одне. Позиції національного ОПК, точніше, його ядра — близько 40 підприємств — справді помітно поліпшилися. Але аж ніяк не за рахунок державного управління. Слід визнати: все, що зроблено «оборонкою» хорошого і нового за останнє десятиріччя, — результат ініціатив знизу. Навіть якщо це зроблено дер­жавними конструкторськими бюро і підприємствами, результатів досягнуто завдяки здоровим амбіціям кількох конструкторів, і ще усвідомленій необхідності спецекспортерів зрощувати щось нове для зовнішніх ринків.

Безперечно, сильним боком нової Стратегії можуть виявитися ставки на комплекси ППО. Ідея цікава, але вкрай складна для реалізації. За найскромнішими оцінками експертів, така програма потягне на кілька сотень мільйонів доларів, а якщо порівняти реально із запитаними цифрами, — майже третину всіх ресурсів під її реалізацію. Слід просто визначитися: якщо створення засобів ППО українському ОПК до снаги, тоді треба закреслити кілька інших пріоритетів і зайнятися нею і ще двома-трьома пріоритетними програмами. Але в цьому разі не вдасться задіяти ОПК на тому рівні, на якому мріють це зробити в Міністерстві промислової політики. Або не обманювати самих себе і збільшити ресурси на виконання пунктів Стратегії як мінімум у ті 8—9 разів, на які колись запитану цифру поділили. Інакше цей документ стане великою мильною бульбашкою, схожою на створювані раніше. Тому визнаймо: найвужчим місцем Стратегії стало повернення до величезної, а отже, непідйомної кількості пріоритетів.

Держава й ОПК

У новій Стратегії помітне місце відведене «посиленню державного регулювання, контролю». Говориться і про «вдосконалення системи управління ОПК». Водночас ринок диктує зовсім інші правила. Найлогічнішою в таких умовах мала б стати велика орієнтація на спільні коопераційні проекти з урахуванням офсетних, або зустрічних, інвестицій, а також зменшення ролі держави в управлінні ОПК. І хоча в повідомленні Мінпромполітики про Стратегію жодного слова не сказано про приватизацію підприємств галузі, без зменшення частки держави у функціонуванні ОПК очікувати серйозних змін не слід. Візьмімо лише досвід авіаконцерну: щойно держава створила штучну управлінську надбудову над адміністративно об’єднаними підприємствами, відлучивши їхніх директорів від прийняття рішень, крива результатів різко поповзла вниз.

Україна усе ще «живе» у технологічній сфері на основі заділів 80-х років. З державних підприємств одиниці готові вкладати оборотні кошти в розвиток, ситуація ця не змінюється з роками і не зміниться в майбутньому. Приватні ж гравці вкладають кошти, тому що, маючи збалансований багатовекторний бізнес, не бояться ризикувати вільними грошима на напрямах, де інтуїтивно вловлюють потенціал. Сьогодні більша частина прийнятих за роки незалежності на озброєння у ЗСУ зразків — результат допуску до розробок зброї приватних структур. Якщо так, закривати доступ інвесторам до ОПК — свідоме створення перепон для його розвитку. Поки в країні приватизують лише «земельні» підприємства (тобто такі, що мають привабливі ділянки у великих містах) і ті, які свідомо банкрутять. Як, наприклад, ФСК «Море», унікальний свого часу завод з виробництва малих десантних кораблів на повітряній подушці типу «Зубр» й іншої високошвидкісної військово-морської та цивільної техніки.

Може видатися дивним, але за останнє десятиріччя проблеми ОПК абсолютно не змінилися. Ще більше дивує те, що з основних стримуючих чинників тільки проблема внутрішнього ринку пов’язана з фінансуванням. Решта — це дивовижна бюрократична безвольність, надзвичайна закостенілість поглядів щодо форм впливу та взаємодії в системі ОПК і ВТС, нарешті, ігнорування досвіду попередників і іноземних держав, яке не піддається аналізу.