СТАТИ НАРОДОМ

26 квітня 2001р. з відставкою В.Ющенка закінчився перший етап новітньої української революції. Етап, який розпочався 29 листопада 2000 р. оприлюдненням скандальних фактів причетності вищого керівництва держави до вбивства Георгія Гонгадзе і призвів до колосальних змін в українському суспільстві. Трагічна загибель Георгія розбудила духовний опір тим суспільним відносинам, які влада нав’язала народу і які вже стали нестерпними. Ця загибель тільки оголила страшну правду, що вбивства в Україні стали елементом побуту і влада не тільки не протистоїть цьому, а й підозрюється в їх організації.

Виникнення української некомуністичної опозиції (що організаційно оформилася у Форумі національного порятунку) стало прямим наслідком духовного пробудження народу. Почалося протистояння вулиці і режиму. По суті, була здійснена відчайдушна спроба майже з нульової позначки громадської активності створити масовий політичний рух, вінцем якого мало стати усунення Президента Кучми. Почавшись як рух морального протесту проти безчинств влади, опозиція в процесі свого розвитку викристалізувалась як антикомуністична і антиолігархічна сила. Вперше за останні роки комуністи перестали бути основною опозицією режиму, а режим втратив можливість маніпулювати цією дозволеною і кишеньковою опозицією. Вперше за останні роки олігархи і Кучма відчули реальну загрозу своєму пануючому положенню.

Чого досягла і чого не досягла опозиція

Виникнення опозиції було прямо зумовлено незавершеністю української революції 1989-1991 рр., а саме - збереженням при владі посткомуністичної номенклатури, яка перетворилась у нову бюрократію, оброслу олігархічними кланами і просто бандитами. Ця бюрократія, фінансова могутність олігархів, тотальне насадження атмосфери страху і брехні, і через силові структури стали складовими могутності режиму і самого Кучми.

Очевидно вожді опозиції припускали, що оприлюднення справді жахливих фактів злочинної діяльності вищих урядових осіб розбудить масову активність народу, призведе до його тиску на владу і усунення Кучми від президентства найпізніше у червні 2001 року. Саме тому головним інструментом боротьби було обрано нарощення масових вуличних акцій протесту і протестні гасла, спрямовані персонально проти Л.Кучми. Сьогодні можна сказати, що ця тактика на початковому етапі була єдиною можливою, щоб розбудити сплячий народ, але далеко недостатньою, щоб здобути перемогу над режимом.

Досить сказати, що ключовий поки що елемент позитивної програми опозиції: перерозподіл повноважень у трикутнику президент-уряд-парламент був оприлюднений і проведений у ВР у березні, а програма дій ФНП прийнята 7 квітня. Однак це не стало переломним фактором у діяльності опозиції і на жаль не призвело до переростання опозиції у справді масовий і справді загальнонаціональний політичний рух.

Перший наскок на владу у грудні минулого року (два тижні дискусій у ВР навколо силових міністрів і наметове містечко 15-26 грудня) виявився для неї настільки несподіваним, що паралізував і деморалізував вище керівництво державою. Лише в січні влада оговталася і перейшла у наступ з використанням інструментів з арсеналу ЦК КПУ у вересні 1989 року. Я маю на увазі зігнані з-під «палиці» і організовані губернаторами «мітинги» на підтримку Кучми 9 січня 2001 року.

Але у монолітній будові кучмівського режиму було пробито тріщину: величезний інформаційний потік вилився на голови українців і змусив їх думати, преса почала писати в умовах напівсвободи, виник комітет «Україна без Кучми», а лідери студентського голодування 90-го року 19 грудня вперше висунули гасло «Правди!»

Поведінка влади на початковому етапі протистояння з опозицією засвідчила, що ні Президент, ні його оточення не розуміли суті того, що відбувалося, і не оцінювали правильно ситуацію, тому продовжували діяти так само, як і до початку кризи. Після тимчасової розгубленості влада знову обрала метод дискредитації опозиції та її лідерів (особливо після створення Форуму 9 лютого), тактику залякування і вибіркових репресій, а в кінцевому підсумку скотилась до відвертого насильства. Силове розв’язання ситуації 9 березня і масові арешти студентів у Києві тому наочне підтвердження.

Чи могла опозиція більш ефективно використати тимчасову розгубленість влади у грудні минулого року? Навряд чи. Інформаційний вибух у вигляді оприлюднених касет дав поштовх глибинним тектонічним зрушенням у свідомості великої маси людей, але сила інерції і страху народу виявилась дуже великою, значно вищою ніж могли припустити політики-оптимісти.

Головне досягнення грудня - був створений прецедент громадської дії, мужнього вчинку кількох десятків людей, які показали всьому суспільству приклад протесту проти зла, приклад, що проти режиму можна і треба боротися. І лист Свистовича на грані відчаю «якщо ми не врятуємо українську демократію, то врятуємо, принаймні, її честь».

Розгортання політичної кризи підтвердило ще одну закономірність українського суспільства: виникнення опозиційних структур (УБК, ФНП, ГКО «За Правду!») дуже швидко привело до росту їх популярності, що засвідчувало вражаючу потребу суспільства в існуванні справжньої опозиції. Близько половини населення України весною підтримувало опозицію, тоді як владу - лише четверта частина. Проте ця підтримка так і не вийшла за рамки відстороненого спостерігання і не переросла в активний протест, що дало підстави говорити про пасивний (кухонний) характер підтримки населенням акцій та дій опозиції.

Цей факт, з одного боку, показав велику інерційність українського суспільства, а з другого - був наслідком ряду помилок опозиції у 2001 році. Основне завдання, яке мала поставити перед собою опозиція щоб досягти декларованої мети, - зміни системи влади на чолі з Кучмою, полягало у наступному: через створення цілісного політичного протистояння з владою закласти підвалини нових соціальних і етичних відносин в суспільстві. Говорячи іншими словами, мало відбутися становлення Форуму як загальнонаціонального суспільно-політичного руху поза межами владних інститутів. Люди мали усвідомити, чого хоче опозиція, повірити опозиції і бути переконаними, що від реалізації ідей опозиції стане краще жити. Тоді, власне, і відбулося б об’єднання народу з опозиційною політичною елітою і перехід боротьби в активну фазу. Саме тому ідеї перерозподілу повноважень виявилося недостатньо, хоча б тому, що демократія може успішно функціонувати як в умовах парламентської, так і в умовах президентської форми правління. Як і поліцейський режим.

Слід було йти шляхом розбудови структур опозиції в провінції, до останнього села, і ведення там систематичної просвітницької та пропагандистської роботи. Акціями в Києві та у Західній Україні режим не скинути. Опозиція була зобов’язана протягом лютого-квітня крім масових акцій (які справді масовими так і не стали) систематично викривати злочини олігархічного режиму в особах, схемах, масово поширювати такі факти, публічно бити по Кучмі та олігархах, залишаючи їх у спільній обоймі, викривати систему їх взаємозв’язку (паханства) і домогтися, щоб основна маса населення усвідомила, чому ця влада не має більше права керувати нами й Україною.

Така робота мала розширити поле політичних протистоянь, соціальну базу опозиції і привести до росту масовості руху опору. Адже тактика влади протягом усього першого періоду нічим особливо оригінальним не відрізнялася. Влада намагалася локалізувати, маргіналізувати опозицію, виштовхнути її на узбіччя політичного процесу, не допустити приєднання потенційно опозиційних сил (обох Рухів, ПРП). Опозиція не до кінця усвідомила небезпеку такого розвитку подій, і замість того, щоб розширювати свій вплив і присутність у суспільстві, пішла по шляху персоніфікації протистояння конкретно проти особи Л.Кучми. Найбільш радикальним виявом такої персональної спрямованості є ідея Ю.Тимошенко про проведення референдуму про дострокове припинення повноважень Президента. Без сумніву, Кучма є зло, усувати його треба, але зводити усю політичну боротьбу лише до відставки Кучми було б величезною помилкою. Відставка Президента в жодному разі не може бути самоціллю опозиції. Слід зрозуміти, що олігархічний спрут проник у саму глибинну основу суспільства, і визволення від нього можливе лише зсередини суспільства, починаючи з первинного рівня соціальної структури яким є людина, сім’я, колектив. Тобто, головна умова усунення режиму - це зміна самих людей, зміна їх ставлення до держави, до влади, але найголовніше - до самих себе. Доки люди не встануть з колін, не відчують себе громадянами і не захочуть жити в умовах свободи та відповідальності, доти цей режим буде панувати, можливо, на чолі з іншими прізвищами.

Шлях від духовної до політичної опозиції має пролягати через щоденну політичну працю серед народу, «відвоювання» від влади крок за кроком все нових і нових «територій» через встановлення опозицією нових морально-етичних принципів життя українського народу.

Референдум

Пропонована акція - це, власне, не референдум, а плебісцит, тому декларована ціль - усунення Президента з посади - просто не може бути досягнута за його допомогою. Отже мета полягає у чомусь іншому. Як інструмент він є не наслідком політичної самовизначеності суспільства (усвідомлення основною масою населення, що режим на чолі з Кучмою треба усунути), а є наслідком персональної ненависті до Президента ряду лідерів опозиції. В умовах, коли Президент продовжує слабнути, а олігархи посилюються, цей плебісцит веде опозицію в тупик, більше того, він грає на подальше підсилення олігархів. Олігархи, які заволоділи стратегічною ініціативою, самі можуть відщепити від себе Кучму, щоб повністю узурпувати владу. В цьому плані плебісцит їм дуже до речі.

Референдум (якщо влада не заблокує його у самому зародку) стане не фактором політичної роботи і пробудження людей, а чисто технологічним процесом. У цьому плані він нічим не відрізняється від сумнозвісного референдуму 16 квітня 2000 року. А при таких обставинах під питанням залишається головне: ради чого проводиться референдум - чи вдасться його виграти, чи більшість проголосує за дострокове припинення повноважень Президента. Адже адміністративний ресурс, фальсифікації результатів голосування і нерозвинутість структур опозиції для контролю - всі ці реалії будуть присутні. Не можна забувати, що референдум завжди є інструментом в руках влади для закріплення і легітимізації свого становища, а не інструментом опозиції у боротьбі з владою.

Одним з доказів, що декларована ціль плебісциту відмінна від справжньої, є формулювання самого питання. Питання не формулюється як імператив, що передбачає обов’язковий наслідок - відставку Президента, у разі, якщо люди скажуть «так». Позитивна відповідь на плебісциті - це радше морально-суспільний тиск на Кучму і не більше. В результаті плебісциту Кучма все одно не піде, і доведеться його змушувати це зробити за допомогою вулиці. Однак це треба робити і сьогодні через формування позитивної перспективи, розбудову інфраструктури і організацію народу. Тобто плебісцит виявляється зайвою ланкою у боротьбі проти режиму. Для суспільства він нічого не дає, потреба у ньому може бути лише в окремих політичних груп.

Олігархи. Ющенко

Цілком можливим є також інший розвиток подій. Ідея референдуму, сама опозиція та її гасла можуть бути успішно використані третьою силою - олігархами для узурпування влади і посадження на трон більш прийнятної для своїх інтересів фігури. Вихід їх на самостійну арену відбувався поступово в міру ослаблення Президента, ними рухав звичайний інстинкт самозбереження. Вони використали дискредитацію силовиків і «допомагали» Президенту здати Кравченка і Деркача. Ніхто ж не буде стверджувати, що заміна Кравченка на Смірнова, Деркача на Радченка є перемогою опозиції. Саме олігархи натиснули на Кучму в квітні і реалізували свій план усунення Ющенка, бо особисто Президенту було політично вигідно, щоб Ющенко залишився. Вони переконали Президента, що удар по Ющенку, принаймні тимчасово, переключить увагу опозиції з самого Кучми на критику їх самих та комуністів, а також передбачали, що їм разом із Кучмою вдасться змусити прем’єра капітулювати. Прийде час, і якщо обставини так складуться, вони акуратно «попросять» самого Кучму піти - в ім’я збереження системи і себе у цій системі.

Саме тому те, що зараз декларує і робить Тимошенко, може бути використано олігархами з прямо протилежною метою. Для кланів, які тримають під контролем владні інститути, сильна президентська влада не є принциповим моментом. Більше того, вони з радістю підуть на її ослаблення, використовуючи опозицію, бо контроль президентської влади і силовиків їм також не до вподоби. Тому олігархи готові були підтримати ідею перерозподілу повноважень, готові були домовитися з Ющенком, в тому числі (якщо б тиск вулиці був би дійсно масовим і Кучма серйозно захитався) погоджуватися на «здачу» Президента, на Ющенка як виконуючого обов’язки Президента, звичайно, в обмін на персональні гарантії. До честі Ющенка, він не пішов на жодні компроміси з олігархами, і це дає перспективу українській демократії.

Зрозуміло, що залишити В.Ющенка на посаді прем’єр-міністра було в інтересах Кучми лише за умови, що Ющенко поступиться принципами і прийме умови олігархів. Ющенко цього не зробив і пішов. Але така позиція призвела до іншого значно більшого досягнення: відійшов у небуття сценарій чисто українського примирення, коли Ющенко йде на компроміс і залишається красивою ширмою, яка прикриває олігархічну владу. І усі задоволені: Президент, олігархи, деякі праві партії, а народ залишається обманутим, і система зберігається в незмінному вигляді. Олігархам не вдалося вкласти прем’єра-реформатора у свої тактичні схеми, а Ющенко подав приклад принципової, справді патріотичної і громадянської позиції. Тому те, що сталось 26 квітня, - це крок до свободи, до перетворення українців у справжню політичну націю, що спирається на засади громадянського суспільства.

Місяцем раніше так само не увінчалася успіхом ще одна спроба традиційного українського примирення - так званий переговорний процес і «круглий стіл» між владою і опозицією. Це була спроба оточення Президента в умовах нерозвинутості і недовершеності політичного протистояння нав’язати опозиції локальні кулуарні переговори і локальні поступки, що в кінцевому підсумку призвело б лише до окремих персональних переміщень у структурах влади. Опозиція, хоч і з запізненням, вийшла з цієї ситуації, запропонувавши перелік передумов для будь-яких переговорів, головною з яких була умова прямих публічних дискусій з владою і оприлюднення своїх поглядів. Після цього ідея «круглого столу» зникла зі шпальт газет і екранів телевізорів.

Існує ще одна причина, чому амбітна і благородна ідея відсторонити Кучму від влади не була реалізована через бліцкриг, а навпаки реалізувалась ідея олігархів усунення Ющенка з посади прем’єра. Опозиція, незважаючи на очевидний позитив - створення власних організаційних структур (УБК, ФНП, ГКО «За Правду!»), не досягла політичної інтегрованості і єдності дій, хоча ідея визнання Форуму як координуючого органу об’єднаної опозиції була продекларована. Опозиція виявилася не просто розпорошеною, вона не змогла залучити до своїх лав обидва Рухи і ПРП. Так сталося почасти через дії влади по недопущенню такого об’єднання, почасти через небажання керівництва вищезгаданих партій, яке вважало основним завданням партій підготовку до виборів і не враховувало фактор протистояння влади та опозиції. Консолідація сил Форуму і блоку Руху - КУНу - ПРП, перетворення Форуму у коаліцію політичних партій не тільки посилили б опозицію, а й стали б значно сильнішою опорою для Ющенка, сприяли б політичній самовизначеності самого прем’єра. А це у свою чергу дало б поштовх до створення інтегрованого українського руху, який охопить усе суспільство. Показово, що перехід Руху, УНР, ПРП та КУН в опозицію до режиму зі значним запізненням, але все-таки відбувся, у день відставки В.Ющенка. Але можливість консолідації опозиційних сил навколо Форуму є, принаймні, на сьогодні, безповоротно втраченою.

Звичайно, протягом цього року проблема протистояння влада-опозиція і проблема виборів існували і взаємоперепліталися. Це ускладнювало політичне самовизначення для багатьох партій. Об’єднавшись з Форумом ці політичні партії посилили б і себе, і Форум, а режим можна було б значно більше послабити, ніж це є на сьогодні. А ця обставина в свою чергу справила би прямий вплив на успішний результат на парламентських виборах для неолігархічних і некомуністичних партій. Проблема виборів як тактичне завдання вирішувалася б шляхом сформування в опозиційному середовищі двох передвиборчих блоків за ідеологічною ознакою.

Підсумки

Який результат отримала Україна у травні 2001 р. після п’яти місяців політичної боротьби? Акції протесту привели в рух суспільство, але їх персональна спрямованість не привела до появи широкого самостійного політичного руху з виробленою ідеологією та етикою відносин. Перший етап революції розбудив духовний опір існуючим відносинам, але поки що втілився тільки у вимогу перерозподілу повноважень і заміну Кучмою кількох скомпрометованих посадових осіб на інших. Розуміння необхідності боротьби з системою прийшло значно пізніше, та й то не в усіх. Ще пізніше вдалося окреслити у програмі, що опозиція розуміє під боротьбою з системою.

Боротьба за Ющенка показала, що тільки об’єднані зусилля всіх патріотичних українських сил дають шанс і надію на результат у майбутньому. Народ, навіть та його активна частина, що прийшла 26 квітня під стіни парламенту, все ще залишається пасивним спостерігачем і учасником подій.

Однак і ця найбільш масова акція не зняла проблеми розпорошеності опозиції, відсутності єдиного поля політичних протистоянь і засвідчила, що кожна політична сила йшла на підтримку прем’єра зі своїми цілями і розумінням ситуації.

Показовим є те, що навіть 26 квітня ні народ під стінами Верховної Ради, ні політичні лідери, які його туди привели, не були готові до визначальних і активних політичних дій, які б змінили ситуацію навколо Ющенка. Проте атмосфера протестності, яка була стихійно витворена, дає шанс для розгортання насправді масового руху.

Олігархи, відправивши Ющенка у відставку, отримали тимчасовий виграш і можливість доступу до фінансових ресурсів держави. Але вони не зможуть його так безкарно використовувати у приватних цілях як у 1997-1999 рр., хоча б з огляду на те, що народ уже не той, і є опозиція, яка це неодмінно використає. Крім того, між олігархічними групами існують суперечності, і вони неодмінно загостряться.

Політичний процес вступив у якісно нову фазу, коли стрілка політичного барометра однозначно вказує на вибори. Відповідно постають нові завдання для опозиції.

Що робити?

Загальнополітично необхідно здійснити перехід від вимог і дій, спрямованих персонально проти Кучми, до вимог політичних, до протистояння з системою олігархії, елементом якої є Л.Кучма. Це передбачає широку пропагандистську роботу по доведенню до свідомості кожного українця глибинних основ теперішнього режиму та формування уявлень, яким має бути майбутнє суспільство.

Для вирішення тактичного завдання, яким є парламентські вибори 2002 року, необхідно сформувати широку загальнонаціональну демократичну коаліцію довкола В.Ющенка. «Широкість» цієї коаліції має бути забезпечена не кількістю партій, що туди увійдуть, а масовою громадською підтримкою. Іншими словами, громадянське начало має бути основою і домінуючим фактором коаліції. Очевидно, що на іншому фланзі сформується лівоцентристська коаліція. Обидва блоки мають свій традиційний електорат, обидва протистоять олігархічним партіям і комуністам. Тому актуальним залишається гасло «За Україну без комуністів і олігархів!». Головне завдання - в результаті виборів завдати поразки одним і другим.

«Батьківщина» та інші бажаючі громадяни швидше всього займуться референдумом, який в умовах наближення виборів так само стане способом розкрутки цієї партії для проходження виборчого бар’єру.

Принципово необхідним є хоча б мінімальне міжблокове порозуміння та взаємне непоборювання між некомуністичними опозиційними до режиму силами.

Відповідно до нової конфігурації опозиційних політичних сил Форум національного порятунку повинен знайти своє продовження на період передвиборної кампанії у вищезгаданих виборчих блоках, одночасно віддалившись на другий план. Після виборів (особливо успішного результату) він знову виявиться потрібним.

Громадські комітети опору «За правду!» мають стати центрами громадянської дії, які через розбудову власної інфраструктури та майбутній контроль за виборчим процесом забезпечать перемогу опозиційних сил на парламентських виборах. Визначальним у діяльності цих комітетів має стати пробудження людської гідності, громадської активності у суспільстві і це підштовхне людей до усвідомленої і дієвої участі у громадсько-політичному житті.

Такими є найбільш загальні напрямки діяльності опозиції, реалізація яких стане вагомим кроком до перетворення українців у суспільство вільних громадян, котрі самостійно творять свою власну історію. Тобто, до перетворення їх у Народ.