СТАРІ ІГРИ В НОВИЙ РЕФЕРЕНДУМ

Україна, звісно, не Швейцарія, де референдуми проводять кожні півроку і майже з будь-якого приводу: від будівництва моста до зміни системи державної влади. Українські громадяни за 10 років незалежності лише двічі брали участь у референдумах — голосуючи за акт про незалежність України в грудні 1991 р. та за внесення змін до Конституції України в квітні 2000 р.

Сьогодні ми на порозі ще однієї спроби дізнатися думку співгромадян про те, (а) чи повинен подати заяву про добровільну відставку Президент України Л.Кучма і (б) чи хочемо ми становлення в Україні системи влади, за якої народ з допомогою обраних ним представників у парламент бере участь у формуванні Кабінету міністрів і здійснює контроль над його діяльністю. Як відомо, цей референдум, організований партією «Батьківщина» під керівництвом Ю.Тимошенко, викликав неоднозначну реакцію і певний скепсис серед політичної еліти. А що думають про це громадяни, які перспективи проведення референдуму? На ці та деякі інші запитання ми спробуємо дати відповідь у цій статті.

У ній використано результати соціологічного дослідження Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова (УЦЕПД), що проводилося з 14 до 28 травня 2001 р. Було опитано 2017 респондентів віком понад 18 років у всіх регіонах України.

Ті, хто висловлюється за проведення такого референдуму, можуть його провести, якщо хочеться і є гроші

Президент України
Л.Кучма, Інтерфакс-Україна, 10 квітня 2001 р.

Чи є підстави
для скепсису?

На сьогодні невіра в те, що замір із референдумом закінчитися чимось путнім, у середовищі політичного бомонду, експертів, журналістів грунтується принаймні на трьох чинниках.

По-перше, і це визнають організатори чергового народного волевиявлення, референдум не матиме правових, а лише політичні наслідки. Відповідно до рішення Конституційного суду України від 27 березня 2000 р., «проголошення недовіри конституційним органам державної влади (яким є глава держави. — Автор) не є підставою для дострокового припинення їхніх повноважень». Як відомо, повноваження Президента закінчуються 2004 року. Та й запитання, винесене на референдум, сформульовано так, що передбачає саме заяву про добровільну відставку глави держави під пресом політичних обставин, тобто не має обов’язкової юридичної сили. Багато людей, котрі знають нині діючого Президента, з трудом уявляють його в ролі людини, яка б добровільно склала з себе повноваження. Дехто з тих, котрі дуже близько знають Л.Кучму, кажуть, що в розпал «касетного скандалу» Президент був готовий піти на такий крок, і лише вони втримали главу держави від такого рішення.

По-друге, багато хто переконаний, що навіть, якщо референдум відбудеться, його результати буде сфальсифіковано за рахунок горезвісного адміністративного чинника. Організаторам навряд чи вдасться його нейтралізувати — доступ до засобів масової інформації в них обмежений уже сьогодні. А припинення останнім часом показу телевізійних роликів, які викривають ЄЕСУ, лише засвідчує підготовку нової, можливо, більш якісної продукції. Поза сумнівом, фінансові потоки, спрямовані на організацію акції, також будуть під пильною увагою відповідних компетентних органів.

По-третє, уже сьогодні висловлювалася думка, що поразка опозиції на референдумі може просто «політично» поховати її, заодно разом з ідеєю дострокового припинення повноважень глави держави. Тому деякі члени Форуму національного порятунку, суспільного комітету порятунку «За правду!» вважали ідею Ю.Тимошенко про проведення референдуму, м’яко кажучи, передчасною і непродуманою.

Послідовними в організації референдуму виявилися Ю.Тимошенко зі своєю «Батьківщиною», А.Матвієнко з «Собором», С.Головатий, О.Доній. До акції приєдналися Українська соціал-демократична партія, Соціал-демократична партія України, Українська республіканська партія, Українська консервативно-республіканська партія, Патріотична партія України, партія «Захисту знедоленого народу» та інші. Паралельний штаб з організації референдуму створено Соціалістичною партією України на чолі з О.Морозом. Ю.Тимошенко заявляла про підтримку цієї акції 70 політичними партіями та громадськими організаціями, але це скоріше віртуальні, ніж реальні структури. Проти референдуму виступили 30 партій, які входять до Політичної ради при Президентові України. Інші зайняли або нейтральну, або вичікувальну позицію. Отже, розклад сил визначився, основні аргументи відомі.

А яка думка наших громадян з цього питання? Якби референдум проводився сьогодні, то, по-перше, він би відбувся. Відповідно до соціологічного опитування УЦЕПД, у ньому взяли б участь 84,6% українців. Згідно зі статтею 41 Закону України «Про всеукраїнський і місцевий референдуми», референдум визнається таким, що відбувся, якщо в ньому взяли участь понад половину громадян, внесених у списки для голосування (в особливих випадках — дві третини). По-друге, його результати були б невтішними для глави держави та його прибічників. 62,6% (із числа тих, хто готові взяти участь у «святі демократії») проголосували б за вимогу добровільної відставки Президента України Л.Кучми; 37,4% проголосували б проти. Той самий закон каже, що рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало понад половину громадян, котрі взяли участь у референдумі.

Здавалося б, перспективи чудові, скептиків осоромлено, і опозиція може готуватися святкувати вікторію. Проте сьогодні робити якісь одномірні висновки та прогнози зарано. Невідомо, чи буде проведений сам референдум (на тлі таких прогнозів), а головне, чи вдасться опозиції нейтралізувати вплив адміністративного ресурсу під час його проведення.

Повернемося на рік назад. За даними соціологічного дослідження, проведеного УЦЕПД напередодні референдуму 2000 р. про внесення змін до Конституції України, у ньому були готові взяти участь 77,1% опитаних. Тоді населення не підтримувало формування в Україні двопалатного парламенту: «за» висловлювалося лише 45% опитаних. Аналогічні результати оприлюднили й інші соціологічні служби.

А тепер порівняймо ці дані з результатами торішнього референдуму. Явка становила 81,5% виборців. За запровадження інституту двопалатного парламенту проголосувало 81,8% громадян. При цьому достроково зробили свій вибір понад чверть (27,8%) громадян. Зрозуміло, така велика різниця між прогнозами й результатами самого референдуму, а також непристойно велика кількість тих, хто проголосував достроково, схиляли до думки про використання адміністративного ресурсу.

Отож, 62,6% респондентів, котрі сьогодні підтримали вимоги опозиції, можуть трансформуватися на 49,6%, які висловили свою позицію на референдумі з вимогою добровільної відставки Президента. Це — резерв влади, непорушний запас на крайній випадок. Хоча в Ю.Тимошенко з товаришами також є невеликий резерв. З тих 15,4% опитаних, котрі сьогодні не збираються брати участь у процедурі народного волевиявлення, 42,5% пояснили своє рішення тим, що референдум не може що-небудь змінити; а 15,1% вважають, що результати референдуму все одно будуть сфальсифіковані. Можливо, за голоси саме цих людей розгорнеться боротьба між владою й опозицією.

Отже скепсис політичної еліти (вона добре знає чого вартий адміністративний ресурс) щодо проведення референдуму цілком виправданий. Такої самої думки дотримується і деяка частина українського населення. З іншого боку, в опозиції, яка орієнтується на думку українських громадян, з’являються додаткові стимули для проведення референдуму. Але чи відбудеться він?

Можливі дії організаторів референдуму

Робота з підготовки першого етапу референдуму нині у розпалі. За інформацією його організаторів, наприкінці травня 2001 р. пройшли засідання 103 ініціативних груп, у яких взяло участь близько 27 тис. чоловік. З дев’яти адміністративних регіонів документи про реєстрацію направлено до Центральної виборчої комісії (ЦВК).

Проте сьогодні організатори референдуму зіштовхнулися з першими труднощами. ЦВК ухвалила рішення відмовити в реєстрації першій ініціативній групі з Черкас, мотивуючи це порушеннями, допущеними під час проведення зборів і оформлення документів. На думку представників ЦВК, саме формулювання запитання так само є самостійною підставою для відмови в реєстрації, позаяк Конституція України і чинне законодавство «передбачає проведення всеукраїнського референдуму... як обов’язкового (імперативного), результати якого є обов’язковими для розгляду та прийняття рішень». Нині до справи підключився Верховний суд, що розглядає клопотання про скасування рішення ЦВК.

Оцінити, яким буде рішення суду, сьогодні досить важко. Скоріше за все, за всієї складності правового підгрунтя цього питання, не останню роль відіграватимуть політичні мотиви. При цьому необхідно відзначити кілька ключових моментів.

По-перше, Конституція України і рішення Конституційного суду встановлюють жорстко обмежений перелік питань, з яких референдум проводити не можна: з питань податків, бюджету, амністії, а також про дострокове припинення повноважень конституційних органів влади.

По-друге, Конституційний суд справді надав своїм рішенням право ЦВК проводити перевірку конституційності запитань, які виносяться на референдум. Проте, якщо провести більш глибокий аналіз цієї норми, то виходить, що таке право ЦВК одержала лише в частині визначення спрямованості цих запитань «на скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина, чи на ліквідацію незалежності, або порушення територіальної цілісності України». Навряд чи формулювання запитань, винесених на референдум, припускають такі наслідки.

Поза сумнівом, у разі скасування рішення ЦВК, організатори референдуму одержать потужний позитивний імпульс для своєї роботи, а скептичні настрої частини зацікавлених спостерігачів будуть істотно підірвані.

Якщо Верховний суд відхилить клопотання про скасування рішення ЦВК, події можуть розвиватися за кількома варіантами. Опозиція, через своїх депутатів, може звернутися до Конституційного суду, якщо рішення буде ухвалене через невідповідність формулювання запитань законодавству України. Тоді останнє й остаточне рішення за КС.

Теоретично є можливість прорватися в європейський правовий простір, менш залежний від внутрішньоукраїнських політичних чинників. 17 липня 1997 р. Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, що дозволило українським громадянам звертатися з індивідуальними скаргами в Європейський суд з прав людини, рішення якого мають обов’язкову силу в Україні. Не виключено, що Ю.Тимошенко піде саме цим шляхом, про що вона вже заявила на сторінках «України молодої». Утім, він досить довгий і тернистий. На вересень 2000 р. до Європейського суду надійшло 1232 заяви від українських громадян, із них сім визнано прийнятними (тобто їх розглянуть по суті), за 25 зроблено відповідні запити про прийнятність. Як правило, розгляд однієї справи триває два-три роки, а іноді п’ять-шість. Виникають великі побоювання, що до моменту винесення рішення воно втратить будь-яку актуальність. Хоча не виключено, що цю справу буде розглянуто в прискореному порядку. Адже ми не раз чули заяви про те, наскільки пріоритетною для Європи є стабільна Україна. Внутрішньополітичні справи України перебувають у центрі постійної уваги Парламентської Асамблеї Ради Європи. Рішення суду може мати ключове значення, позаяк у змозі розставити точки над і у відношенні Європи до діючої влади й до Україні взагалі.

Поза сумнівом, відмова в реєстрації ініціативних груп з проведення референдуму, як не раз заявляли його ініціатори, супроводжуватиметься акціями протесту. І ці акції може підтримати значна кількість громадян. Люди готові, принаймні на словах, — заповнюючи анкети соціологів, відстоювати своє право на референдум. За даними соціологічного опитування УЦЕПД, третина (33,1%) з тих, хто збирається дати позитивну відповідь на запитання референдуму, готові взяти участь у законних акціях протесту, якщо ЦВК не проводитиме реєстрацію ініціативних груп.

Не виключено, що влада спробує позбавити опозицію її «організаційного стрижня». Не секрет, що головні скрипки в цій партії — Ю.Тимошенко й О.Мороз, причому провідну організаційну роль відіграє саме Юлія Володимирівна. У влади може з’явитися спокуса піти второваною стежиною і ще раз заарештувати Ю.Тимошенко. Генеральна прокуратура уже заявляла, що готова внести протест на відповідне рішення колегії Верховного суду. Проте боюся, що в такому разі арешт викликає зовсім не той ефект, на який розраховували його організатори, а сприятиме зростанню рейтингу Ю.Тимошенко, і отже — сприятиме збільшенню кількості прихильників опозиції і добровільної відставки глави держави. До того ж 28,5% респондентів (із тих, хто збирається дати позитивну відповідь на запитання референдуму) сьогодні готові взяти участь у законних акціях протесту у разі силових або незаконних дій проти лідерів опозиції. І хоча між вербальною готовністю і реальною участю в протесті є істотна різниця, організатори референдуму можуть розраховувати на суттєву підтримку своїх дій, які постійно триматимуть в напрузі та дратуватимуть владу.

Можливі дії влади

Сьогодні влада в стратегічному плані може вибрати два основні варіанти дій. Перший варіант — зіграти по-крупному, тобто піти на проведення референдуму. У цьому плані є свої плюси та свої мінуси. Плюси (у разі позитивного для Президента результату) дозволяють остаточно дискредитувати опозицію, поховати ідею дострокового припинення повноважень глави держави, продемонструвати існуючу суспільну підтримку його дій, уникнути тотальних обвинувачень в утискуванні опозиції. Попутно — показати Заходу, що наша влада демократії зовсім і не боїться, а навіть навпаки — стоїть горою за щорічні референдуми. Хоча й у цьому випадку неминучі обвинувачення у використанні адміністративного ресурсу, ненадання ЗМІ опозиційним силам тощо. Проте до них мало хто прислухатиметься.

Головний і, мабуть, єдиний мінус вказаного варіанта полягає в тому, що діючий Президент може програти референдум. Так, він не має правових наслідків, але якою буде сила політичного й морально-психологічного тиску з вимогою добровільного виходу у відставку глави держави. Відповідно до результатів соціологічного опитування УЦЕПД, сьогодні 40,1% (з тих, хто проголосував би за вимогу добровільної відставки) готові вийти на мітинг, якщо Президент не виконає рішення народу й не піде у відставку. Поки що це — припущення. Але якщо за вимогу добровільної відставки проголосує понад 50%, і цей факт офіційно підтвердить ЦВК, — тоді акції протесту стануть вельми реальними, й наметовими «містечками» тут не обійдеться.

Другий варіант пов’язаний із використанням адміністративного ресурсу вже на етапі підготовки референдуму. Якщо знайшли порушення в процедурі оформлення документів ініціативної групи з Черкас (де мер міста лояльно ставиться до його організаторів), то виявити такі самі порушення в інших регіонах (надумані чи реальні) буде ще легше.

Конституція України передбачає, що референдум за народною ініціативою може бути проголошений за вимогою (а) не менш як трьох мільйонів громадян України, котрі мають право голосу, за умови, що (б) підписи про призначення референдуму зібрані не менш як у 2/3 областей і (в) не менш як по сто тисяч підписів у кожній області. Можна уявити, як ретельно перевірятимуться ці підписи спочатку на місцях, а потім у ЦВК. Хоча бажаючих їх поставити більш ніж достатньо. Відповідно до даних соціологічного опитування УЦЕПД, готові поставити свої підписи в підписних аркушах 41% опитаних (близько 15 млн.). Є й інші варіанти, приміром, зареєструвати першу ініціативну групу, а більшість інших з «об’єктивних причин» не реєструвати. На збір підписів, згідно з законом, відводиться не більш як три місяці після реєстрації першої ініціативної групи. При цьому організатори просто можуть не встигнути їх зібрати.

Тривожним дзвінком для влади є те, що відповідно до опитування УЦЕПД, 72,1% з тих, хто проголосував би за вимогу добровільної відставки, сьогодні готові безплатно виконувати роботу (проводити агітацію, збір підписів, бути спостерігачем на виборчій дільниці, організовувати штаб з проведення референдуму тощо) з організації референдуму, якби він проводився на законних підставах. Інший тривожний дзвінок — згадана кількість респондентів (72,1%) зменшилася б на 14,2%, якщо «на них здійснюватиметься психологічний тиск із боку представників влади, правоохоронних органів або просто інших громадян». Тобто частина наших громадян боїться брати участь в організації народного волевиявлення, реалізації свого невід’ємного конституційного права, що неприйнятно в демократичній країні.

Ще один нюанс. Згідно з Конституцією України саме Президент проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою й видає відповідний указ про його проведення. Рік тому представники Президента України в Конституційному суді наполягали, що проголошення такого референдуму не право, а «конституційний обов’язок Президента України як глави держави і гаранта дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Як діятиме глава держави, якщо буде зібрано необхідні підписи?

Теоретично можливий ще один варіант (вірніше підваріант, оскільки його можна використовувати в поєднанні з іншими пропозиціями): запропонувати народу багато референдумів — «хороших і різних», що може призвести до повної профанації самої ідеї. Торішній референдум вже достатньою мірою підірвав довіру громадян до подібної форми демократії. Народний рух України (за єдність) ініціював проведення референдуму, запитання якого, за своєю суттю, прямо протилежні запропонованим Ю.Тимошенко. Можуть висуватися й інші подібні ініціативи.

Безперечно, розігруючи карту референдуму, Ю.Тимошенко, очевидно, розраховує як мінімум збільшити свій політичний капітал, ну а за ідеального розкладу відправити главу держави у відставку. В опозиціонерів з’являється важіль тиску на владу, що може постійно дратувати і тримати її в напрузі, провокувати на необдумані, імпульсивні дії. Хоча не виключено, що у разі спроб діалогу між опозицією і Банковою в неї з’явиться можливість виставити референдум на політичні торги й одержати непогані дивіденди за відмову від його проведення. Утім, у цьому випадку торг навряд чи доречний: обидві сторони хочуть придбати різні речі. Питання лише в тому, скільки кожній доведеться викласти за свою?