Коаліція, як і раніше, не хоче виборів, але починає готуватися до них
Українських міліціонерів навчать розмовляти англійською, пообіцяли минулого тижня журналістам у МВС. Щоб вони могли спілкуватися з туристами, котрі приїдуть уболівати за свої команди на Євро-2012. Щоправда, коли спілкування з уболівальниками буде таким, як під час фіналу Кубка України минулої неділі, англійська може й не знадобитися. У вітчизняних політиків — та сама біда. Хоч скільки навчай їх манер, усталених у «цивілізованому світі», а звички щоразу видають їх із головою.
Святослав Піскун у середу зізнавався журналістам: якщо не вдасться знову закріпитися в ГПУ, він повернеться в політику. «Попрацюю в Партії регіонів, — пообіцяв чотириразовий генеральний прокурор, — або... в БЮТ. У мене друзі і там, і там». І ніхто такій «широті політичних поглядів» не здивувався. Українців привчили до всеїдності політиків, до їхньої здатності з легкістю змінювати друзів і ворогів, використовуючи одне одного та виборців для досягнення своїх меркантильних цілей. І продовжують привчати.
«Зачароване» крісло
2 червня 2006 року Роман Безсмертний урочисто оголосив журналістам, що три помаранчеві фракції нарешті закінчили роботу над найскладнішою частиною угоди про створення парламентської коаліції — повністю узгодили її програмні позиції. Залишилася така собі дрібниця — «утрясти» кадрові питання. Чим закінчилося це саме «утрясання», знає тепер уся Україна. За іронією долі, через рік «кадрове питання» ледь не поховало коаліцію антикризову (вона ж — коаліція національної єдності). Ви, можливо, будете сміятися, але й цього разу каменем спотикання стало... місце спікера.
Ні, в нинішньому скликанні Верховної Ради ніхто в Олександра Мороза забирати його улюблене крісло не планував — хоч би що з цього приводу казав свого часу Сергій Головатий і хоч би як загадково всміхалася Раїса Богатирьова. А от у новому парламенті... Місце в центрі президії ВР пригледів лідер комуністів Петро Симоненко. Як почесний приз за згоду на дострокові вибори. Соціалістам така ідея дуже не сподобалася. Вони вважають, що Мороз у спікерському кріслі має значно імпозантніший вигляд. А, крім того, СПУ ж також розраховує на заохочення за готовність до перевиборів. І для них ця гра значно більш ризикована — недарма Ющенко натякнув, що ладен змиритися з перемогою регіоналів, аби тільки було «покарано зрадників».
Щоправда, у комуністів співчуття до слабких ніколи не вважалося особливою чеснотою. А соціалісти для них були і залишаються передусім політичними конкурентами. Свою кандидатуру на пост спікера Компартія пропонувала ще рік тому, коли СПУ все ще розраховувала бути в помаранчевому таборі, та й голосів у неї було більше. Натомість тепер уже Симоненко запропонував Морозу зіграти в гру «хто раніше встав — того і чоботи». Мовляв, хто більше голосів збере, той і отримає жадане крісло. Розрахунок комуністів очевидний: соціологи подолання бар’єра їм гарантують, деякі навіть обіцяють 7%, соціалісти відстають від Компартії вже майже безнадійно.
Ось тільки лідер СПУ занадто досвідчений гравець, щоб його так легко списувати з рахунків. 2006-го, коли Юлія Тимошенко пропонувала у схожий спосіб «розіграти» всі посади, починаючи з прем’єрського крісла, Мороз зумів обставити і бютівців, і «нашоукраїнців». От і цього разу він спробував зіграти на розбіжностях між тими, хто сильніший. Точніше, на тому, що спонсори регіоналів теж не в захваті від амбіцій Компартії. У принципі Мороз у кріслі спікера і Ахметова, і Януковича справді влаштовує значно більше, ніж Симоненко. Інша річ, що сваритися з комуністами їм зараз якось негоже.
Відчуваючи, що керівництво ПР вагається, соціалісти запропонували йому свій варіант — іти на вибори блоком, і, оскільки результат кожної з його складових визначити буде неможливо, просто нав’язати вигідний регіоналам розподіл постів. Ініціатива виглядала б заманливо, якби не одне «але». Занадто наочно Анатолій Кінах продемонстрував можливості учасника блоку, нехай навіть непомітного спочатку, але в критичні моменти здатного почати «качати права».
Безумовно, рішення ще може бути переглянуте, але за інформацією, що просочується зі штаб-квартири ПР, лідери регіоналів уже зробили вибір на користь «партійного формату» майбутньої кампанії. При цьому публічно «мости не спалюють» і навіть готові вести переговори про створення блоку. Але в більш-менш відвертих розмовах зізнаються: це певною мірою реверанс у бік нинішніх партнерів по коаліції. Зрештою і Мороз привселюдно каже, що Соцпартія піде на вибори самостійно, хоча його представники тільки те й роблять, що вмовляють прем’єра погодитися на блок.
Хід Цушком
Безперечно, ідеальним для соціалістів був би варіант відмови від ідеї дострокових виборів. Але в такий сценарій уже не вірять навіть радикали з їхнього середовища. Після заяв Януковича 4 і 27 травня ідея дострокових виборів поступово «оволодіває масами» навіть на Півдні та Сході України. У Соцпартії обидві ці заяви розцінюють як капітуляцію, і капітуляцію незбагненну, але загалом визнають, що «точку неповернення» практично пройдено, і до дострокових виборів готуватися потрібно. Втім, уже під час кампанії «ненадійним союзникам» із ПР обіцяють «помститися». У дусі... Вітренко.
Лейтмотивом нинішньої виборчої стратегії СПУ, судячи з усього, вже не будуть обіцянки «завершити політреформу» (гасло 2004 року) чи «побудувати Європу в Україні» (слоган 2006-го). Соціалісти всерйоз розглядають ідею побудувати її на... критиці Партії регіонів, котра, мовляв, так і не виконала своєї передвиборної програми. І, відповідно, взяти старі гасла регіоналів — про державний статус російської мови, створення ЄЕП і відмову від приєднання до НАТО — на озброєння самої СПУ. Чи буде в цьому арсеналі знамените «поліпшення вашого життя вже сьогодні» — поки не ясно. Хоча діяльність міністрів-соціалістів свідчить радше проти цієї гіпотези.
Показово, що Мороз, на словах не заперечуючи проти такої стратегії, однак попередив однопартійців — списку СПУ у разі її самостійної участі у виборах не очолюватиме (щоправда, при створенні блоку з ПР перше місце йому з відомих причин теж не світить). Кандидатом він, звісно, залишиться — інакше як розраховувати на спікерське крісло, — але сваритися з регіоналами Мороз явно не хоче, адже без їхньої підтримки це саме крісло він не отримає ніколи.
Хто стане першим номером списку, якщо Мороз своєї обіцянки дотримає, питання практично вирішене. Головне, щоб Василь Цушко — а обговорюється саме кандидатура Цушка — вчасно видужав після лікування в Україні й Німеччині. Звісно, в опонентів — і не тільки у них — до нинішнього міністра внутрішніх справ назбиралося багато запитань. Але для синьо-білих він, безперечно, герой. Який зупинив не тільки «бойовиків Гелетея» (не дивуйтеся, це словосполучення у Верховній Раді вживають цілком серйозно) та Внутрішні війська, а й громадянську війну. Відстояв не просто Піскуна — а всю Генпрокуратуру і недоторканність лідерів коаліції.
Останній аргумент, утім, розрахований не стільки на виборців, скільки на самих «недоторканних». Як зізнаються самі соціалісти, вони дуже сподіваються, що критика з боку СПУ і загроза переорієнтування синьо-білого електорату, зачарованого харизмою Цушка (особливо якщо хоч чимось підтвердиться версія про його отруєння), змусить регіоналів рахуватися з «молодшими» партнерами і навіть — чим лихий не жартує — повернутися до ідеї блоку.
Ти — мені, я — тобі
Усім, хто знайомий зі звичками та способом мислення регіоналів, така стратегія може видатися надто ризикованою. І Янукович, і Ахметов, і Колесников дуже не люблять, коли їх намагаються шантажувати. Уберегти соціалістичних стратегів від нищівного донецького гніву може лише одна обставина. Якщо таку політику з керівництвом ПР... погоджено.
Загалом-то ця гіпотеза не видається такою вже й екзотичною. У соціалістах регіонали зацікавлені, навіть якщо йдуть на вибори, як має звичку казати Тимошенко, паралельними колонами. У розмовах «не для преси» перші особи ПР зізнаються, що вже домовилися з Морозом і зроблять усе можливе, щоб потрібну кількість голосів СПУ отримала. Технології загалом відпрацьовані ще 2006-го.
Єдина заковика — сплеск популярності соціалістів може трапитися в досить несподіваних місцях, наприклад, у традиційній вотчині регіоналів. Як саме це відбудеться — політтехнологи своїх карт не відкривають, але публіці в будь-якому разі потрібне більш-менш правдоподібне пояснення. Новий харизматичний лідер, «не прячущий сердце за спины ребят», який штурмує на чолі «Беркута» будинок Генпрокуратури, — чим не версія? Принаймні анітрохи не гірша за «технології живого спілкування», якими торік пояснювали досить несподіваний успіх Юлії Тимошенко.
А якщо технології виявляться не всесильними, і соціалісти все одно не дотягнуть до бар’єра — їхні зусилля загалом теж не пропадуть марно. Адже навіть критикуючи ПР, протидіятимуть вони передусім помаранчевим — «Нашій Україні» та БЮТ. Спроба перехопити гасла про мову і НАТО та переманити виборців? Це вже було. І не тільки у виконанні Вітренко. Блок «Не так» теж називав себе «авангардом антипомаранчевого опору», а в збиранні підписів для антинатовського референдуму навіть домігся значно більших успіхів. Звісно, один відсоток, зібраний блоком, не потрапив до «скарбнички» ПР. Але якби «нетаківці» серйозно дошкулили регіоналам — отримали б вони стільки портфелів у виконавчій владі після виборів? От і соціалісти, гадаю, не пропадуть.
А коаліцію в майбутньому парламенті зрештою можна створити і з комуністами. Заплющивши очі на непомірні, з погляду регіоналів, амбіції «вірних ленінців». Це, звісно, в тому разі, якщо «нашоукраїнці» закомизяться і запевнятимуть, що не за «широку коаліцію» вони стояли на майданах, вимагаючи перевиборів. Втім, 2006-го року під час виборів «нашоукраїнці» теж обіцяли «не зрадити Майдан», але це не завадило їм спочатку парафувати угоду про коаліцію з ПР (паралельно з домовленостями про помаранчеву більшість), а потім використати її при спробі нашпигувати своїми представниками уряд Януковича.
Тепер мода помінялася. Й годиться таврувати ганьбою тих, хто «за гроші або за посади» перейшов в інший політичний табір. Щоправда, на словах із політичною корупцією готові боротися всі, але поки ніхто не відповів, звідки в такому разі беруться корупціонери в їхніх власних лавах. А практику політичних «договірних матчів» на наших теренах і ганебною навіть не вважають. Ну, «розписали пулю» регіонали з «нашоукраїнцями», ну використали регіонали соціалістів із їхньої згоди чи навпаки, то чого виборцям із цього приводу переживати? І до чого тут принципи fair play, якщо йдеться не про футбол, а про владу і власність?
Проблема, схоже, в тім, що більшість вітчизняних політиків справді не розуміють — «чистота гри» у цих питаннях іще важливіша, аніж у спорті, якщо, звісно, її учасники не хочуть, щоб кожні вибори закінчувалися переділом капіталів і повноважень. Та й самі вибори в країнах, які у нас зазвичай називають «цивілізованими», — це не просто спосіб заручитися підтримкою виборця, це ще й найнадійніший метод з’ясувати настрої й устремління суспільства. Про яку «чистоту виміру» може йтися, коли громадян постійно переконують, що від їхнього вибору остаточна конфігурація влади ніяк не залежить? Мовляв, хоч кого оберете, — політики все одно домовляться так, як ЇМ це потрібно. Чого ж дивуватися, що й саме «свято всенародного волевиявлення» на наших теренах дедалі більше нагадує похід на футбол. Якщо пощастить — додивитеся матч до кінця і порадієте за перемогу «своїх». Не пощастить — уперіщать кийком. І словом припечатають. Гарною англійською мовою.