Солодке, гірке, зелене

Медичну реформу, звісно, слід підкоригувати. Вкрай необхідно внести окремим пунктом надання безкоштовної психотерапевтичної допомоги всім, хто цього потребує, упродовж двох місяців після завершення президентських виборів.

І це було б чесно стосовно громадян, - адже саме держава посприяла тому, що широкі народні маси було введено в депресивний стан із добре відомими симптомами - зажура, страждання, тривога, дратівливість.

Оскільки помітну роль у цьому процесі відіграв чинний глава держави, роздача антидепресантів теж мала б бути забезпечена коштом держбюджету, - на "Рошен", зізнатися, надії мало.

Звинувачувати людей у надмірній емоційності - остання справа: прожити місяці в оточенні пророцтв на кшталт "Прийде кінець епохи бідності, і настане диктатура Путіна" й залишитися здоровим - мало кому вдалося.

Можна було цього й уникнути, якби Петро Порошенко ще минулого літа дослухався до внутрішніх голосів соратників, котрі натякали відмовитися від участі в "перегонах" через украй високий антирейтинг. Уголос (начебто) ніхто озвучити пропозиції не наважився. Тепер Петро Олексійович може переконатися, що його уявлення про кадровий склад, котрий його оточує, виявилися правильними: навколо зрадники (реальні й потенційні) або, як мінімум, люди нещирі.

Хоча, мабуть, варто було пережити цей базар марнославства перед першим туром і безумну гонитву за лідером - у другому. Варто було переконатися, що мерзота на екрані - далеко не російський ексклюзив, а чимало наших журналістів мали б органічний вигляд у новинах "России-1", якби підучилися ще трохи. Варто було прийняти в соцмережах на себе тонни добірного лайна, виробленого просунутими й дуже європейськими на вигляд юнаками та дівчатами.

Пережити, нарешті, роботу кандидатів над аналізами та їхній спільний мітинг на стадіоні - безглуздий, проте цікавий.

Але й розвіяти побоювання про потужність "сіток" та ефективність роздачі грошей, - розуміли, що на президентських виборах це не працює, але блукала інколи думка: а раптом?

Але й порадіти за відносно чистий технічний процес голосування, за відсутність погромів дільниць та побиттів членів виборчкомів, за що поліції всіх видів - великий респект.

Отож усе це варто було пройти, щоб опинитися нарешті в єдиній країні, об'єднаній однією людиною. Й ім'я цієї людини - Петро Порошенко. Вся кампанія якого, зрештою, досягла мети, оскільки її смисли, способи донесення й антураж говорили про те, що стояло завдання - перемогти у Львівській області. І він зробив це.

Думаю, багатьом у штабі було зрозуміло, - ні на що інше ні сама кампанія, ні роки правління, що передували їй, не розраховували. Адже соціологи давно попереджали про втому чималої частини населення навіть не від війни, якої вони хоч і не відчували, але яка щодня нагадувала про себе у випусках новин. Вони втомилися від нерозуміння: чому наша перемога постійно маячить на горизонті й не наближається з кожним нашим кроком уперед. Від неможливості уявити, скільки нам із цим ще жити, і здивування, як голосування в ПАРЄ та санкції для російських офіцерів наближають нас до тріумфу. Зрештою, вони не захотіли приймати війну як стан, а не як процес.

Люди цього не розуміли, але бачили, що вся влада, з президентом, урядом та парламентом, при цьому має непоганий вигляд, загалом задоволена життям і потихеньку обростає м'ясом (президент, слід визнати, наприкінці каденції виглядав серед них найбільш утомленим).

При цьому вони чули бравурні промови про чергову перемогу в міжнародному суді, про нову ракету дальністю 1000 км (насправді - 500), про прийдешню зустріч "нормандської четвірки", де ми переможемо (не переможемо).

Тоді як переважна більшість народу виживала, влада й президент, який її уособлює, - жили.

Все це перетворювалося на аматорський театр, де актор вживається в роль (чого категорично не повинен робити професіонал). Чесний і правильний актор роль грає, і всі ми, глядачі, розуміємо, що він робить саме це, і оцінюємо красу гри, а не прикидаємося, наче перед нами справжній Фірс із "Вишневого саду". Непогане кіно "Слуга народу" чесно показувало нам вигадану країну, яку багатьом закортіло побачити насправжки. Зрештою, професійне кіно перемогло аматорський театр. Тим більше що драматург, здавалося, заснув десь посередині п'єси, не дописавши ключову сцену.

Звісно, Петро Олексійович внутрішньо прагнув відповідати Путіну, якого поважав за силу та рішучість. Звісно, він прагнув бути найкращим "анти-путіним" у світі. Зрештою, обидва вони в різний час висловили одне життєве кредо: якщо на вулиці тебе зупинили й попросили закурити, бити треба зразу, після чого негайно запропонувати переговори.

Звісно, він, очевидно, досі жалкує, що не відібрав "плюси" й не нагнув по-серйозному решту олігархів із їхніми телеканалами, що не пересадив (як Савченко) особливо буйних чи не вислав (як Саакашвілі). Але ж це було нереально, оскільки Володимир Володимирович не царствує сам по собі в оточенні кооперативу "Озеро", а Соловйов із Кисельовим - лише вишеньки на торті, ім'я якому - ФСБ. На жирному торті, який просочений нафтою і пахне газом. Немає в Україні нічого цього. Тортик сухуватий, а замість вишеньки - Ганапольський.

Але парадокс історії в тому, що, як програв вибори "анти-путін" із ідеєю "анти-росії", так само програв їх і його опонент. Борд, де вони вперлися поглядами один в одного, сьогодні скидається на рекламу якогось бойовика. Вибираючи між солодким і гірким, українці поставили на зелене.

Перемога Зеленського - це найбільш антиросійська подія, яка в результаті виборів могла відбутися, бо вона заперечує не тільки українську, а й російську систему. Систему царя, великого начальника, показної величі та скріп. Правління домінантного самця, від якого у його 70 якісь жінки хочуть дітей. Ну який із Зеленського цар, прости Господи…

Перемога Зеленського - це заклик викинути з голови Росію. Не як сусіда, що відтяв територію й веде війну, - він якраз нікуди не подінеться. Облишити спроби будувати тут "анти-росію", борючись із колишньою метрополією жестами, символами та звичками. Рефлексувати на всі ці "хунти", "бандерівців" та "фашистів". Не допустити появи тут Росії справжньої.

Треба плюнути на це й щоднини оновлювати власну країну, що неминуче віддалить нас ментально від хамуватої сусідки й наблизить до європейського сьогодення. І кому це робити, як не молодим та енергійним…

У цих виборах, взагалі, багато знаків. Немає, наприклад, більш різних людей, ніж Кучма й Зеленський. Але навколо них - маса паралелей. І область походження, і прокльони з боку опонентів після виборів на голови їхні як потенційних продавців України східному сусідові. Та й ридання Львова 25 років тому чула вся Україна.

Вони - єдині в історії України - обіграли чинних президентів (Ющенко не береться до уваги, його б будь-хто обіграв).

Зараз ідеться не про те, що було після літа 1994-го, - думки різні. Мова про те, що діяч, оцінюваний попередньо як зрадник Батьківщини, виявився україноцентричним, і під його керівництвом створювалася саме країна, а не ще одна Воронезька область.

Сьогодні в нього є шанс зупинити рух безумного маятника "Захід-Схід", що розгойдався під час першого Майдану і ледь не зруйнував країну після другого. Та, оскільки Петро Порошенко, як уже говорилося, для такого об'єднання зробив усе можливе, нині настає черга наступного президента. Завдання непросте: досі нас усіх об'єднували проблеми, а не шляхи їх вирішення.

Це всього лише шанс, бо виклики, з якими він зіштовхнеться, - ворогу не побажаєш. Звісно, Росія постарається знову розгойдати маятник. Насамперед тому, що Зеленський самою своєю появою серйозно обрізав політичний проект Віктора Медведчука, відібравши в нього на Півдні й Сході всіх виборців віком до 50 років.

Тепер робитиметься все, аби їх повернути. І ембарго на поставку нафти, нафтопродуктів та вугілля, і початок видачі російських паспортів в ОРДО й ОРЛО - це сигнал, що право припинити війну і повернути країну до миру належить в Україні тільки одній людині - Віктору Володимировичу. А передати це сакральне знання президентові він може, тільки якщо той стане його "аватаром". А коли ні - ласкаво просимо в нішу Порошенка, хоча там і так тісно.

Перед новим президентом уже стоїть виклик формування команди, і тисячі зацікавлених очей уже придивляються до місця в ній людей Коломойського, намагаючись угадати, наскільки близько до президентових вух ті перебувають.

Звісно, кандидат у президенти і всенародно обраний президент - це дві різні фігури. Звісно, молодий самодостатній чоловік найменше захоче бути міцно прив'язаним до бізнесмена, обставинами життя якого, кажуть, цікавиться ФБР. Але люди хвилюються, намагаючись угадати, чиїм інструментом будуть люди олігарха в новій команді і яким буде цей інструмент - бетономішалкою чи гільйотиною. Особливо хвилюються судді. Втім, їм не звикати.

Дуже важливо, щоб поруч із президентом були люди з різних регіонів, чого не було в країні, знову ж таки, з часів Кучми. Ці люди повинні мати загострені відчуття, добру реакцію на небезпеку і право транслювати нагору все, що насторожує.

Звісно, йому потрібні люди реалізовані. Не безробітні, Боже збав. Не ті, хто прагне пролізти у владу за будь-яку ціну: адже ціну за це потім платитиме наймач - президент. Люди, в яких усе гаразд, яких треба вмовляти йти у владу. Може, і дилетанти в держуправлінні. Але тоді десь поруч бажано розмістити персонажів із досвідом роботи, які не прокралися, в ролі радників у державі.

На позиції, що передбачають участь у формуванні рішень, знакові і впливові, звісно, попит буде великий, але залишається лише сподіватися, що в процесі кастингів відсіються представники не тільки попередньої команди, а й позаминулої. Так, на кастингу вони здатні непогано прорахувати рентабельність, процитувати Кримінальний кодекс, прочитати віршик і навіть зобразити порохотяг, але самі собою є маркером, що забезпечить їм зі старту вороже оточення. "Обійдемося", - найточніше, що можна їм сказати. Новій команді потрібні свої перемоги, а не чужі реванші.

Але це все - засоби.

Головне - потрібен новий концепт країни. Навіть не закон чи прийнята парламентом стратегія розвитку до 2038 року, а для початку - хай і ненаписана, проте реалістична стратегія консолідації, побудована на взаємоповазі.

Потрібне розуміння, як правильно використати всі переваги децентралізації й мінімізувати її побічні ефекти у вигляді зміцнення нових феодалів.

Під час кампанії команда Зеленського продемонструвала, що дуже чутливо реагує на нюанси громадської думки. Не можна, перемігши, забути про це, як зробили попередники, після нав'язливого місіонерства яких відбулося рівно те, що робили тубільці з недосить делікатними проповідниками, - готували з них вечерю.

Необхідно точно визначити рамки й "червоні лінії" безпечної реінтеграції окупованих територій, щоб вона не перетворилася на "небезпечну" для єдності країни. Якщо після реалізованих Кремлем рішень взагалі є сенс говорити про реінтеграцію….

Одночасно перезапустити непростий діалог із нашими партнерами, не допустивши, щоб наступна "нормандська четвірка" відбулася у форматі "3+1", де "1" - це Україна. А передумови до цього, на жаль, є: у Берліні й Парижі в декого склалося враження, що в нового президента руки розв'язані повністю, а рейтинг робить його чарівником.

Головне - всім традиційним і нетрадиційним політичним гравцям у країні треба зрозуміти, що минулі вибори - це тільки початок. Уся політична система країни почала рухатися, і вже під кінець року ми її не впізнаємо. І система ця не буде монохромною.