Сокира миру

Вдруге у крісло прем’єр-міністра Юлія Тимошенко сідала без найменших ілюзій щодо можливості їхньої конструктивної роботи з президентом. Цього разу вона мала ілюзії з іншого приводу: «Я буду терпіти до нескінченності, і ніякі заяви мене не змусять вийти із себе». Про готовність смиренно терпіти публічно-нав’язливий патронат і критику Банкової прем’єр заявляла і у вузькому колі, і публічно. Ще тиждень тому, виступаючи з парламентської трибуни, Ю.В. закарбувала: «Я глибоко поважаю нашого президента». Щоправда, вже на зборах коаліції — других із часу її створення — лідерка БЮТ поінформувала депутатську більшість про те, що єдність коаліції, як і 2005 року, руйнується конкуренцією перед майбутніми виборами. Тільки тоді випробуванням були вибори 2006 року, а тепер — 2010-го. «Я двадцять разів заприсяглася, що не піду на вибори, і мені двісті разів не повірили». При цьому Тимошенко заявила, що, на її думку, рейтинг президента півтора місяця тому пройшов точку неповернення. І виходом із ситуації може бути лише ухвалення Верховною Радою нової Конституції на основі моделі парламентської республіки. У перехідні ж положення прем’єр запропонувала, як варіант, записати пролонгацію строку чинного президента, аби зняти з порядку денного питання проведення виборів 2010 року. «В протилежному разі, — повідомила Юлія Володимирівна, — мого терпіння вистачить максимум на два місяці».

Але вже через день БЮТ вибухнув заявою на адресу президента, дуже подібною до тієї, що її зачитували на Європейській площі під час акції «Повстань, Україно!». Секвестрований варіант цієї заяви зачитав лідер фракції БЮТ Іван Кириленко. Повний текст опублікували лише три сайти — самого блоку, «Обком» і «Главред». Далеко не всі депутати, у тому числі й у фракції «НУ—НС», ознайомилися з повним текстом, що почасти відбиває емоції, а в основному — реальність. Але ті, хто не полінувався й розшукав документ, досі намагаються вкласти волосся. Складалося враження, що «Десять кроків назустріч прірві» — а саме так охрестили бютівську заяву партнери по коаліції — неминуче спричинять різку реакцію Віктора Ющенка та швидкий розвал формальної парламентської більшості. Бо сумнівів у тому, що якийсь сантехнік не без задоволення поклав заяву на президентський стіл, немає. Але Віктор Андрійович змовчав. Мало того, на донецькій землі він пообіцяв ланцюгами скувати коаліцію і не дозволити їй розпастися. Чому?

«Дорожня карта», яка не зіграла

Наприкінці цього тижня стало ясно, що президента позбавили Великої гри. Нагадаємо, що «Дзеркало» її докладно описувало своїм читачам. Контрольний пакет української влади планува­лося завоювати в два етапи. Перший етап мав бути забезпечений оперативним ухваленням президентських законопроектів, які входять у пакет 12-ти невідкладних. Нові закони про Кабінет міністрів, про природні монополії, про Нацгвардію, про держадміністрації, про місцеве самоврядування мали, у разі ухвалення, забезпечити перерозподіл повноважень на користь президента з рахунком, який навіть командам Аргентини і Ямайки видався б хокей­ним. І цих повноважень президентові, можливо, й вистачило б для того, щоб правити якщо й недовго, то в потрібних питаннях результативно. Але ж за далечінню відкривається далечінь. А за владою — влада абсолютна. Шлях до неї лежав через ухвалення нової редакції Конституції на референдумі. Проект Шапо­вала, розроблений під описувану схему, викликав жах у кожного, хто хоч раз чув про необхідність балансу між гілками влади.

Для полегшення і легітимізування процедури затвердження Конституції не в сесійній залі, як того вимагає чинний Ос­нов­ний Закон, а на референдумі, Банкова зробила кілька кроків. По-перше, Юрій Ключковський подав проект змін до закону про референдум, де президентові надавалося відповідне право. По-друге, свою мережу почала розгортати громадська організація «Фонд підтримки громадянського суспільства», котра діє при натхненниках, організаторах і скарбниках партії «Єдиний центр». По-третє, президент звернувся до Конституційного суду з проханням дати відповідь на запитання: «Чи може народ України на всеукраїнському референдумі ухвалювати Консти­туцію і закони?».

Здавалося б, усе вибудувано: Тимошенко (і це правда) в коаліційній угоді поставила підпис під зобов’язанням ухвалити необхідні для посилення президент­ських повноважень закони; законопроекти внесено; партію губернаторів створено; Конс­титуційний суд обіцяє бути чуйним до побажань технічних працівників апарату президента; дорожню карту намальовано — залишилося по ній тільки пройти...

І тут почалося: закон Ключ­ковського про референдум було провалено першим. Парламентський комітет з питань національ­ної безпеки та оборони одностайно не підтримав, а Рада благополучно провалила «м’язові» закони президента — про Нацгвардію та про природні монополії. Останнім, утім, президент мав намір установити контроль не лише над при­кордонниками та підрозділами спецзв’язку, а й над Національ­ною комісією з питань регулюван­ня зв’язку та Держкомісією з регулювання ринків фінансових послуг. До того ж депутати згаданого комітету таки змусили президента припинити ігрища навколо незаконної передачі генералу Гелетею, керівникові Управління держохорони, президентського полку зі складу Збройних сил. Таким чином, силовий і почасти ресурсно-економічний складники з плану випали.

Цілком очевидно, що за ниніш­ньої якості стосунків між більшістю, прем’єром і президентом у вигляді, котрий улаштовує Ющен­ка, не будуть ухвалені й ін­ші закони необхідного пакета. Особ­ливо закон «Про Кабінет міністрів», що передбачає виправлення порушень Конституції чин­ним законом і закладає водночас нові порушення. Та річ навіть не в цьому: за запропонований закон у другому читанні не проголосує БЮТ. По-перше, тому що «На­ша Україна» не підтримає пот­рібний Тимошенко імперативний мандат. А по-друге... ні, звісно, Тимошенко вибухнула гейзером і вийшла з берегів. Можливо, вона ще на якийсь час у ці береги повернеться. Але хто сказав, що вона добровільно перетвориться на загнану під землю річку Либідь? А тим часом запропонований президентом закон про Кабмін велить їй зробити саме це...

Так само вже очевидно, що парламент або повністю відхилить, або вихолостить до невпізнання президентські спроби посилити свою владу на місцях шляхом ухвалення законів про держадміністрації та місцеве самоврядування.

Таким чином, можна сказати, що парламентська більшість не забезпечить президентові бажаного потужного перерозподілу повноважень. Залишається тільки референдум з ухвалення нової Конституції. Точніше — залишався. Бо ухвалене в четвер рішення Конституційного суду, де виписано «непід’ємну» процедуру затвердження Конституції на референдумі, поставило крапку не тільки на можливості здійснення Віктором Ющенком конституційного бліцкригу, а й на всій комбінації, виписаній Банковою і покликаній забезпечити гарантію другого строку. Залишившись без стратегії перемоги, ставши тепер лише одним з гравців, без монополії на стратегічну ініціативу, президент змушений був узяти паузу. Передовсім саме тому він вважав за краще публічно не помічати виклику, кинутого Юлією Тимошенко як на засіданні коаліції, так і в заяві фракції БЮТ, котра наробила галасу у вузьких колах.

І знову сюрпляс

Тепер, коли президент утратив шанс набуття контрольного пакета влади, ставши одним із акціонерів політичного ЗАТ (нехай і з блокуючим пакетом), Віктору Андрійовичу потрібен партнер. «Я тут, Ваша Величносте!» — з’явилася, як у фільмі «Три мушкетери», Партія регіонів, направивши свого найкращого комунікатора на Банкову з доповіддю про переговори, проведені ними з Тимошенко на конституційну тему. Зрозуміло, можливість повернутися у владу сьогодні для Партії регіонів є значно актуальнішою, аніж спроба прийти до того ж результату, але після конституційних змін і виборів, які ще потрібно виграти. Контакти з Юлією Тимошенко та її оточенням на предмет об’єднання зусиль для ухвалення нової Конституції на основі моделі парламентської республіки — не новина. Початок їм ще кілька років тому поклав не Віктор Янукович, а Рінат Ахметов, не зацікавлений у президентській домінанті (хоч би хто займав крісло №1). Категорична незгода з ідеєю прийняття президентського варіанта Конституції на референдумі зблизила «Регіони» і БЮТ. Паралельно контакти, які не могли залишатися таємними для Банкової, покликані були, відповідно до задуму регіоналів, змушувати Ющенка до більш рішучих дій з переформатування коаліції. Тепер, коли загроза ухвалення Конституції без участі парламенту фактично відпала, а Тимошенко виплеснула накопичені за чотири місяці образи, лідери «Регіонів» підтвердили президенту свою відкритість і готовність. Проблема, як і раніше, в одному — коаліцію створюють не депутати, а фракції, тому більшість фракції «НУ-НС» мусить виступити за переформатування коаліції. Ще вчора навіть Арсеній Яценюк казав про те, що це неможливо, і тільки чинний формат коаліції може працювати в нинішньому складі парламенту. Сьогодні про це так упевнено вже не говорять. Бо ключове слово в даному контексті —«працювати». А парламент практично не працює. «Спочатку програма уряду, кадрові призначення й імперативний мандат», — категорично наполягає БЮТ, пропонуючи свій варіант порядку денного. «За жодних обставин! Спочатку закон «Про Кабмін» і бюджет», — заявляють лідери «НУ—НС». «Президент не дає нам працювати. Він дискредитує прем’єра й уряд. Він наганяє інфляцію своїми заявами. Він не дає нам провести кадрові призначення на Фонд держмайна, на пост віце-прем’єра та глави Антимо­нопольного комітету», — заводяться бютівці. Нунсівці відповідають: «І ви відмовляєтеся ухвалити закони, зазначені в коаліційній угоді. Президент узагалі казав, що вони мусять бути ухвалені до затвердження прем’єра, але пішов вам назустріч. Ви порушуєте закон «Про бюджет», зміни до якого мали внести в парламент ще 1 березня. А де проект закону про держзакупівлі, котрий вас півтора місяця тому парламент зобов’язав підготувати в двотижневий строк?» — «Та з нами президент забув, що таке контрасигнація! Уряд виконує силу-силенну його забаганок, від яких бюджет роздувається безмірно. Тимошенко відкликала із судів усі позови уряду Януковича до президента. Вона заплющує очі на його кадрові призначення, які на порушення Конституції не погоджуються з Кабміном».

І отак постійно. От уже й Кабмін, чотири місяці попрацювавши майже безконфліктно, розколовся на «його» і «її» половинки. І бютівська пропозиція про створення спеціальної тимчасової комісії з розробки змін до Конституції насторожила багатьох нунсівців. Приводів для незгод стає дедалі більше. Результа­тів роботи — дедалі менше. Якщо нічого кардинальним чином не зміниться, то ще кілька тижнів «роботи» у такому режимі, і необхідна більшість у фракції «НУ—НС» за переформатування коаліції знайдеться. Не сьогодні, то завтра чи післязавтра. І у осіб, які входять у цю більшість, з’явиться шанс мати вигляд не зрадників, а майже героїв, котрі рятують країну від політичної кризи. І нікого не буде цікавити, хто в кризі винен — прем’єрка, котру президент перетворив на Венеру Мілоську, чи президент, якого ним же дібране оточення перетворило на майнрідівського персонажа...

«НУ—НС» — слабка ланка. Це розуміє і президент, і прем’єр, і Янукович. У разі розвалу коаліції фракція розпадеться на пропрезидентську, протимошенківську частини і маленький шматочок «руху неприєднання». І якщо пропрезидентська частина налічуватиме потрібні 37 депутатів, то залишиться провести тільки кастинг на пост прем’єра: Янукович, Богатирьова, Балога, Яценюк, Хорошковський?

Створюється враження, що питання тільки в одному: хто перший ударить, хто першим заявить про розпад коаліції? «НУ—НС» чи БЮТ? Ющенко і Тимошенко знову в сюрплясі. Велосипедисти застигли, і перший, хто зірветься з місця, програє. Тому що завдасть удару по передвиборних обіцянках і відформатованих подіями 2004 р. сподіваннях електорату, які все ще зберігаються.

Та, до речі, президент може й почекати. Він, як і Партія регіонів, яка заявляє, що не жадає відставки Тимошенко, чудово розуміє: що довше Юлія Володимирівна перебуватиме на посаді прем’єра за нинішніх економічних обставин, то сильніше інфляція й гаманці громадян ударять по її рейтингу. Затяжне перебування на посаді прем’єра за умови невисокого професіоналізму кабмінівської команди; протидії Банкової; паралізованого парламенту; світових економічних тенденцій і наявності проблем, оперативне розв’язання яких забезпечити неможливо, може стати смертельним ударом для політичних перспектив Юлії Володимирівни. (До речі, першим ударом можуть стати вибори мера столиці, ініційовані БЮТ без належної до них підготовки.) Курчат можуть порахувати й восени. Якщо Банковій стане нервів. Тоді ж може відбутися й переформатування коаліції. Новий альянс, звісно ж, пояснить населенню з екранів, майже цілком підконтрольних каналів, хто винен в інфляції й бездіяльності української влади в останній рік. От тільки ціна газу на місцях 2009 року в розмірі 400 дол. точно так само накриє рейтинги Партії регіонів і «НУ—НС», як інфляція — рейтинг Тимошенко. Правда, нині «Регіони» запевняють Ющенка, що всі питання з газом вони вирішать і проблем не буде. Знаючи, хто й як вирішуватиме питання з газом, можна сказати, що й країни не буде. Принаймні незалежної — точно.

Профілактика інфаркту

Можливо, твердження, що Україна переживає нині найнебезпечніший період в історії свого існування, — перебір. Адже ми пам’ятаємо як на початку 90-х у державі, яка тільки-но вилупилась, річна інфляція досягала десятків тисяч відсотків; президента Криму Мєшкова зупиняв танковий корпус Кузьмука; в Севастополі хазяйнувало ГРУ РФ; тактичну ядерну зброю вивозили в Росію без контролю з боку президента України; символічні кордони нікого не кидали в трепет; борги пред’являли, а активи ховали.

Виклики, що тепер стоять перед нашою країною, можливо, менш масштабні, але не менш небезпечні.

По-перше. Якщо тоді систему влади активно створювали, то нині її активно руйнують. І річ не тільки в невдалих змінах до Конституції, ухвалених у політторгах 2004-го. Те, про що я кажу, почалося 2005-го, коли штучно був перерваний процес еволюції еліт. Тоді вирішили, що чиновником може стати будь-хто. Спасибі, що таке рішення не ухвалили стосовно медиків або льотчиків. Традиції зішкрібати родючий пласт бюрократії дотримувалися всі постмайданівські уряди, включаючи біло-голубих. У результаті за закритими списками владу почали формувати не тільки в Раді й місцевих радах. Де-факто цей принцип застосовувався на всіх гілках. Критерієм добору були не професіоналізм, не порядність, не інтелект, а лояльність і фінансова спроможність претендентів. Рідкісні винятки лише підтверджували правило. У результаті фаховий, інтелектуальний і моральний рівень влади надзвичайно знизився. До речі, моральний знизився не тому, що він раніше був вищий, а тому що тепер нема кого боятися. Взагалі.

По-друге. Бої у верхах за перемогу на чергових майбутніх виборах змусили головних гравців забути, що їхнім основним завданням на цьому етапі розвитку країни є проведення системних реформ. Кожен із трьох нинішніх українських політиків першого ряду більшою чи меншою мірою розуміє їх доконечну потребу, але виправдовує свою бездіяльність такою логікою: «Нині йде підготовка до вирішального бою, нині важливі ресурс і любов електорату, нині потрібно створити максимальний фінансовий, медійний і електоральний запас. А от коли я здобуду головне крісло на тривалий час, тоді займуся порятунком і розвитком країни». У результаті й Тимошенко, й Ющенко змагаються в «давальницькому» популізмі, а Янукович, через брак держресурсу в «позиційному» — НАТО, мова тощо. От і пояснення, чому ми постійно наступаємо на граблі — просто маршируємо на місці. Адже помітно вперед країну можуть рухати лише визначення й розв’язання державних і суспільних завдань. Суто особисті й корпоративні інтереси політиків не в змозі забезпечити рух, достатньо помітний для того, щоб пройти нарешті повз граблі. Брак реформ і протистояння лідерів не дають змоги адекватно відповісти на такі виклики, як інфляція, що зростає, й, звісно ж, дуже реальне зростання цін на енергоносії, до якого країна не готова, й, що найгірше, — практично не готується. Безумовно, тільки при консолідованих діях усіх політичних сил за час, що залишився, можна спробувати бодай якось приготуватися до цінового удару й перетворити його з вироку на поштовх для розвитку енергозбереження, технічного переоснащення. Тільки консолідована, відповідальна й фахова політика спроможна допомогти державній економіці й бізнесу з мінімальними втратами пережити кризові явища, які відбуваються в економіці світовій. Тільки єдина позиція основних політичних сил може втримати сусідів від зміни грізної риторики на перехід до реалізації антиукраїнської програми. Роз’єднаність, ветхість української влади не залишають сумнівів: треба просто знати, куди кинути сірник... А потім можна брати голими руками, точніше, не брати, а розбирати.

«Юль, ти тільки не пиши знову про те, що вони перед обличчям навислих загроз утрьох мають об’єднатися. Гаразд?». — «Гаразд», — пообіцяла я своєму старому другові й колезі. Та про «декларації стабільності» я не писатиму не тому, що не вірю в можливість відповідального перемир’я між Ющенком, Тимошенко й Януковичем. І не тому, що вважаю неможливим створення троїстої коаліції, конче потрібної, аби відстояти країну. Я до цього не закликатиму тому, що не вірю в ефективність, професіоналізм і моральний рівень цього союзу. Я пропоную подумати над іншою утопією, яка — для людей, а не для політиків. Хоч як дивно це пролунає для багатьох читачів, та основна, я б навіть стверджувала, конституційна, маса депутатів Верховної Ради стомилася від позиційних боїв партійних керманичів. Люди бачать, що пожежі в країні розростаються (я не про харківську «Барабашівку»). Багато депутатів стоять із відрами, намагаючись набрати піску в пісочниці, але там командири ділять пасочки! Насправді ж, якщо ви звернули увагу, неполітизовані, потрібні країні (а не політикам!) закони набирають у парламенті понад триста, а то й чотириста голосів. І водночас закони політичні ще жодного разу не дістали «акцепту». Причому не дістали вони його не через інтриги лідерів, а з волі самих членів коаліції. Тому що у випадку з «мускульними» законопроектами президента стопроцентне голосування коаліції намагалися забезпечити і з Банкової, й з Грушевського. Та в обох випадках двадцять депутатів дозволили собі розкіш, як на нинішній час і в нашій країні, більшу, ніж острови, «Бентлі» й заводи з пароплавами, — вони зайняли принципову позицію.

На сьогодні очевидно, що коаліція є гальмом роботи законодавчої влади. Нездатність її лідерів домовитися між собою про порядок денний перетворює парламент на клоунаду. Коли ліміт перерв фракцій «НУ—НС» і БЮТ закінчується, вони через особисті канали просять допомоги в опозиціонерів. Мовляв, «візьміть тепер ви перерву — ми домовитися не можемо». А коли й тим набридає брати перерви, коаліція вкидає в зал стовідсотковий засіб, червону ганчірку: наприклад, «харківське питання». Тільки-но звучить слово «Харків», двадцять регіоналів по команді займають трибуну, президію й ложу уряду, блокують входи й виходи спікера. Коаліція радісно зітхає: й цього разу неспроможність удалося замаскувати...

А чому б не зробити президентові й прем’єру симетричні кроки назад і прибрати законопроектний тромб, існування якого обов’язково призведе до інфаркту демократичного альянсу? Чому не відкласти вбік, принаймні на час, імперативний мандат і закон про держадміністрації; програму уряду й закон «Про Кабінет міністрів», про Харків та воїнів УПА? Словом, закони, які більше для політиків і про «пасочки». А потім спробуйте внести, серйозно обговорити й ухвалити: зміни до бюджету України, без чого нереально ефективно боротися з інфляцією; новий закон про держзакупівлі, який перекриває вимивання бюджетних коштів; трудовий кодекс; закон про прожитковий мінімум, про мінімальну погодинну оплату праці; СОТівські закони; законопроекти стосовно енергозбереження й медичного страхування тощо. Оце буде — для людей. Це не стане виходом із кризи амбіцій, це може стати виходом із кризи сенсу існування влади в Україні.