Смертоносний метр

На шахті імені Засядька знову загинув шахтар. «У ніч на 12 лютого на горизонті 1325 м стався викид метаноповітряної суміші без подальшого горіння, внаслідок чого потрапив під завал і загинув один гірник — 48-річний машиніст комбайна Володимир Шашенков». Звичайна рядова подія. Жахливо звичайна й рядова. Ця аварія вкотре доводить, що трагедія, внаслідок якої загинуло сто чоловік, нікого й нічого не навчила, що ніхто так нічого й не зробив, аби хоч розпочати лікування застарілих болячок вуглепрому.

Створена експертна комісія тільки-но почала працювати, і про офіційний висновок про причини ще однієї трагедії ми довідаємося трохи згодом. Поки що доводиться розмірковувати над подією, спираючись на те, що можуть розповісти про такі ситуації самі шахтарі.

За офіційними даними, гірники отримали дозвіл на роботу після того, як відповідні служби перевірили все, що можна було перевірити, і переконалися в безпеці подальшого проходження. «Закінчивши роботи з кріплення забою та проведення контролю ефективності гідророзпушення разом із ділянкою КАП і отримавши дозвіл на проходження виробітки на один метр, гірники розпочали виїмку забою комбайном КСП-32», — повідомила прес-служба підприємства. Отже, виїмковий комбайн мав пройти лише один метр... І не пройшов.

Бувалі шахтарі не сумніваються, що їхні колеги наштовхнулися на т.зв. газову кишеню — незмінний супутник донбаського вугілля. Час від часу в товщі пласта трапляються порожнини, в яких накопичується метан. Інколи це зовсім маленькі порожнини, що їх геологи романтично називають перлинами. Газ у таких «перлинах» спресований майже до твердого стану. Інколи — солідних розмірів порожнини з газом. Інколи — ділянка з більш пухкою породою, і метан «просочує» м’які сланці. Зрештою, газ продавлює собі шлях, за законами фізики, у бік найменшого опору — туди, де цілісність гірничого масиву вже порушена людьми.

Тепер повернемося до того, про що експерти твердять завжди, і після аварій, і в «мирний час»: навіть повне дотримання всіх методик, неухильне виконання всіх належних штатних заходів не гарантують, що шахтарів вдасться убезпечити від таких викидів. Безпечний шлях по вугільних пластах прохідники шукають навпомацки, у буквальному сенсі цього слова, — бурять пробні свердловини, т.зв. шпури. І роблять це так само, як робили двадцять, тридцять, сорок років тому. Завжди залишається можливість, що десь не помітили «газову кишеню», а вчені так і не змогли запропонувати технологію, здатну спинити цю смертельну лотерею. Теоретично, у ситуації 12 лютого може виявитися винним хто завгодно, а може з’ясуватися, що все було зроблено правильно.

Хоч як цинічно це звучить, але описаний інцидент свідчить, що після попередніх масштабних аварій інспектори гірничого нагляду та керівництво самої шахти поставили безпеку на належний рівень: загоряння не сталося, гірників, не зачеплених викидом, врятували. Отже, і протипожежна автоматика спрацювала, і персонал підприємства знав, що та як потрібно робити в такій ситуації. Ми вже писали про те, що у складі донецьких органів гірничого нагляду був створений навіть спеціальний підрозділ — «інспекція з шахти імені Засядька». Нагляд за шахтою був і залишається тотальним, усіх інструкцій дотримуються до останньої коми. І що? А зазвичай же навіть штатної методики ніхто ніколи повністю не дотримується в одвічній гонитві: шахтарів — за заробітком, керівницт­ва — за обсягами видобутку. До речі, обіцянки й експерименти з переведенням вугільної галузі на погодинну систему оплати праці так і залишилися обіцянками й експериментами...

За дивним збігом обставин, аварія на шахті ім.Засядька сталася наступного дня після того, як губернатор Донецької області Володимир Логвиненко повідомив журналістам, що держбюджет-2009 взагалі не передбачає виділення коштів на технічне переоснащення та модернізацію вугільної галузі. У 2008 році вуглепром отримав 2,2 млрд. грн., у 2009-му отримає 750 млн. грн. Якщо скласти державні гроші та виторг від продажу вугілля, ледве-ледве вистачить на зарплату, вважає регіональна влада.

…Люди, далекі від гірничої справи, інколи заздрісно бурчать, що шахтарі, мовляв, найкраще влаштувалися — і заробітки високі (відносно), на пенсію йдуть раніше за всіх, у 35—40 років, і сама пенсія в них буває вищою, ніж зарплата в інших галузях економіки. Але нічого несправедливого в цьому немає, тому що шахтарі, по суті, не на пенсію ідуть, а на «дембель» із фронтів неоголошеної війни. Прохідник Володимир Краснояров, скажімо, за двадцять років роботи під землею побував на операційному столі одинадцять разів. Майже завжди — після таких викидів. Він же розповів, що побував у ситуації, стовідсотково ідентичній події 12 лютого. Тільки на його ділянці комбайнеру пощастило: гірника відкинуло за комбайн, і покручена завалом машина склалася рятівним «будиночком» для людини. Комбайнера відкопали через дванадцять годин. Чоловік, що врятувався й перебував у стані глибокого шоку, спочатку нікого не впізнавав, і, лазячи навкарачки, бурмотів як заведений: «Де мій чобіт? Де мій чобіт?»…