Слони, осли та інші звірі. Домашнє завдання для партійних активістів

Кажуть, за часів Хрущова був популярний анекдот. Запитання: чому в Сполучених Штатах двопартійна система, а в СРСР — однопартійна? Відповідь: ще одну партію наш народ просто не прогодує. Незалежна Україна за кількістю партій на душу населення ще в 90-х на заздрість Хрущову «наздогнала і перегнала Америку». Правда, вітчизняна багатопартійність — це швидше ДРІБНОпартійність, за якої більшість власників свідоцтв із печаткою Мін’юсту в кращому разі імітують бурхливу діяльність, а в гіршому — тільки чекають зручного моменту, щоб продати ці папери якомога дорожче. А от кількість партій і блоків, які потрапляють до Верховної Ради, із кожними виборами скорочується. У 1998-му їх було вісім, у 2002-му — шість, у 2006-му — тільки п’ять. Спостерігачі, і не тільки вітчизняні, стверджують: Україна стрімко рухається до двопартійної або двополюсної системи. З одного боку — Партія регіонів, з другого боку — БЮТ. Плюс «Наша Україна», яка примкнула до БЮТ. Майже як у Сполучених Штатах, де кожні вибори зводяться до змагання республіканського слона з демократичним ослом. Або в Сполученому Королівстві. Майже, але не зовсім.

Політична зоологія

Почнімо з того, що українські політичні «полюси» зовсім не схожі на американські або британські. І річ навіть не у формальних ознаках (ПР — партія, а БЮТ і «НУ—НС» — блоки, які тільки планують перетворитися на партії). Просто всі провідні вітчизняні партії і блоки — це структури яскраво вираженого вождистського типу. Звичайно, роль лідера величезна і на Заході. Торі на чолі з Маргарет Тетчер і торі без Тетчер — це далеко не те саме. Лейбористська партія часів Ніла Кіннока зовсім не така, як в епоху Тоні Блера. Але навіть з відходом лідера консерватори залишаються консерваторами, а лейбористи — лейбористами. А чим може бути БЮТ без Тимошенко? А ПР без Януковича? І навіть «Наша Україна» без Ющенка?

Відповідно, в усіх цих партіях і блоках ідеологія і програма від самого початку відіграють другорядну роль. Не вони є об’єднавчим і мобілізуючим чинником. Навіть у найближчому оточенні лідера зустрічаються люди, які дотримуються абсолютно різних політичних поглядів, що вже й казати про звичайних активістів.

До того ж на виборах і ПР і БЮТ прагнуть залучити на свій бік максимальну кількість виборців, не намагаючись виділити якусь особливу соціальну нішу. У цій справі чітко виражена ідеологічна орієнтація не допомагає, а, навпаки, заважає. Тому програми і передвиборні гасла мають здебільшого розмитий і неконкретний характер, обіцянки однотипні і легко позичаються одне в одного. При цьому з ключових питань соціальної й економічної політики усередині партій і блоків розбіжність думок часом ширша, ніж поміж непримиренними опонентами. А на запитання, чим усе-таки відрізняється конкретна партія від інших, навіть лідери найчастіше дають таку обтічну відповідь, що її завжди можна звести до універсальної формули «ми — хороші, вони — погані».

Не дивно, що і нинішню виборчу кампанію практично всі будували за нехитрою схемою — «бобри (тобто ми) переможуть козлів (тобто їх), тому що козли — злі, а бобри — добрі». Причому бобрами і козлами партії ставали по черзі. Схоже, ці звірята цілком можуть стати символом вітчизняної політики. Куди там американським слону з ослом!

Виборча географія

Зрозуміло, є між партіями і відмінності, які дозволяють, що називається, із заплющеними очима визначити, до якого табору належить той або інший політик. Проте ці відмінності не мають практично ніякого стосунку до соціальних і економічних програм. Статус російської мови, перспектива об’єднання церков, приєднання до НАТО, ставлення до Петлюри, УПА і помаранчевої революції — усе це емоційно забарвлені культурні маркери. Вони дозволяють виборцеві, навіть переконаному в тому, що біло-сині і біло-помаранчеві політики варті одне одного, робити свій вибір, голосуючи за «своїх». Нехай навіть «сучих дітей», але «своїх».

Звичайно, такі «маркери» існують і в інших країнах. Але далеко не в усіх із них вони мають таку вирішальну роль, як в Україні. І вже мало де подібні питання ділять країну в буквальному значенні — тобто географічно. З кожним туром голосування — чи то парламентські, чи президентські вибори (а теоретично до них можуть додатися ще й референдуми) — виборця привчають до думки, що Південь і Схід мало не зобов’язані голосувати за біло-синіх, Захід і Центр — за БЮТ із «Нашою Україною», а кінцевий результат залежить виключно від активності виборців «своїх» регіонів і можливості «почистити» списки на «ворожій» території.

Звичайно, офіційно лідери можуть обурюватися спробами «розсварити Захід і Схід», та коли вони упевнені, що такий поділ їм на руку (а те, що упевнені, підтверджують цілком надійні джерела в обох таборах), то постійно підкладатимуть дров до багаття, культивуючи образ ворога і мобілізуючи своїх виборців емоційними гаслами на кшталт «зупинімо принесену із Заходу помаранчеву чуму» або «відправимо ЇХ у Донбас на пенсію».

«Зшити» країну

Тим часом подолання розколу — навіть коли він існує тільки в головах українців, які живуть на різних берегах Дніпра, — мало чи не головне завдання для тих, хто бачить своє майбутнє в єдиній Україні. Завдання тим складніше, що хвороба задавнена, а європейський досвід успішного «зшивання» розділених країн не такий вже й багатий — можна пригадати хіба що возз’єднання Польщі і Румунії після Першої світової війни і Німеччини після завершення війни холодної. Втім, усі три випадки по-своєму показові.

У Румунії, скажімо, інтеграції Трансільванії і «Старого Королівства» значною мірою сприяло об’єднання трансільванської Національної партії (яка не мала серйозних конкурентів у своєму регіоні) із Селянською партією — головною опозиційною силою Валахії і Молдови. Таким чином було створено єдине загальнорумунське політичне поле, розділене не стільки за географічною, скільки за політичними і соціально-економічними ознаками. У Польщі створення єдиного політичного спектра йшло шляхом інтеграції правих елементів навколо націонал-демократів, які мали сильні позиції в «піднімецькій» Польщі, а лівих — навколо соціалістів, чиєю вотчиною вважали Галичину і Царство Польське.

До моменту об’єднання Німеччини політичний спектр НДР практично цілком повторював партійну структуру ФРН. Посткомуністична ПДС перетворилася на «східнонімецьку» партію тільки тому, що не мала серйозного партнера на заході країни, але це був виняток, який тільки підтверджував правило.

Прямо запозичити досвід сусідів українцям, звичайно, навряд чи вдасться. Тим більше що нинішня ситуація в Україні мені особисто нагадує не стільки міжвоєнну Румунію і Польщу, скільки Сполучені Штати після громадянської війни. Тоді, нагадаю, республіканці фактично були регіональною партією Півночі, а демократи — Півдня. І ніхто не хотів поступатися. Радикальні жителі Півночі, правда, на правах переможця, намагалися «реконструювати» Південь за своїм образом і подобою, навіть шляхом примусу зі зброєю в руках, але їхня політика надто вже нагадувала поведінку слона в посудній лавці і закінчилася приголомшливим провалом. Знадобилися десятиліття, досвід боротьби з протекціоністськими тарифами, зближення з популістами, «нової демократії» Вудро Вільсона і «нового курсу» Франкліна Рузвельта, щоб демократи перетворилися на справді загальнонаціональну лівоцентристську партію (за іронією долі, до речі, нині у рідних для демократів південних штатах домінують конкуренти — республіканці). Це я не до того, що українцям обов’язково треба чекати півстоліття. Просто американський досвід демонструє: сучасна політична система може вирости і з «регіональної» двопартійності, але для цього потрібне політичне, а не географічне самовизначення «регіональних» партій. І чим раніше це станеться, тим менше доведеться чекати виборцям.

Ризики самовизначення

Поки що в Україні ситуація розвивається в протилежному напрямі. Ідеологічні партії одна за одною сходять з політичної сцени, нові проекти будуються на відсутності якоїсь чіткої ідеології, а лідери виборчих перегонів демонструють надзвичайну політичну всеїдність — за відомим українським принципом «а раптом знадобиться». Сподіватися на те, що ситуація зміниться після 30 вересня, важко. Вже набирає обертів президентська кампанія, в якій головну роль знову відіграватимуть лідери, а не програми. І виборцям знову розповідатимуть казки про козлів і бобрів.

Утім, є й позитивні сигнали. Скажімо, «Наша Україна» збирається перетворитися з блоку на партію вже до кінця нинішнього року. Чим не нагода для політичного самовизначення? Навряд чи йдеться про формування нової соціалістичної партії. Луценко, звичайно, колишній активіст СПУ, але сьогодні його промови практично не відрізняються від спічів рухівців зі стажем. З огляду на присутність у блоці Кириленка, Костенка і Тарасюка, йдеться про партію правоцентристську із сильним національним акцентом, за економічною програмою — ліберальну і навіть ліберально-консервативну, яка обстоює інтереси підприємців (не плутати з лобіюванням інтересів конкретних бізнес-персон). Недаремно «Наша Україна» в Європарламенті входить до консервативної фракції Європейської народної партії.

Правда, запрошення в ЄНП дістали і бютівці. Проте більшість експертів радять Тимошенко рухатися в цілком іншому напрямі — з огляду на її постійні апеляції до соціальної справедливості і доль звичайних українців, а також ту обставину, що лівоцентристська ніша в парламенті виявиться практично порожньою. Більш того, коли Партія регіонів поступово трансформуватиметься у консервативну силу, яка представляє інтереси промислового капіталу Півдня і Сходу, самовизначення БЮТ як лівоцентристської сили допоможе поступовій трансформації регіонального протистояння біло-червоних і біло-синіх у класичну європейську схему «консерватори проти соціал-демократів».

Теоретично можливий, утім, і інший варіант, коли «класична схема» паралельно формуватиметься по обидва боки Дніпра: на Заході й у Центрі — правоцентристи з «НУ—НС» і лівоцентристи з БЮТ, на Півдні і Сході — правоцентристи з ПР і лівоцентристи... ну, скажімо, із трансформованої КПУ або цілком нового лівого проекту. Такий сценарій може бути і позитивним, якщо згодом правоцентристи об’єднаються з правоцентристами, а ліві — із лівими (як це було в Німеччині в 1990-му). Але є ризик і негативного результату. Якщо партійні системи двох частин України виявляться цілком самодостатніми, це тільки підсилить відцентрові тенденції. І замість «німецького» шляху країна може піти «бельгійським», коли в державі, по суті, існує два замкнутих співтовариства — фламандців і франкофонів, кожне з яких формує власні політичні інститути. А в результаті, цілком можливо, сформують власні держави.

Встигнути змінитися

На щастя, фатальний сценарій поки що неминучим не здається. І чим швидше формуватиметься єдине політичне поле України, тим менший ризик дезінтегрованості. Правда, рівень недовіри між основними гравцями за останні два роки зріс настільки, що в спроможність вітчизняних політиків навіть з одного табору домовлятися між собою вірять тільки завзяті оптимісти. Що вже й казати про угоди між біло-синіми і помаранчевими. Створення спільних структур, у яких би разом працювали, скажімо, нашоукраїнці і регіонали (або бютівці із соціалістами), за нинішнього керівництва цих партій і блоків видається абсолютною фантастикою. Але це не означає, що такі об’єднання неможливі в майбутньому, після зміни еліт.

Йдеться, звісно, не про наплив конформістів без роду і племені. Просто рано чи пізно до керівництва біло-синіми мають прийти люди, котрих помаранчеві не сприймали б апріорі як ворогів, із котрими ще не розрахувалися за минулі гріхи. І навпаки. Спокуса «розмахувати закривавленою сорочкою», звичайно, буде завжди. Але новим людям цікавіше говорити про майбутнє, а не про минуле.

Наскільки швидко відбудеться таке відновлення — залежить насамперед від самих партій і блоків. Можна, звичайно, спробувати змусити їх до цього — напри­клад, обмеживши перебування у Верховній Раді (для депутатів) і на партійних посадах одним-двома термінами, впроваджуючи вікові і гендерні квоти, забороняючи брати участь у виборах блокам і партіям, які пропустили чергові вибори. Але як партійний працівник із великим стажем, я сумніваюся в ефективності подібного примусу.

Модернізація партій відбудеть­ся тоді, коли партійний актив зрозуміє, що від цього залежить їхнє політичне виживання. На жаль, у нашій країні найчастіше розуміння приходить уже після поразки. А поки до голосування залишається принаймні кілька годин — усі сподіваються на перемогу.