Скорочення шляху до деокупації Криму

"Цього року вперше ніде, взагалі ніде, немає жодного банера або розтяжки, присвяченої 18 травня. Скрізь тільки 9 травня й георгіївські стрічки", - написала Айше Умерова, журналістка і дочка дисидента Ільмі Умерова.

Дуже влучне зауваження. Воно точно вказує на одну з головних цілей політики Росії в 3 - "детатаризації" Криму й підгонка їхньої (Криму і кримських татар) справжньої історії під прокрустове ложе офіційної версії. У її календарі травень позначений тільки червоною датою 9 травня, яке триває цілий рік, бо це - ядро путінської пропаганди, джерело вживлюваної несамовитої гордості за Росію, яка "врятувала світ від фашизму", "визволила народи" і "якщо треба, повторимо". 18 травня, день депортації корінного народу - кримських татар, це вічне "свято" псує і ламає логіку двох міфів: про те, що Крим завжди був російським і що велика Росія визволила Крим від фашистів 2014-го так само, як і 1944-го.

Тому з кожним роком окупації жалобні заходи 18 травня, яке в Україні визнано Днем ушанування жертв геноциду кримськотатарського народу, на самому півострові будуть звужуватися, і до цього йшло від першого року окупації. У травні 2014-го російські спецслужби руками уряду колаборантів заборонили проводити жалобний мітинг на 70-ті роковини депортації кримських татар у традиційному місці - на площі Леніна в Сімферополі. Дуа і мітинг провели у віддаленому мікрорайоні міста, де компактно проживають кримські татари і є мечеть. Але тоді думалося, що окупанти просто убезпечилися від багатолюдного заходу в центрі міста, на площі біля будівлі Ради міністрів, і людей, які кілька місяців тому бойкотували "референдум". Однак наступні роки показали, що річ не тільки в цьому.

18 травня ц.р. "кримські" сторінки у Фейсбуку були хронописом нових заборон, які від цього дня, швидше за все, стануть нормою і для всіх інших: не можна стояти, ходити й їздити з національним прапором кримських татар, не можна проводити неофіційні жалобні заходи, а покладання квітів до пам'ятника жертвам депортації навіть однією людиною може бути розцінене як спроба провести несанкціонований мітинг. Собі "влада" дозволила демонстрацію цинізму найвищого рівня - поліцейський автомобіль блокував підхід до стіни вокзалу в Бахчисараї, звідки 1944-го депортували кримських татар. У результаті - вранці люди не могли підійти покласти квіти і помолитися біля жалобної таблички. Поясненням цієї дикості було "запобігання вандалізму", мовляв, хтось міг цього дня вчинити вандалізм щодо пам'ятного для кримських татар місця. А чому? Ах так, це ж "народ-зрадник", їх "Сталін урятував депортацією", інакше б слов'янське населення їх розтерзало за співробітництво з нацистами. Утім, реанімація жупелів радянської пропаганди, що виправдовують злочини, стрімко відбувається в Росії не тільки стосовно кримських татар, вона підтримується на рівні державної політики, бо такі самі злочини чинить нинішня влада РФ. І з цієї, зокрема, причини Путіну потрібен кітель Сталіна: вождя-переможця ніхто не має права судити.

Нинішні демонстративні заходи щодо кримських татар у день ушанування жертв депортації мають, імовірно, спонукати їх до двох висновків: безпечно ходити тільки на офіційні заходи або "треба їхати". Перше забезпечить масовість заходів (на чолі з колаборантами) "правильними кримськими татарами"; друге наблизить шуканий результат зі зміни структури населення, в якій нелояльних кримських татар буде нечутлива меншість, і вона не порушуватиме питання про права корінного народу. Ідеально, щоб узагалі цього поняття не виникало, для його розмивання було впроваджено в активний побут поняття "вкорінене населення" - тобто ті, хто народився в Криму. І їхній відсоток у своїй етнічній групі, звичайно ж, вищий, ніж у кримських татар, більшість яких народилася в місцях депортації.

І в цьому сенсі Крим - точно не Росія, де корінні народи, перебуваючи в меншості, нехай формально, але реалізували своє право на самовизначення на історичній території. Але "Крим завжди був російським", а тепер це ще й потужна військова база, і тема права кримських татар на самовизначення була б табуйована, навіть якби вони поголовно підтримали анексію, розписалися кров'ю у відданості Путіну і просили національну автономію в складі РФ. Бо для російської правлячої еліти це неможливо ментально. Нинішній хазяїн Кремля і його почет - родом з КДБ/ФСБ, і в їхніх головах на полиці "кримські татари" - нескінченний 1944-й.

Та не тільки в них - він живе в головах усіх українських політиків і чиновників, хто не вивітрив із себе радянську пропаганду або заразився новоросійською (її щедро підсівали російські політтехнологи, які "робили" майже всіх наших нинішніх політичних лідерів). Сміття, яке, схоже, навічно засіло в їхній свідомості ще з 1990-х, з періоду масового повернення з місць депортації кримських татар, має форму фобії "кримськотатарського сепаратизму". Або її імітації: коли глибокою стурбованістю про збереження територіальної цілісності України і міжнаціонального порозуміння в Криму маскувалися російські настанови або звичайний шовінізм, і ця підміна стала особливо помітною після початку окупації Криму. Але до цієї трагедії будь-яке зміцнення прав і можливостей кримськотатарської громади (як і української - не забуваймо!) не допускалося керівництвом України, щоб "не образити" російську (російськомовну) більшість. Вдумайтеся, наскільки це ущербно - орієнтація держави не на свій оплот (політичних та етнічних українців і кримських татар) у складному й потенційно вибухонебезпечному регіоні з російською військовою базою, а на нелояльну до України групу населення, яка до того ж становить більшість. Грубо кажучи, батіг - своїм, пряники - чужим. Найсумніше, що ні зміна влади, ні інтегрування в європейський простір, ні прихід у владу молодих, у європах навчених людей на політику держави в питанні Криму й кримських татар упродовж двох із половиною десятиліть ніяк не вплинули.

З іншого боку, лідери Меджлісу кримськотатарського народу ніколи (і не тільки публічно) не ставили перед керівництвом України питання надання права на самовизначення руба, хоча Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу II Курултай кримськотатарського народу ухвалив іще 28 червня 1991 року. Як неодноразово казали лідери кримських татар, вони вірили в те, що в демократичній Україні рано чи пізно право народу буде реалізоване - просто треба почекати, у державі багато проблем, а в Криму - особливо, і з Росією складні переговори - газ, ЧФ, мова, бізнес (газ, труби, сир, цукор). Компромісом була гарантія представлення лідерів Меджлісу у ВР України (трибуна й законодавча можливість обстоювати права народу) і посади в органах влади АР Крим. Корупція, нагадаю, була і є скрізь, що дуже полегшує роботу російських спецслужб, тому не дивуймося, чому кримськотатарські діячі представлені тепер в органах влади РФ і окупованого Криму.

І це, мабуть, головні відповіді на запитання - чому демократична Україна, здобувши незалежність, у кримськотатарському питанні не пішла прямим демократичним шляхом, забезпеченим міжнародним правом. А саме - Декларацією ООН про права корінних народів. У ній підтверджується право корінних народів на самовизначення і свободу встановлення свого політичного статусу, економічного, соціального й культурного розвитку. Декларацію було ухвалено 2007 року, Україна при голосуванні утрималася. США і Канада, до речі, теж, але в них не було й ніколи не буде російських баз на історичній території корінних народів, що могли б порушити їхній суверенітет.

Спроби "залюбити" кримських татар в особі їхніх лідерів Росія робила ще до початку окупації. DT.UA першим тоді повідомило про приїзд до Криму радника Владіміра Путіна з питань окупованих територій Владислава Суркова. І про його бажання зустрітися з головою Меджлісу Рефатом Чубаровим "для надання допомоги кримським татарам". Однак зустріч не відбулася. Потім особисто Владімір Путін розмовляв з Мустафою Джемілєвим - і знову не вийшло домовитися про лояльність: Меджліс закликав до бойкоту "референдуму". До його проведення, як згадує член Меджлісу Ескендер Барієв, він, останній радянський політв'язень Сінавер Кадиров і Абмеджит Сулейманов виїхали до Києва - переконувати народних депутатів України терміново приєднатися до Декларації про права корінних народів і ухвалити закон про статус кримськотатарського народу як корінного. Однак не закон, а всього лише постанову ВРУ про визнання кримських татар корінним народом парламент ухвалив тільки 20 березня - після "референдуму", на якому міфічний "народ Криму" "проголосував" за незалежність "Республіки Крим" та її входження в РФ. Але це був політичний вихлоп. Для приєднання до Декларації потрібна була лише дещиця - сповістити про це ООН. Це не було зроблено до референдуму. Не було зроблено ні після того, як 15 березня Меджліс кримськотатарського народу заявив про намір реалізувати право народу на самовизначення. Ні після того, як 29 березня було ухвалено Постанову VI Курултаю кримськотатарського народу "Про реалізацію кримськотатарським народом права на самовизначення на своїй історичній території - у Криму".

Пам'ятатиму цей квітневий ранок у Нью-Йорку завжди: перед засіданням Ради Безпеки ООН щодо ситуації в Криму, де Мустафа Джемілєв і я мали виступати з доповідями, постпред України в ООН Юрій Сергєєв намагався зв'язатися з міністром закордонних справ Андрієм Дещицею, щоб пояснити йому важливість приєднання України (необхідна лише заява!) до Декларації про права корінних народів. Бо право корінного народу при визначенні статусу його території - головне, і аргументи України про незаконність "референдуму" та анексії Криму були б вагомішими, у тому числі в міжнародних судах або переговорах. Але Дещиця був зайнятий...

"Ми, хоча й із запізненням, усвідомили необхідність створення в Криму національної автономії кримських татар, з повним, зрозуміло, забезпеченням рівних прав і свобод етнічних українців, російських та інших етносів півострова". Це сказав президент України Петро Порошенко в травні 2016-го.

"Тиждень тому Конституційна комісія ухвалила рішення про створення робочої групи з напрацювання пропозицій змін до Конституції України щодо АР Крим. Отже, ми робимо перші кроки до створення в Криму національної автономії кримських татар", - повідомив Петро Порошенко 18 травня 2017 року. І я особисто не вірю, що продовження буде не з такими інтервалами - оскільки Порошенко бреше. Він каже, що затримка не за ним - він готовий подати проект змін до Конституції, щойно йому його надасть робоча група. Але від "усвідомлення" президента до його першого кроку - розпорядження власної адміністрації створити робочу групу - минув рік! За підсумками якого ми знову чуємо, що Крим буде повернутий дипломатичним шляхом. Слід думати - спираючись на міжнародне право, яке, зокрема, визначає особливе право кримськотатарського народу на територію Криму. Ми в складі України - 25 років, кажуть кримські татари. Але в головах українських правителів даром переконання, схоже, володіють інші голоси. Чи звуки.

Я розумію співвітчизників, які взагалі далекі від кримської і кримськотатарської теми, - так склалося, тут наша спільна тепер уже не проблема - лихо, оскільки війна прийшла звідти. І закінчиться вона тільки тоді, коли в кримській темі буде поставлено крапку. А вона стане на місце в рядку історії, коли буде вирішене кримськотатарське питання, про що DT.UA пише не перше десятиліття.

Почнемо з малого.

Кримські татари - це народ.

Кримськотатарський народ має право на самовизначення на своїй історичній території.

Кримськотатарський народ хоче реалізувати своє право на самовизначення на своїй історичній території - у Криму - у складі суверенної України.

До цього потрібно звикнути. І потім перейнятися питанням: якою вона буде - кримськотатарська автономія в складі України.