Скандальне ліцензування, або Боротьба за "телевізор"

Якось один дуже відомий політик запитав у мене: "Як можливе таке зростання Рабіновича і партії "За життя"?" Довелося відповісти запитанням на запитання: "А чи давно ви дивилися телевізор?" - "Я його взагалі не дивлюся", - відповів він.

Розмова показова саме тому, що політик точно не був типовим представником електорату, тобто народу, який називається цим терміном у виборчому процесі. А от народ, тобто електорат, телевізор дивиться. Всупереч постійному зростанню кількості користувачів Інтернету і соціальних мереж, число тих, хто на запитання соціологів "Звідки ви довідуєтеся головні новини?" відповідає: "З телевізора", - практично незмінне. І це майже 80% українців.

Скоріш за все, лідери думок, які ведуть нескінченні бої у Фейсбуку з усіляких приводів, входять до решти 20%. Але результати виборів точно визначають ті 80%, що дивляться телевізор і приходять на виборчі дільниці. І тому контроль над "ящиком" є чи не головним завданням (на додачу до контролю над виборчими комісіями і ЦВК) тих, хто претендує на перемогу і владу.

Телевізор - річ критично потрібна для перемоги на виборах та існування в політиці. Телевізор породжує політиків, телевізор так само їх і вбиває. Телевізор - це найсильніший інструмент впливу на політичний процес і найпереконливіший аргумент у боротьбі за економічні преференції; спосіб збереження бізнесу в країні, де інші інструменти все ще значно слабкіші.

І саме тому це - критично важливий актив для власників. Кожен з них живе точно не за рахунок свого медіабізнесу, ба більше, кожен з них витрачає кілька десятків мільйонів доларів на рік на дотації телеканалам. Натомість саме телевізор стає їхнім головним аргументом для переговорів з усіма можновладцями. Отже, телевізор - це останній актив, з яким буде готовий розпрощатися будь-який олігарх у цій країні - Ахметов, Коломойський чи набагато менш відомий Димінський.

Зрештою, не забуваймо й про чинного президента Петра Порошенка, який навряд чи став би таким успішним бенефіціаром Революції 2014-го. І в цьому ж не Рошен зіграв головну роль, а саме "5 канал", що був на той момент "каналом Революції".

Так, телевізор - річ публічна, яка працює для мас. Та от усе, що стосується довколателевізійної кухні, оповите таємницею. Це доволі тонкий закулісний процес, у якому беруть участь одиниці, точніше одиниці, що мають на рахунках одиниці з великою кількістю нулів. Саме вони ведуть "своїх кандидатів" у президенти, саме вони розкладають яйця в різні партійні кошики. Саме вони визначають обриси політичного ландшафту країни.

І природно, що всі вони борються за своє місце в інформаційному просторі, за рейтинги, тобто за глядача, якого вони майстерно перетворюють на керований електорат. Інакше кажучи, за можливість впливати. Бо контролювати телевізор означає контролювати політичний процес.

І якщо влада відчутно втрачає контроль над процесами в країні, то природно, що вона передбачає повернути його саме завдяки контролю над телевізором. Тим більше що саме влада призначає головного регулятора інформаційної сфери - Нацраду з питань телебачення і радіомовлення (чотири члени - квота президента, чотири - парламенту, але з урахуванням президентської фракції він фактично має базовий вплив на регулятора).

Навколо цього складного процесу регулювання багато таємних планів і секретних дзвінків із вказівками. Як завжди, особливо перед виборами.

Та раптом, зовсім неочікувано, таємні знання просочилися в публічний простір разом із заявою першого заступника голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Ольги Герасим'юк. Ця заява була зрозуміла, скоріше, втаємниченим, але чітко вказувала - боротьба за контроль над телевізором почалася.

Заява Герасим'юк була нібито про відставку з посади заступника голови Нацради, але той, хто уважно читає між рядків, відразу побачив у ній зізнання в небажанні брати участь у процесі переділу телевізійного ринку якраз у переддень виборчої кампанії. Ішлося про вимогу прозорості процесу продовження цифрових ліцензій українським телеканалам.

Зараз суть ретроспективи.

Власне, перший дзвіночок про можливі зміни пролунав іще 19 квітня, коли на засіданні Військового кабінету президент Порошенко заявив, що Україна майже в авральному порядку, вже з 1 липня цього року, має вимкнути аналогове мовлення і перейти на цифрове. Мовляв, зволікати із цим далі не можна. Насправді такий поспіх був аж ніяк не випадковим поривом.

Та для початку - маленька довідка. Фактично в країні працюють три системи передачі телевізійного сигналу: супутник; аналог (це стара система передачі відео й звуку аналоговим електричним сигналом) і "цифра" - технологія передачі за допомогою кодування відеосигналу й звуку цифровими каналами. "Цифра" - сучасна система, яка надає набагато більше можливостей для донесення сигналу.

Начебто все правильно. Треба використовувати сучаснішу систему - цифрове телебачення - і вимкнути аналог. Але в Україні навколо цього процесу така кількість проблем, що саме час говорити як про питання національної безпеки, так і про можливість прямого політичного тиску на канали після переходу на "цифру". І ось чому.

По-перше, аналогове мовлення вимкнула Європа, але не вимкнула Росія. Подекуди російський аналоговий сигнал проникає так глибоко всередину України, що дістає аж до Дніпра. Це означає, що люди, які звикли дивитися українські канали в аналогу, після його вимкнення дивитимуться російські. І це по всьому периметру українсько-російського кордону. Чим це загрожує під час війни, пояснювати зайве.

По-друге, цифровим телебаченням (на відміну від аналогового) нині покрито далеко не всю територію країни. Через це, за різними оцінками, без телебачення взагалі можуть залишитися кілька мільйонів українців. Звичайно, це жителі маленьких містечок і сіл. У країні є кілька білих плям, не покритих цифровим мовленням. Що вони робитимуть, якщо раптом їх залишать без телебачення взагалі? Обуряться і… перейдуть на супутник. А супутник який? Правильно, російський. Із повним пакетом знову ж таки російських пропагандистських каналів.

І, нарешті, по-третє. Єдиним провайдером "цифри" в країні є компанія "Зеонбуд". Це дуже цікава компанія - монополіст на ринку цифрового телебачення. Тобто вся телесистема країни після вимкнення аналога (який працює на базі держконцерну РРТ) по суті опиниться в заручниках компанії "Зеонбуд". Починаючи від тарифів, які можуть виявитися такими високими, що торги за знижки почнуть визначати редакційну політику телеканалів, закінчуючи можливістю взагалі вирубати "рубильник" і вимкнути всіх.

І тепер найцікавіше. Структура власності монопольної компанії "Зеонбуд" - це таємниця за сімома і більше замками.

Створила цього монстра колишня Нацрада з питань телебачення і радіомовлення на чолі з Володимиром Манджосовим, призначеним Віктором Януковичем. Тому очевидно, що саме втікач Янукович і його найближче оточення взяли участь у "Зеонбуді". Інтереси компанії в нинішньому парламенті, не криючись, лобіює народний депутат з Опоблоку Юрій Мороко (достатньо проаналізувати його поправки до профільних законів), якого пов'язують із Рінатом Ахметовим. А це свідчить про те, що Ахметову "Зеонбуд" зовсім не чужий. Як явно не чужий йому й телеканал ТРК "Україна", який нині серед лідерів на телевізійному ринку країни. Втім, частки в "Зеонбуді" з самого початку були не тільки в Ахметова! Що зі своєю часткою зробив, наприклад, Саша-стоматолог? Зберіг?! Продав? Кому? Агов, СБУ!

Монополія не подобається багатьом. Саме тому вимкнення аналога відкладали багато разів. До того ж уряд, який ухвалює остаточне рішення про вимкнення аналога, мав би подбати про те, щоб усі потенційні телеглядачі були забезпечені системою прийому цифрового сигналу.

За цей час концерн РРТ, якому після вимкнення аналога взагалі незрозуміло, як виживати, розробив технологію переформатування аналогових передавачів у цифрові. Це дозволило б створити на його базі державний провайдер цифрового мовлення, який міг би стати нормальною альтернативою "Зеонбуду".

Та, подейкують, що замість просування цього проекту, деякі радники президента почали активні переговори про купівлю частини акцій саме "Зеонбуду". У зв'язку з украй непрозорою структурою власності простежити, чи відбулися зміни серед власників "Зеонбуду" і чи з'явилися там структури, близькі до нинішньої влади, доволі складно. Існують опціони, зрештою.

Та факт у тому, що з Банкової надійшов чіткий сигнал "Стоп!" проекту створення державного провайдера "цифри" на базі РРТ. Хоча цей проект коштував би державі набагато дешевше, ніж йому обходиться монополія "Зеонбуду".

Відповідно, від переходу на "цифру" точно виграє саме Ахметов та інші таємні власники "Зеонбуду".

Очевидно, звідси - рішучість президента Порошенка в такі стислі строки вимкнути аналог і перейти на цифру. До того ж обставини склалися ще й так, що саме зараз у всіх великих телеканалів закінчуються цифрові ліцензії. І переліцензування, тобто право телеканалів мовити в "цифрі", здійснює Нацрада, де, як ми вже зазначили, половину членів призначив президент.

Заява члена Нацради Герасим'юк з'явилася в той ключовий момент, коли Нацрада впритул підійшла до розгляду порушень телеканалами. Кілька формальних порушень і попереджень - і в Нацради з'являється законна можливість не подовжувати цифрові ліцензії.

У зоні ризику опинилися передусім "Інтер", СТБ (у них уже були попередження) і Студія "1+1", до якої були претензії за демонстрацію радянського фільму і наявність офшорної компанії в структурі власності. Поза зоною ризику - ТРК "Україна", Новий канал і ICTV, які не мали жодного зауваження і до того ж не вирізняються критичністю до влади.

Можна лише уявити собі, як зміниться інформаційне поле країни без "Інтера" й "Плюсів" (як би до них хтось не ставився) і хто виявиться бенефіціаром цього процесу.

Тому розгляд питання переліцензування передусім як для власників "Інтера", так і власника "Плюсів" було надзавданням. Адже, якби ліцензії не продовжили будь-якому з великих каналів, це призвело б до величезного переділу телеринку і чітко закріпило б на ньому єдиного лідера - ТРК "Україна". Хоча, можна припустити, що напередодні виборчої кампанії власників "Інтера" і "Плюсів" дресирував не Ахметов, а президент. Однак скандал, який виник після заяви Ольги Герасим'юк, привернув увагу до процесу як народних депутатів, так і західних посольств. Після обговорення нюансів того, що відбувається в Нацраді, на закритому засіданні профільного парламентського комітету процес переліцензування вдалося розблокувати.

Нацрада змогла зібратися на засідання, і всі великі телеканали отримали нові цифрові ліцензії згідно з законом. Члени Нацради показали, що добре пам'ятають долю своїх попередників (до речі, творців монополії "Зеонбуду" серед іншого), багато з яких так і не повернулися в країну досі.

Та це зовсім не означає, що всі інструменти можливих торгів або тиску на "телевізори" після переліцензування вичерпано. Адже після вимкнення аналога в країні з'являється винятковий монополіст на ринку цифрових телепослуг - "Зеонбуд". І саме він виставлятиме тарифи на свої послуги доставки сигналу телеканалам. І це дуже високі тарифи - йдеться про мільйони.

Тому зовсім не виключено, що знижки на тарифи стануть серйозним аргументом у політичному процесі в інтересах тих, хто має стосунок до "Зеонбуду". Адже поки виборці отримують інформацію з телевізора, боротьба за вплив на телеканали так само триватиме.

Телеканали і політика залишаються сіамськими близнюками. Досить одного прикладу: Україна ще дуже далека від нормального медіаринку, де канали заробляють на рекламі. Але, на відміну від Росії, в Україні є телевізійний плюралізм думок, завдяки наявності мінімум п'яти потужних телевізійних медіагруп із різними власниками. А от у Росії монополію на телевізор установила держава.

І це не остання причина того, що в Україні мінімум п'ять кандидатів у президенти, що йдуть практично ніздря в ніздрю, тоді як у Росії - один, вирощений монопольним телебаченням.

У нас же кожен телевласник ставить на своїх. В Україні, на жаль, вже не йдеться про свободу слова на конкретному каналі. Йдеться про збереження плюралізму каналів. Забіг триває. Як і боротьба за телевізор. Бо на сьогодні в нашій країні влада - все ще телевізор, а не Інтернет.