Синдром хронічної втоми

«Європа дуже втомилася від України. Наша країна підійшла до небезпечної межі втрати не тільки залишків симпатії, але й віри в можливість плідно з нею співробітничати. Європі набридли наші малозрозумілі для неї проблеми», — про це «ДТ» писало ще сім місяців тому, на початку весняної політичної кризи. Відтоді втома від України перейшла в хронічну стадію. З усіма наслідками — апатією, втратою інтересу й невірою у швидкі позитивні зміни.

Хтось називає ситуацію в Україні «стабільною нестабільністю», хтось «болотом». На «болото» немає сенсу витрачати час і сили, коли світ навколо розвивається, коли у світі стільки проблем і викликів (Косово, Ірак, Афганістан) і стільки динамічних перспективних економік (Китай, Індія, Бразилія).

Світ змінюється, причому дуже швидко. Але застряглі у своєму дрібному, проте дуже грузлому болоті українські можновладці цього не бачать і бачити не хочуть. Вони не помічають навіть того, що безпосередньо стосується їхньої країни й навіть особисто їх самих. Вони не звертають уваги, як дедалі важче стає нашим дипломатам організувати візит найвищих посадових осіб до тієї чи іншої ключової для України держави або заманити їхніх лідерів до Києва (навіть, якщо ці візити вже колись були заплановані). Вони не чують, як все заяложенішими стають коментарі щодо України, як усе більш неохоче західні лідери та високопоставлені чиновники говорять про ситуацію в нашій країні. Тому що їм це вже нецікаво.

Ні, звичайно, ті, хто зі службового обов’язку змушені копирсатися в наших проблемах, таки знаходять певний позитив у предметі вивчення. Наприклад, із задоволенням відзначається, що всі три виборчі кампанії, які пройшли за останні три роки, переважно відповідали міжнародним стандартам, і це свідчить про розвиток демократії в Україні.

Але при цьому підкреслюється: отримані плюси від недавніх виборів можуть дуже скоро зникнути, якщо в найближчому майбутньому не буде сформовано новий уряд. Бажано, сильний і компетентний.

Як звичайно, наші західні партнери наголошують, що вони не підтримують якихось конкретних політичних фігур, вони підтримують процес. Вони будуть працювати з будь-яким урядом і будь-якою коаліцією. Один з основних месиджів такий: як і у ситуації з попереднім складом Верховної Ради та попереднім Кабміном, будь-який новий уряд, сформований демократичним шляхом, вважатиметься легітимним.

За великим рахунком, Європі з Америкою майже байдуже, хто його очолить. Вони вже досить добре вивчили основних українських політичних гравців, і їхня думка навряд чи сильно змінилася за останні місяці.

Ще навесні ми писали, що ніхто вже не сприймає події в Україні як боротьбу добра зі злом, демократії з авторитаризмом. Сьогодні, коли хтось із західних колег-журналістів звертає свій погляд в бік нашої країни, то побачене в ній описується як «чвари», «склоки», «політичний театр абсурду» та «поділ влади» між трьома основними політичними силами.

Якщо спробувати широкими мазками зобразити портрети їхніх лідерів, базуючись на відгуках західних експертів, дипломатів і журналістів, то, на жаль, ані де Голля, ані Черчілля, ані Тетчер у нас не вийде.

Не знаю, чи досягло вже піку розчарування у Вікторі Ющенку, але сьогодні багатьом він уявляється слабким, некомпетентним політиком, який погано розуміє, що відбувається в Україні, і тим паче не має уявлення, що й, головне, як робити з країною далі. Останні пропозиції стосовно участі майбутніх опозиціонерів в уряді й обговорення можливості чергового універсалу, котрий, як всі чудово розуміють, ніхто виконувати знову не буде, очок Ющенкові не додали. Втім, інтересу до нього — найменше, оскільки більшість експертів не вірять у його можливість зайняти президентське крісло вдруге.

До Януковича, звичайно, сьогодні на Заході ставляться куди спокійніше, ніж три роки тому. Все ж таки Манафорт і підгодовані українськими олігархами деякі західні експерти внесли істотну лепту в справу облагороджування іміджу головного «дона». Та й, чого вже там, Віктор Федорович і сам непогано постарався. Проте своїм у західних столицях він не буде ніколи.

Коли про якісь мінімальні симпатії Заходу й можна сьогодні казати, то належать вони Юлії Тимошенко. Тамтешня преса дає їй різні характеристики й використовує різні епітети — від «харизматичної популістки» до «німфи помаранчевої революції». З усієї трійці, на думку експертів, вона менше за всіх себе скомпрометувала. Багатьом подобаються її енергія та рішучість, багато хто віддає належне її розуму й здатності до навчання. Виникає лише запитання: на що буде витрачатися ця енергія, які рішення буде генерувати цей розум? Всі кажуть про занадто явну жагу влади української «залізної леді». Практично всіх спостерігачів насторожує невгамовний популізм Юлії Володимирівни, багато хто згадує ручні методи управління економікою в часи її прем’єрства (хоча, зради справедливості, варто зауважити, що ті самі гріхи уряду Януковича обговорювалися куди менше), багато хто побоюється розкручування інфляції у разі нового призначення її прем’єром. Проте вони таки поставили б саме на Тимошенко. Принаймні тому, що вона, як писала відразу після виборів Daily Telegraph, «оживила політичний ландшафт, в якому домінували сірі технократи, похмурі апаратники радянського розливу та підозрілі олігархи». При цьо­му багатьом спостерігачам, як і раніше, абсолютно незрозуміло, навіщо розумній Юлії Володимирівні це прем’єрство за два роки до президентських виборів. Адже за такий короткий термін і в настільки складній політичній та економічній ситуації їй навряд чи вдасться зробити щось серйозне й корисне, а от розгубити вагому частину електорату вона зможе запросто. Тому й висловлюються здогадки, що, можливо, Ю.В. навмисне загострює дискусію навколо прем’єрського крісла, аби потім голосно й красиво піти в опозицію, звідки й стартувати на президентські вибори з іще більшими електоральними симпатіями.

Проте в такі тонкощі української політики вникають дуже нечисленні експерти, які спеціалізуються на Україні (причому на додачу до Росії), а такими умопобудовами займають себе переважно акредитовані в Україні дипломати. На прийманнях часом розгоряються досить гострі дискусії щодо можливих подальших подій у нашій країні, формату майбутньої коаліції та фігури нового прем’єра. При цьому дати точний прогноз не береться ніхто. І що не найкращим чином характеризує нашу країну, деякі диппредставництва, стомившись від нашої непередбачуваності, вирішили поки відмовитися від підготовки будь-яких прогнозів для своїх столиць і відправляють туди лише інформаційні повідомлення про події.

При цьому всі чудово розуміють: хоч би який уряд було сформовано, працювати йому доведеться недовго, щонайбільше до президентських виборів. Зважаючи на наші «кращі» традиції виборчих кампаній і підготовки до них, серед яких майже цілковитий параліч державної машини в ці періоди, навряд чи хтось із західних партнерів України будує сьогодні серйозні плани щодо співробітництва на ці найближчі два роки.

Практично всі наші співрозмовники з жалем відзначали: Україна втрачає свою політичну суб’єктність у світі, Україна — слабка країна, й наслідком цієї слабкості є не лише втрата інтересу до неї з боку впливових світових гравців, але й зростання викликів і загроз для країни.

Якби наші політики бодай ненадовго випірнули зі свого болота й огледілися на всі боки, прислухалися до того, про що говориться у світі, вони мали б звернути увагу на зростання тривоги стосовно посилення авторитарної Росії. На те, що в публікаціях у європейських та американських ЗМІ Україна найчастіше згадується як можлива жертва російської політики, як об’єкт випробування російської енергетичної зброї і навіть як зручний полігон для демонстрації воєнних (!) можливостей Росії. Наведемо лише одну цитату з доповіді «Проблема під назвою Росія», опублікованої нещодавно впливовим американським аналітичним центром Stratfor: «Створення криз може стати для Росії новою сферою діяльності, займатися якою вона буде з великим ентузіазмом». «У Кремля довгий перелік можливостей», — пише Пітер Зейхан, починаючи цей список із «дестабілізації державної влади в Україні». «Пройшовши 30 вересня, вибори можуть призвести до відродження помаранчевої революції, яка так налякала Москву. Оскільки Сполучені Штати Америки тут переважно не присутні, росіяни докладуть всіх зусиль для того, щоб Україна якомога довше залишалася в безвиході».

Внутрішня слабкість України на тлі посилення Росії роблять ще більш примарним досягнення нашою країною цілей, які вона визначила для себе як стратегічні. Сьогодні навіть серед симпатиків України, котрі довго відстоювали ідею її вступу до НАТО, чимало експертів, переконаних, що в нинішній ситуації було б серйозною помилкою надання нашій країні навіть тільки Плану дій щодо членства. І причина цих побоювань — не лише можливе відчутне погіршення відносин Заходу з Росією, що випростує плечі. Деякі серйозні аналітики переконані: Росія, втішаючись зростанням власної могутності, здатна на такі дії щодо України, порівняно з якими історія з Тузлою та тогорічна спецоперація у Феодосії здадуться дитячими забавками в пісочнику.

Ще, як мінімум, на рік відсувається членство України у Всесвітній торговій організації. Безумовно, багато в чому винна сама Україна, друге десятиліття оббиваючи її пороги. Але й без «допомоги» братів-росіян не обійшлося. Деякі джерела стверджують, що Володимир Путін на саміті ШОС особисто давав вказівки своєму киргизькому колезі не підписувати протокол з Україною... І це, коли нам здавалося, що до ВТО рукою подати.

Затягування переговорів про вступ до ВТО автоматично відсуває початок офіційних переговорів України з ЄС щодо зони вільної торгівлі, створення якої могло б реально наблизити нашу країну до Євросоюзу.

Та було б нерозумно й несправедливо звинувачувати в усіх своїх невдачах Росію. Наші сусіди лише користуються внутрішньою слабкістю України, обмеженістю й жадібністю її політиків. І без приятельського втручання сусідів наша країна все рівно опинилася б серед лузерів. Цього тижня було оприлюднено результати двох міжнародних досліджень. Одне з них — європейської організації «Група держав проти корупції» (GRECO) — показало, що корупція в Україні досягла рівня, який становить серйозну загрозу демократії й верховенству права. Відповідно ж до щорічної доповіді Всесвітнього економічного форуму, в світовому рейтингу конкурентоспроможності економік Україна за останній рік скотилася ще на чотири позиції донизу — із 69-го місця на 73-є.

А ще в лютому цього року оновлене дослідження системи держуправління України, проведене на прохання українського уряду експертами програми «Сигма» (спільної ініціативи Організації економічного співробітництва та розвитку і Європейського Союзу), містило висновок, актуальний, на жаль, і донині: «Політичні зміни зазвичай генерують новий і сильний імпульс для проведення фундаментальних політичних, економічних і соціальних реформ. Очевидно, переважно через відсутність зрозумілості в Конституції й через постійні непорозуміння щодо політичних ролей Україна вкладає цей творчий імпульс здебільшого у внутрішню боротьбу за поділ влади замість того, щоб використовувати його для рішучих реформ, спрямованих на розробку змістовної політики й поліпшення системи держуправління. <...> Існує загальне відчуття, що політична ситуація підриває здатність вирішувати реальні проблеми громадян і підприємств та очолювати розвиток країни. Безупинні інституціональні суперечки можуть зменшити довіру до політичних інститутів і судових органів, що матиме негативний вплив на верховенство права. Держава слабшає, отже, буде важче мобілізувати людей і здобути суспільну підтримку, потрібну для істотних реформ».