Східне партнерство — додатковий шанс на зближення з ЄС

Давнє польське прислів’я радить: якщо не маєте того, що любите, то любіть те, що маєте. Звучить надто сухо й банально, але зміст закладено реалістичний. До певної міри аналогічна ситуація з європейською інтеграцією України: тут теж не завжди доводиться одразу отримати бажаний результат.

Ні для кого не секрет, що цілком здорове і зрозуміле прагнення молодої, проте великої та потенційно впливової України посісти рівноправне місце в Європі досі не знаходить адекватного розуміння у правлячих кіл багатьох держав. Причому як на сході, так і на заході. Але пояснення цьому є. Традиційний егоїзм, притаманний політичній системі світу середини ХХ століття, залишив доволі відчутні сліди у ментальності сьогоднішнього європейського істеблішменту. Побоювання конкуренції в окремих галузях економіки, острах перед дешевшою, але енергійнішою і менш вибагливою робочою силою, вузькі національні інтереси — лише вибірка із широкого переліку упереджень та страхів, які негативно позначаються на ставленні держав старої Європи до європейських прагнень України.

З іншого боку, слід і себе відверто запитати: а чи зробили ми, українці, все можливе, аби бути сильним і рівноправним гравцем у Європі; чи мобілізувала еліта український народ на «боротьбу за краще майбутнє»; чи зуміла сформувати правильний образ мети, до якої країна повинна рухатися? Впевнений, сьогодні однозначної відповіді немає. Водночас нам зрозуміло одне: стабільний і нормальний розвиток країни можливий лише в рамках загальноєвропейських інтеграційних тенденцій. Досвід успішних реформ у наших західних сусідів не залишає жодних сумнівів у правильності вибору саме стратегії об’єднаної Європи.

Польський шлях

Україна нині проходить важливий етап становлення моделі розвитку суспільства та держави на найближчу перспективу. Взявши за основу європейський вибір, ми прагнемо максимально використати доробок країн розвиненої демократії й водночас зберегти свою національну ідентичність. Важливо на основі демократичних цінностей розвинути почуття власної гідності, яке опирається на надзвичайно багату історичну спадщину та невичерпний потенціал нашого народу.

Саме у цьому плані може знадобитися досвід нашого західного сусіда — Республіки Польща. Очолюючи понад три роки посольство України в цій державі, я дедалі більше переконуюся, що наші народи дуже близькі, і обидві країни можуть почерпнути одна в одної надзвичайно багато доброго та корисно­го. У цьому контексті, якщо йдеться про зацікавленість нашої держави, то на перший план я б поставив питання цивілізаційного розвитку та роль європейських інтеграційних процесів у його вирішенні.

Впродовж останніх майже двадцяти років Польща пройшла непростий шлях внутрішнього реформування, починаючи з основ державного устрою — до найнижчих ланок суспільно-економічного життя. За цей незначний відтинок часу країні вдалося розбудувати міцну правову державу, розвинене громадянське суспільство, істотно покращити економічне становище та посісти гідне місце у сім’ї європейських народів.

У чому ж причина таких досягнень? Пояснення й оцінки можуть бути різними, але одна з головних причин такого успіху — приєднання Польщі до Північноатлантичного альянсу і Європейського Союзу.

Не хотів би вдаватися в історію європейської та євроатлантичної інтеграції Польщі, проте зазначу, що на початку цих процесів ситуація багато в чому скидалася на ту, в якій зараз перебуває Україна: скептичність західних держав і спротив Росії, присутність іноземних військ на території Польщі, низький рівень громадської підтримки ідей вступу до НАТО і ЄС, побоювання втратити незалежність тощо. Проте елітам різних політичних спрямувань поступово вдалося досягти порозуміння в тому, що інтеграція із західними структурами — головний державний інтерес (пол. — racjа stanu), для реалізації якого слід зосередити всі можливі зусилля. І, як кажуть, «закотили рукави» й узялися до копіткої праці. Звісно, були і помилки, і суперечки, і часткове розчарування, проте кінцевим результатом більшість поляків залишилася задоволена. Якщо вдатися до цифр, то нині понад 75 відсотків громадян Польщі позитивно оцінюють членство Польщі в Європейському Союзі. Таке ж ставлення до євроатлантичного партнерства: у день 10-ї річниці вступу Польщі до НАТО понад 80% поляків висловилися на підтримку членства Польщі в Північноатлантичному альянсі, проти — лише 11%.

З огляду на власний досвід, сучасні польські політики розуміють важливість подальшого добровільного об’єднання всієї Європи для забезпечення стабільності і процвітання на континенті. Це стратегічне бачення перетворило Польщу на одного з найактивніших прихильників розширення ЄС і НАТО на схід, сприяло формуванню іміджу «адвоката України в Європі».

На сьогодні наша держава має в особі Польщі чи не найбільшого приятеля в інтеграційних справах. Як керівництво, так і населення нашого західного сусіда всебічно і незмінно підтримують українські аспірації щодо вступу до ЄС та НАТО.

Зупинюся лише на одному прикладі. Один із провідних польських дослідницьких закладів — Центр оцінки громадської думки — у лютому 2009 року провів опитування серед громадян Республіки Польща на тему ставлення до євроатлантичної перспективи України. Понад 64% респондентів вважають, що вступ України до НАТО відповідає інтересам Польщі. Інші соціологічні опитування підтверджують, що понад 70% поляків підтримують вступ України до Європейського Союзу.

Такий високий результат — не лише свідчення позитивного ставлення до України з боку польської громадськості, а й результат плідного розвитку двосторонніх відносин, які практично у всіх сферах набули характеру реального стратегічного партнерства. Особливо хочу підкреслити, що за цим формулюванням стоять не гасла, а конкретні справи та численні проекти, роки наполегливої праці сотень тисяч, а може — й мільйонів людей з обох боків кордону: від керівництва дер­жави до пересічних громадян.

Особисто мені надзвичайно приємно працювати у дружній країні, з якою Україну єднають не одне століття спільної історії, ментальна та культурна близькість, схоже бачення майбутнього. Проте головне — Україну та Польщу об’єднують реальні стратегічні інтереси, які закладають взаємовигідні підвалини наших відносин.

Найголовніше, на мою думку, — це спільність поглядів щодо майбутнього Європи. Обидві держави переконані, що шлях благополуччя і добробуту, шлях об’єднання і солідарності на основі загальнолюдських демократичних цінностей — це те, чого прагнуть народи всього Європейського континенту. Дедалі масовішого характеру набуває усвідомлення того, що Європейський Союз, який сьогодні об’єднує більшість європейських держав, стає й нашим, українським об’єднанням. Польща з 2004 року — повноправний член цього Союзу і всебічно сприяє реалізації української євроінтеграційної стратегії. У практичному плані Україна і Польща активно взаємодіють у контексті підготовки угоди про асоціацію між Україною та ЄС, запровадження зони вільної торгівлі, реалізації конкретних проектів. Зокрема наприкінці березня нинішнього року підписаний і впроваджується в життя Протокол про наміри прем’єр-міністрів України та Республіки Польща щодо взаємодії з метою вдосконалення системи інституційного забезпечення європейської інтеграції України, успішно реалізується польський проект «Підтримка секторальних реформ в Україні», відбуваються численні консультації на експертному рівні, представники українських дер­жавних органів проходять стажування у польських структурах. Для нас справді неоціненним є польський досвід вступу до ЄС, зокрема внутрішні трансформації, адаптація законодавства, виконання копенгагенських критеріїв, навчання кадрів.

Практична підтримка

Польська еліта із власного досвіду знає: досягти членства в ЄС без адекватного бажання та розуміння з боку його членів неможливо. Відомо, що свого часу одним із головних зовнішніх локомотивів європейської інтеграції Польщі був Веймарський трикутник — формат взаємодії Варшави з Берліном та Парижем. Окрім того, для захисту власних інтересів східноєвропейські держави — кандидати на членство в ЄС об’єднувалися в регіональні групи. Одним із таких форумів міждержавної координації є Вишеградська четвірка (Польща, Словаччина, Чехія та Угорщина), що діє й до сьогодні.

Висновок напрошується сам собою — успішність інтеграції залежить не лише від успішності двостороннього діалогу країни-кандидата з ЄС, а й від низки інших, не менш важливих чинників. Тут можна говорити і про лобіювання українських інтересів з боку окремих держав ЄС, формування груп прихильників України в ЄС, об’єднання зусиль країн-претендентів, участь у політиках та проектах Євросоюзу у сфері євроінтеграції, залучення до місій ЄС тощо. Кожен із цих напрямків у певний момент може відігравати чи не ключову роль для прийняття корисних для України рішень. Особливо багато важить у цьому плані створення сприятливого середовища для зміцнення власної позиції та підтримки практичних зусиль у напрямі зближення з ЄС. Одне слово, слід робити все, щоб Україну в ЄС сприймали як свою, а наше прагнення стати повноправним членом Євросоюзу не тільки не піддавалося сумніву, а й знайшло підтримку в європейської спільноти.

Конструктивні думки та ідеї щодо можливостей наближення України до Європи слід всебічно розвивати й підтримувати. І, звісно, — пам’ятати про свій інтерес. Так, як це роблять у Європі.

У зв’язку з цим хочу докладніше зупинитися на одному з актуальних сьогодні проектів, обговорення якого викликає бурхливі емоції й породжує численні дискусії по обидва боки кордону Україна — ЄС. Ідеться про запропоновану у червні 2008 року Польщею та Швецією ініціативу «Східне партнерство», яка, пройшовши відповідне опрацювання в рамках ЄС, у грудні 2008 року отримала концептуальне оформлення у вигляді Комунікації Європейської комісії.

Перед розробниками цього проекту, які прагнули започаткувати амбітну й комплексну програму поглибленої взаємодії ЄС зі своїми східними сусідами, що реально б діяла, стояло досить складне завдання: узгодити її зміст з усіма країнами-членами та зробити її привабливою для країн-партнерів. У принципі, як на мене, вдалося і те, й інше.

Всередині ЄС було вдало використано політичну кон’юнктуру, а саме те, що Франція напередодні свого головування прагнула започаткувати нову ініціативу для південних сусідів ЄС — «Союз для Середземномор’я». Найбільших скептиків східного напряму «заспокоєно» відсутністю перспективи членства для східних сусідів. Хоча дехто з представників старої Європи стверджує, що «Східне партнерство» — це «спроба Польщі контрабандним шляхом забезпечити Україні членство в ЄС».

Східним сусідам ЄС було запропоновано низку нових підходів та практичних пропозицій, які дозволили по-новому підійти до політики ЄС щодо своїх східних сусідів. Насамперед було враховано скептичне ставлення в Україні та в інших державах — східних сусідах до Європейської політики сусідства, яку трактували як обмеження євроінтеграційних прагнень європейських сусідів ЄС. Метою ініціативи було задекларовано сприяння максимальному наближенню країн-партнерів до ЄС. Так би мовити, «позитивний нейтралітет».

Ініціатори «Східного партнерства» доклали максимум зусиль для врахування у концепції ініціативи позицій держав-партнерів. Зокрема з українських пропозицій враховано положення про політичну асоціацію та економічну інтеграцію, низку інших важливих положень.

Щоб не дати спрацювати можливим «обмежувальним чинникам», запропоновано принцип диверсифікації: відносини ЄС із кожною з країн-партнерів розвиватимуться відповідно до її аспірацій та реальних спроможностей. Тобто наближення України до ЄС відбуватиметься без оглядки на політику інших східних партнерів ЄС. Як мовиться, хто скільки напрацював, той стільки й матиме.

Запропоновано також два виміри «Східного партнерства» — дво­сторонній розвиток відносин країни-партнера з ЄС та багатостороння взаємодія країн-партнерів між собою і з ЄС. У двосторонньому вимірі пріоритети концентруються навколо чотирьох ключових аспектів: нові посилені угоди між ЄС та країною-партнером мали б укладатися у формі угод про асоціацію, передбачаються створення поглиблених зон вільної торгівлі, лібералізація візового режиму з можливістю започаткування безвізового діалогу, створення спеціальної програми допомоги для зміцнення адміністративної спроможності країн-партнерів.

У регіональному багатосторонньому вимірі передбачається сконцентрувати зусилля навколо зміцнення енергетичної безпеки ЄС та його східних партнерів, вирівнювання регіонального розвитку країн-партнерів, запровадження багатостороннього політичного діалогу ЄС — країни-партнери. Надати поштовх реалізації «Східного партнерства» та продемонструвати його практичну цінність мають так звані «ініціативи-флагмани», до яких належать програми інтегрованого управління кордонами, сприяння малому та середньому бізнесу, розвиток регіональних ринків електроенергії, підвищення енергоефективності та використання відновлюваних енергоресурсів, подальший розвиток південного енергетичного коридору, посилення взаємодії у сфері надзвичайних ситуацій. Доволі значний набір інструментів для зміцнення співробітництва та наближення країн-партнерів до ЄС.

У березні 2009 року «Східне партнерство» було офіційно схвалене висновками Європейської ради і затверджене як зовнішньополітична ініціатива ЄС. Хоча ЄС трохи «здав назад», послабивши низку вищезгаданих положень, зазначена ініціатива може набрати реальної доданої вартості у процесі її належного виконання.

Якщо докладно розглянути пропонований двосторонній вимір «Східного партнерства», то побачимо, що він значною мірою відбиває сьогоднішній стан взаємодії України з ЄС. Справді, ми вже досягли домовленості про укладення угоди про асоціацію з ЄС, завершуємо переговори про створення зони вільної торгівлі, розпочали переговори про шляхи запровадження безвізового режиму у майбутньо­му. Тобто Єврокомісія не змогла «піти далі» напрацювань у форматі Україна — ЄС, поставивши таким чином нашу державу за взірець для інших партнерів у діалозі з ЄС.

Постає резонне запитання: а який тоді інтерес для України брати участь у цій ініціативі? Яку «додану вартість» може привнести «Східне партнерство» у наші євроінтеграційні прагнення? Відповідь криється у деталях.

Якщо виходити з інтересів України, «Східне партнерство» цінне з декількох причин. Насамперед, європейським країнам, які є сусідами ЄС, пропонується практичне сприяння у впровадженні та зміцненні європейських цінностей і стандартів. Поза сумнівом, посилення демократії, економічний розвиток та широкомасштабне співробітництво тільки сприятимуть зміцненню стабільності і безпеки в нашому регіоні.

Хоча формально «Східне партнерство» залишається частиною Європейської політики сусідства, ця ініціатива розмежовує зовнішньополітичні підходи ЄС до відносин із «південними» (неєвропейськими) та «східними» (європейськими) сусідами. Де-юре, європейські сусіди мають чітке право набути членства в ЄС, південні — ні.

Запровадження під час реалізації ініціативи принципів вищезгаданої диференціації, а також спільної власності та спільної відповідальності перетворює країни-партнери з об’єктів політики ЄС, як це було у класичній ЄПС, у суб’єктів партнерства з ЄС. Відтепер не ЄС «даватиме вказівки» до виконання своїм сусідам, а сторони спільно працюватимуть над реалізацією спільних завдань та проектів.

Важлива з погляду вдосконалення законодавчої системи та проведення адміністративної реформи ідея створення спеціальної програми допомоги для зміцнення адміністративної спроможності країн-партнерів. У цьому контексті можна не тільки скористатися досвідом європейських держав, а й отримати конкретну фінансову та експертну допомогу, забезпечити підготовку та перекваліфікацію відповідних українських фахівців тощо.

Привабливими для України є окремі інноваційні елементи багатостороннього виміру «Східного партнерства», зокрема реалізація т.зв. ініціатив-флагманів за умови їх належного фінансування. Зокрема слід відзначити ініціативи-флагмани щодо створення інтегрованої системи управління кордонами, а також у сфері енергетики.

До слабких елементів ініціативи варто зарахувати два ключові елементи — незначне фінансування та відсутність європейської перспективи.

Нечітко задеклароване Європейською радою ймовірне виділення 600 млн. євро на період 2010— 2013 рр. не становить адекватної суми для шести країн із населенням понад 75 млн. громадян. До того ж є побоювання, що більша частина цих коштів може піти на «розкручування» нової ініціативи ЄС — створення офісів та набір персоналу, різноманітні дослідження, поїздки й семінари, які будуть лише формальною частиною «Східного партнерства». Натомість країнам-партнерам, та й самому ЄС, набагато більше користі дали б конкретні справи. Тому, на мою думку, виділені кошти слід сконцентрувати на кількох практичних проектах, які б показали реальну додану вартість «Східного партнерства», підтвердили б його націленість на конкретний результат. Що стосується України, це могли б бути, наприклад, сприяння безвізовому діалогу або прикордонний менеджмент. Слід чітко пам’ятати, що без належного фінансування проект матиме не практичне, а лише ідеологічне наповнення.

Відсутність європейської перспективи для держав-партнерів чи бодай згадки про європейську ідентичність східних партнерів ЄС може істотно знизити вартість «Східного партнерства» для дер­жав, котрі прагнуть повноправного членства в ЄС. З іншого боку, слід бути свідомим того, що за нинішньої ситуації в ЄС започаткування будь-якої ініціативи, яка б відкривала східним сусідам Євросоюзу шлях до членства, — питання непросте. Відсутність ратифікації Лісабонського договору, підтримування тези про «втомленість» розширенням, концентрація уваги ЄС на Балканах, відчутні проросійські симпатії у низки ключових гравців ЄС — лише вершина айсберга страху та небажання порушувати у будь-якій формі питання можливої перспективи членства для східних сусідів.

Україна чітко визначилася зі своїм стратегічним пріоритетом щодо повноцінної інтеграції до ЄС. Усі кроки й дії в європейських справах мають бути підпорядковані цій аксіомі. Переконаний, що Україна братиме участь у всіх ініціативах та проектах, які сприятимуть реалізацій зазначеної мети. Але слід також висловити застереження: якщо якийсь проект, так би мовити, «відводить євроінтеграційний локомотив України на запасну колію» — участь у ньому абсолютно недоцільна.

Аналіз положень «Східного партнерства» підтверджує: ініціатива не перешкоджатиме, а, навпаки, сприятиме наближенню України до об’єднаної Європи. Належне виконання закладених пріоритетів може, навіть у середньостроковій перспективі, створити умови для перетворення країни-партнера на країну — кандидата у члени в ЄС. Головне в даному випадку — індивідуальний підхід до кожної країни та, звісно, політична кон’юнктура в рамках ЄС. У принципі, це те, до чого ми прагнемо.

У разі ж виникнення яких-небудь складнощів з реалізацією політики «Східного партнерства», наприклад — брак фінансування або спротив когось із членів ЄС, Україна продовжуватиме розвивати співпрацю з ЄС на двосторонньому рівні, який і так жодним чином не обмежується цією ініціативою. Головне — щоб, як у випадку з Європейською політикою сусідства, не дозволити підмінити двосторонній вимір виключно рамками нової зовнішньополітичної ініціативи ЄС.

Звісно, з формальної точки зору, «Східне партнерство» потрібніше для ЄС, який до останнього часу не мав чітко сформованої політики щодо східних сусідів. У разі успішності реалізації цієї ініціативи позитивний вплив ЄС на пострадянський простір тільки зростатиме. Водночас це не вплив у «класичному» його розумінні (читай — сфера впливу), а сприяння у зміцненні миру, стабільності, демократії та добробуту. Адже саме плекання цих цінностей перетворили ЄС у своєрідний «магніт» для більшості сусідніх країн.

Важливо також наголосити: ініціатива спрямована на зміцнення добробуту, довіри, стабільного розвитку та демократії в нашому регіоні, що жодним чином не може становити загрози для третіх країн, зокрема Росії. Отже, ініціатива не тільки не має якогось антиросійського спрямування, а й покликана створити умови для покращення взаєморозуміння та співпраці всіх держав Європи.

Підсумовуючи викладене, хотів би висловити впевненість, що запланований на 7 травня 2009 року у Празі інавгураційний саміт «Східного партнерства» стане справді знаковою подією, дозволить «розставити на місця» всі питання та розвіяти наявні сумніви, а також окреслить пріоритети розвитку ініціативи на найближчу перспективу.

І ще одне, мабуть — найголовніше. Реальна віддача «Східного партнерства», як і всього євроінтеграційного процесу України, значною мірою залежить від нас, українців, від нашої солідарної позиції, здатності мобілізуватися і працювати ефективно. Перш ніж запитувати у партнера, що він зробив для реалізації спільної домовленості, слід поставити це запитання самому собі і дати самому собі вичерпну відповідь.