Сезон полювання на «недоторканних»

3 січня 1642 року до залу англійського парламенту увійшов королівський прокурор. Він зажадав арешту п’ятьох депутатів, що були присутніми на засіданні палати громад. Палата відповіла відмовою. Наступного дня до парламенту прибув сам король. Та підозрюваних не знайшов. Вони завбачливо перебралися під захист столичної влади. Мер категорично відмовився видати їх монарху. Надзвичайно розлючений Карл Перший залишив Лондон і відправився на північ країни. Так розпочалася громадянська війна, яка увійшла в англійську історію як Велика смута, а у вітчизняні підручники — як Англійська революція.

Автори підручників переконують, що саме вона заклала підгрунтя сучасної британської демократії. Українська Верховна Рада за всю свою історію жодного разу не відмовила прокурорам, які вимагали позбавити окремих парламентаріїв недоторканності. Юлії Тимошенко швидше поталанило — подання ГПУ щодо притягнення її до кримінальної відповідальності просто не дійшло до сесійної зали. Однак тепер саме депутатський імунітет оголошено головним ворогом вітчизняної демократії. Боротися з ним вирішили всім світом — президент, прем’єр і спікер, нашеукраїнці, бютівці та регіонали... Чого не зробиш за два місяці до виборів.

Швидше, вище, сильніше

Тим, хто Конституцію відкриває нечасто, доцільно нагадати: про парламентський імунітет йдеться лише в одній статті Основного Закону — вісімдесятій. Повністю вона звучить так:

«Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність.

Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування і висловлювання у парламенті, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані».

Саме за цю статтю взялися вітчизняні політики. Зі справжнім спортивним азартом.

Обіцянки нашеукраїнців спочатку були досить розмитими — як гасла на білбордах. Цим спробували скористатися соціалісти. Олександр Мороз поспішив повідомити пресу, що вже місяць тому зареєстрував свій — цілком підхожий для «борців із недоторканністю» проект поправок до Консти­туції. Та помаранчеві швидко з’ясували, що насправді спікер ладен погодитися на притягнення депутатів до відповідальності лише за незначні злочини, за які «не саджають за грати». І обвинуватили Мороза в «профанації ідеї».

У нагальному порядку було підготовлено власний проект. У ньому нашеукраїнці запропонували взагалі відмовитися від першої частини статті 80, а третю — сформулювати в такий спосіб: «Без згоди Верховної Ради народні депутати не можуть бути затримані чи заарештовані до набирання чинності обвинувального вироку суду, крім випадків затримання під час скоєння ними злочину». Як пояснив автор ідеї Микола Онищук, це дало б змогу Генпрокуратурі безперешкодно порушувати та розслідувати кримінальні справи стосовно нардепів, а у разі, якщо парламентарія спіймали на гарячому — навіть одягати на нього наручники. Виборцям це мало сподобатися, адже у практиці Верховної Ради відомі випадки, коли депутати були винуватцями ДТП чи відкривали стрілянину прямо на вулиці, але схопити їх за руку попросту не мали права.

В останній момент з’ясувалося, що регіонали вирішили піти далі — їхні юристи підготували свій проект, який дозволяє заарештовувати нардепів без попередньої згоди Ради, навіть якщо на місці злочину їх затримати не вдалося. Онищук змушений був узяти тайм-аут і в четвер оприлюднив ще більш революційну ідею. Скасувати не лише першу, а й третю частину статті 80. Наступним кроком могла стати ініціатива взагалі ліквідувати вісімдесяту статтю, але біло-сині вважали, що виборців цим уже не купиш. І переключилися на більш благодатну тему. Сидячи під розтяжкою «Закон один для всіх», Борис Колесников оголосив у четвер про початок «хрестового походу» проти фінансових і житлових привілеїв депутатів, погрожуючи пересадити їх на тролейбуси та переселити в гуртожитки на околиці. Ввечері того самого дня гасло «Закон один для всіх» з’явився і на помаранчевих білбордах... Певно, далі буде.

Вікно в Європу

У тому, що партії та блоки хочуть сподобатися виборцям, загалом немає нічого поганого. Головне — не перегнути палицю, видаючи бажане за дійсне. І бути хоч трохи послідовними. «Недо­тор­канність народних обранців сьогодні стимулює тих, хто порушує закон, шукати захист в отриманні депутатського мандату». Це не Віктор Ющенко. Це Віктор Медведчук. Перед виборами 2002 року. Перший номер у списку «Нашої України» тоді виступав за збереження імунітету як інструменту захисту від політичних репресій. У 2006-му від репресій захищався вже лідер есдеків. А скасування недоторканності вимагала Наталя Вітренко.

20 липня 2007 року Ющенко, звертаючись до співгромадян, повідомив їх, що у цивілізованому світі ніде не існує такої «необмеженої» недоторканності, як в Україні. Можливо, це була метафора. Щоправда, аж надто смілива. Певна річ, якщо порівнювати Україну з Нідерландами, то вітчизняним нардепам справді можна позаздрити. У «помаранчевому королівстві» взагалі немає депутатського імунітету. Та це, швидше, виняток із правила. Бальзам на рани Банкової — у Бельгії та Норвегії парламентарії мають недоторканність лише під час сесії, а на канікулах ходять «під законом» як пересічні громадяни. Зате в Чехії та Словаччині у народних обранців... довічний імунітет. У тому випадку, якщо колеги розглядали питання щодо згоди на притягнення їх до відповідальності, але проголосували проти. У більшості ж європейських країн, як і в Україні, недоторканність діє, допоки депутат не складе повноваження. І нашим нардепам, між іншим, теж є кому заздрити. У Литві, приміром, депутата взагалі не можна затримати в приміщенні парламенту, а в Ірландії — ще й дорогою на сесію та додому. Таким самим привілеєм користуються й американські законодавці. А хороший адвокат за бажання завжди може довести, що все життя народного обранця — це дорога додому...

Загальноєвропейська практика — добро на зняття імунітету парламент чи відповідна палата дає більшістю голосів, та є і приєм­ні — для депутатів від опозиції, зрозуміло, — винятки. Рекордсмен у цьому сенсі Фінляндія: щоб посадити винного за грати, правоохоронцям потрібно переконати 5/6 парламентаріїв!

У Німеччині, Іспанії, Литві, Польщі, Естонії депутата не можна без згоди колег притягти до кримінальної відповідальності (саме такий механізм пропонував у своєму першому проекті Онищук), зате в Болгарії, Італії, Латвії, Словаччині, Словенії, Франції, Хорватії та Чехії — як і нині в Україні — без голосування в парламенті ніхто не може навіть порушити проти депутата кримінальну справу. Згоду палати на арешт потрібно у Франції. У Болгарії, Іспанії, Македонії, Молдові, Польщі, Словаччині, Словенії, Хорватії їм доведеться заручатися підтримкою навіть у разі звичайного затримання, а в Німеччині, Італії, Латвії та Литві — за всіх інших обмежень свободи депутата. Не можна обшукувати парламентаріїв у Німеччині, Італії, Латвії, Молдові, а в Латвії та Словаччині їх заборонено притягати навіть до адміністративної відповідальності. Цього українським нардепам із усієї їх «необмеженою недоторканністю» навіть не снилося.

У чому справді правий Онищук, то це в тому, що в більшості європейських країн (у меншості, утім, не лише Україна, а й, скажімо, Естонія) імунітет не поширюється на законодавця, спійманого на місці злочину. У Німеччині депутата можна затримати навіть наступного дня. Щоправда, при цьому конституція, як правило, зобов’язує повідомити про затримання спікера парламенту. У Чехії народний обранець може провести за гратами добу, однак якщо голова його палати не дасть добро, його зобов’язані наступного дня випустити. Чехи, щоправда, вже не один рік сперечаються — чи не надто багато привілеїв у їхніх депутатів?

Хартія короля Джона і патент президента Кучми

Для британців вільності їхніх парламентаріїв — швидше, предмет гордості. Адже по суті, парламентський імунітет — це англійський винахід. Своєрідним патентом на нього вважають знамениту «Велику хартію» 1215 року. Саме в цьому документі король уперше погодився з тим, що судити баронів можуть тільки рівні їм барони, а не монарх і призначені ним чиновники. Поступка була вимушеною, Іоанн Безземельний («король Джон» із романів Вальтера Скотта) пішов на неї зовсім не через повагу до прав підданих, та й барони мало походили на нинішніх європарламентаріїв. Найімовірніше, майбутня англійська конституція була для них лише індульгенцією на грабіж підвладних територій попри центральну владу. А от нащадки зуміли раціонально розпорядитися середньовічною спадщиною.

Українська Конституція 1996 року «Велику хартію вільностей» нагадує мало. Та по суті вона — теж результат компромісу. Вчорашніх комуністів із тодішньої більшості Верховної Ради і президента Кучми, якого щирим демократом навіть назвати важко. Проте результат отримали непоганий — Конституцію неодноразово називали однією з найкращих у Європі. От тільки використовувати з розумом документ, отриманий у спадщину від попередників, нове покоління українських політиків так і не зуміло. Вони вирішили переписати Конституцію під себе. І переписують дотепер.

Дехто вважає, що імунітет пот­рібний виключно корупціонерам, решта, що його скасування — останній крок до диктатури. І того самого четверга Олек­сандр Мороз оголосив, що нареш­ті зрозумів, що нагадують йому останні події в Україні. «Муссоліні 1926 року провів через парламент рішення про скасування недоторканності, а потім усіх, хто були його політичними опонентами, посадив у в’язницю», — поділився спікер своїм відкриттям із журналістами. Після чого запропонував... ліквідувати імунітет на найближчому засіданні Верховної Ради. Нинішнього скликання.

До речі, саме впливом Мороза багато хто пояснює і несподівану ініціативу прем’єра. Віктор Янукович у вівторок розповів надзвичайну за своєю наївністю історію. Мовляв, йшов кабмінівським коридором. І зустрів журналістів. Серед яких була гарна жінка. Вона запитала, як прем’єр ставиться до депутатської недоторканності, й торкнулася його рукава. Доторк був настільки приємним, що Янукович прямо на засіданні уряду запропонував якомога швидше зібрати депутатів і позбавити недоторканності всіх — і самих парламентаріїв, і прем’єра, і міністрів. Ну й президента, зрозуміло. Прибічники президента, щоправда, відразу ж образилися. Поспішили заявити, що Янукович і так не має недоторканності, тому і знімати нічого не треба. Депутати — нелегітимні. А поправки до Конституції не можна вносити на позачерговій сесії.

На допомогу прем’єру одразу прийшов спікер. Сказав, що надзвичайну сесію скликати не потрібно, однаково 4 вересня збереться чергова. І прийдуть на неї 300 депутатів, які не мають сумніву у власній легітимності. І проголосувати треба за вже згаданий законопроект Мороза, на який свого часу погодилися регіонали. В останньому, щоправда, упевненості немає ніякої. Зрештою, у ПР є вже і власний законопроект. Більш оригінальний. Той, де йдеться про тролейбуси та депутатські гуртожитки.

Втім, до нашеукраїнців теж є питання. Якщо вони справді прагнуть ліквідувати депутатський імунітет, то яким чином зберуть необхідні для цього 300 голосів без участі регіоналів? Якщо не вірять ПР, то навіщо президент вимагав внести пункт про скасування недоторканності в програми ВСІХ партій і блоків, попереджаючи, що саме це стане перевіркою щирості намірів політиків? І нарешті, якщо в прем’єра з міністрами немає імунітету, то чому тоді всі обвинувачення урядових чиновників у корупції так і залишаються на папері? Може, все ж більш правдоподібним є старе пояснення Луценка, який визнав, що недоторканність у членів уряду є. І полягає вона в тому, що справи проти чиновників високого рангу має право порушувати лише Генпрокуратура, лояльність якої щодо чинної влади гарантована.

Щоправда, у такому разі виникають сумніви щодо ефективності всіх законодавчих ініціатив передвиборного періоду — і помаранчевих, і синьо-білих. Жодні поправки до Конституції не скасують виключного права ГПУ «полювати» на вищих посадових осіб. Ніхто не виключить із списку цих самих осіб депутатів, не кажучи вже про прем’єра з президентом. Передати віп-справи слідчим із РВВС і районних судів — тим паче ризиковано. Президенту вистачило скасування його указів феодосійською і луганською Фемідою, парламент ситий донесхочу мукачівським правосуддям. Отже, заклики до чергового, вирішального етапу боротьби з корупцією мають усі шанси так і залишитися на рівні розмов. Зате Леонід Кучма може одержати патент на вічний двигун української політики — він першим зрозумів, що імітувати всенародну підтримку найкраще з допомогою референдуму про скасування депутатської недоторканності.