Щоб набрати висоту…

Повітряні сили України — найбільш високотехнологічний, найбільш дорогий і, власне, найбільш показовий вид Збройних сил. Саме військова авіація, зенітні ракетні та радіотехнічні війська значною мірою визначають здатність країни протидіяти зовнішній агресії. Саме тому ця тріада потребує особливої уваги до бойового вишколу та модернізації озброєнь. Але це теорія. Про реалії і практику — у розмові з командувачем Повітряних сил Збройних сил України генерал-полковником Іваном Руснаком.

Про бажане і можливе

— Пане командувач, ваші попередники на посаді стверджували: якщо не займатися оновленням арсеналів, то вже з 2010 року Україна залишиться без бойові авіації. Той прогнозований складний рубіж-2010 дістався вам. А ви, своєю чергою, несподівано для багатьох заявили, що переважна більшість українських бойових літаків після модернізації, капітального ремонту або переведення на експлуатацію за технічним станом перебуватиме на озброєнні до 2025 року, а деякі зразки зможуть забезпечувати виконання завдань аж до 2030-го. На чому ґрунтуються такі висновки?

— Насамперед на аналізі закордонного досвіду та оцінці наших власних можливостей. Ми спроможні забезпечити боєготовність авіації повітряних сил, сухопутних військ, військово-морських сил власними силами. На сьогодні на підприємствах України відпрацьовано всі технологічні рішення, які дають можливість і продовжувати ресурс, і модернізувати літальні апарати.

— Найбільш масовий бойовий літак України — винищувачі МіГ-29. Про модернізацію понад 70 машин силами українських підприємств ідеться вже давно. Проте досі, як нам відомо, заводи змогли продовжити ресурс лише п’яти машинам Міг-29. Відтак, дуже сумнівно, що з такими темпами вдасться поновити наш авіаційний парк у розумні терміни. Чи є вихід із цієї пастки?

— Звісно, причина цього — брак коштів. Але в складних економічних умовах слід шукати нестандартні рішення. Зокрема, нещодавно уряд підтримав постанову, яка дозволяє оборонному відомству розраховуватися з нашими ремонтними авіазаводами літаками, які Збройним силам не потрібні і перебувають на зберіганні. Це, наприклад, такі машини як МіГ-21, МіГ-23, Су-17 та інші. Заводи Міноборони їх ремонтують і через спецекспортерів реалізовують на зовнішньому ринку. Так і робота виконується, і гроші заробляються. Заводи цією схемою зацікавилися, і ми вже зараз готові передати їм майна десь на 39 млн. гривень. Ця техніка піде в залік боргів, які ми повинні віддати заводам за літаки, відремонтовані й поставлені нам або готові до передачі Повітряним силам найближчим часом.

Так, на миколаївському заводі НАРП уперше за всі роки ми продовжили ресурс двом військово-транспортним літакам Іл-76. Можливості цього підприємства — контрольно-відновлювальний ремонт трьох військово-транспортних літаків за два роки. Після цього такий Іл-76 ще сім-вісім років здатний виконувати завдання за програмами бойової підготовки і чергування. Ми маємо літаки МіГ-29, які відновлено на львівському заводі. Через два місяці вийдемо десь на два десятки Міг-29, придатних для використання без жодних обмежень. Ще три літаки Су-27 — дві «спарки», один бойовий — стоять зараз на «Міг-ремонті». П’ять літаків Л-29 почав модернізовувати Чугуївський авіаремонтний завод, — ці літаки нам вкрай потрібні, щоб поставити на крило пілотажну групу «Українські соколи». Це рішення важливе, принципове і правильне. Від нього залежить престиж авіації. І саме на модернізованих Л-39 спочатку відновлюватиме навички особовий склад нашої пілотажної групи.

Тепер погляньмо на ситуацію з іншого боку. Авіапідприємства за рік можуть освоїти замовлень від Повітряних сил десь на 700—750 млн. грн. Тож якщо Міноборони зможе регулярно — з січня по грудень, щомісячно, щоквартально — фінансово забезпечувати роботу підприємств, то вже за один рік нам вдасться підняти на крило від 40 до 45 літаків різних типів із подовженим ресурсом або модернізованих.

— Тобто за три роки можна буде відновити весь парк навчальних і бойових машин?

— Ми вийдемо на рівень, скажімо, десь 0,8 — 0,85.

— Стосовно відновлення озброєнь зенітних ракетних військ ви теж покладаєтеся на потенціал вітчизняних ремонтних підприємств і спецекспортерів?

— Щодо ЗРВ: можливості наших підприємств, які діють під дахом «Укроборонсервісу» та асоціації «Небо України», такі, що за рік на ремонт і обслуговування вони можуть узяти не більше, ніж три дивізіони. І ще питання, чи вони мені наприкінці року цю техніку повернуть. А дивізіонів різних типів у нас близько 60. Тому ми зацікавлені перейти на експлуатацію озброєнь за технічним станом і, в тому числі, проводити ремонт на місцях дислокації. Проте більша й серйозніша проблема в нас із подовженням ресурсу керованих ракет для зенітно-ракетних комплексів. Це проблема державного рівня.

— Ми говоримо про ракети і для С-300, і для ЗРК «Бук»?

— Про ракети для всіх ЗРК, включно з С-200, в яких стартові двигуні також порохові. А порох має вік гарантованого використання — 20 років. Звісно, цими ракетами можна стріляти й далі, проте ніхто не гарантує, що така ракета виконає програму польоту. Або не вибухне під час старту, як сталося торік на полігоні Чауда з «буківською» ракетою 85-го року випуску. Бо з часом порох тріскається, і тоді його горіння непередбачуване.

Тож ми маємо вирішити проблему з порохом і твердим ракетним паливом. Якщо вдасться забезпечити перекомпонування у двигунах ракет середньої та великої дальності з використанням вітчизняного пороху, і на випробуваннях ці ракети полетять визначеною траєкторією, — то, фактично, ми знімемо проблему зенітних керованих ракет ще на 20 років. До роботи наразі підключили підприємства Національного космічного агентства, підприємства хімічної промисловості. Всі вони тепер кажуть — давай гроші!

— Колись ваші попередники на цій посаді заявляли, що є плани збільшити дальність ураження керованих ракет, якими оснащений найбільш масовий комплекс в українській системі ППО — ЗРК С-300П.

— А в нас не вийде її збільшити. За це й не треба братися, бо в цій системі нарощення потенціалу потребує значних комплексних рішень і зусиль.

— На озброєнні ЗРВ стоїть і досить потужна система
С-300В, яка чи не єдина з вітчизняного арсеналу може виконувати завдання не тільки протиповітряної, а й протиракетної оборони. Проте під час вересневого параду в Києві представники Уманської бригади висловлювали стурбованість, що можуть підпасти під скорочення. Бо, мовляв, військове керівництво країни почало збільшувати кількість дивізіонів старих С-200, замість того, щоб опікуватися «трьохсотками».

— Думаю, бригаді С-300В не варто турбуватися. Йдеться про інше — про оновлення арсеналу цієї бригади. Ми домовилися з росіянами — і такий варіант можливий, — щоб на рівні держави прийняти рішення і піти на проміжний варіант. Це взята Російською Федерацією на озброєння система С-400 з ракетами, дальність польоту яких — до 250 кілометрів. Можна закупити по одній батареї таких комплексів у наші три дивізіони в цю бригаду. Тоді ми зможемо зняти з озброєння комплекси С-200, які справді застарілі, проте надійні. А розкинувши бригаду трьома дивізіонами по всій Україні — перекрити вогнем мобільної системи С-400 всю територію України, що тепер робить «двохсотка».

— Тобто рішення про збільшення груп дивізіонів С-200 до п’яти, чи там — до семи, є перехідним і вимушеним етапом. Бо в контексті вимог сучасної війни цей ЗРК не ефективний…

— Проте на забувайте про роль морального чинника під час війни чи конфлікту. Якщо одна ракета збиває один літак, то десять ще подумає, чи наближатися. Особливо коли будуть знищені на великій дальності ворожі літаки — постановники перешкод чи повітряні командні пункти. Власне, С-200 призначений саме для цього, а не для протидії, наприклад, низьковисотним цілям. Для таких завдань є інші, багатоканальні ЗРК.

— А з погляду «ефективність-вартість». Чи не забирає рішення про збільшення гроші з більш перспективних напрямів?

— У жодному разі. Кількість дивізіонів С-200 ми збільшуємо за рахунок техніки, яка стоїть у нас на базах, складах. Деяка була знята з озброєння, ми її знову ставимо на озброєння. Кількість особового складу для одного дивізіону нам треба збільшити лише на 57 чоловік. Або на сто, щоб зробити структури повноцінними, — бо стоять же окремі дивізіони. І це ми зробимо за рахунок перерозподілу особового складу у повітряних силах та скорочення непотрібних баз-арсеналів.

— Чи задоволені ви якістю радіолокаційного поля, яке створюють над країною радіотехнічні війська? Адже, власне, вони насамперед відповідальні за виявлення у повітряному просторі потенційних загроз для безпеки країни.

— Зараз Міністерство оборони намагається реалізувати програму відновлення справності радіолокаційних станцій, які створюють це радіолокаційне поле. Багато станцій — старі, на старій елементній базі. Вітчизняні підприємства мають потенціал як для виробництва принципово нових РЛС, таких, наприклад, як «Пелікан», так і для модернізації наявних систем через переведення їх на сучасну елементну базу. Я маю на увазі станції П-18. Проте процес переоснащення РТВ йде повільніше, ніж ми хотіли б. Зокрема, нинішнього року нам не вдалося виконати плани із закупівлі 20 нових РЛС різних типів для потреб РТВ. У цьому контексті, на мою думку, в Україні повинна бути структура, яка б відстежувала цінову політику в сегменті озброєнь. Не можна віддавати все на відкуп того чи іншого підприємства. Наприклад, ціна модернізованої станції П-18, коли вона пропонувалася для потреб Збройних сил, була на рівні 3,5 мільйона. А тепер — виходить на рівень 25—27 мільйонів. Хто цю політику веде? Я як командувач на неї не впливаю. Вони мені виставляють ціну і кажуть: «Купуй. Не купиш — ми станцію за кордон відправимо».

Літати — більше, стріляти — частіше…

— Модернізація арсеналів — один бік медалі. Інший — спроможність і вміння цю техніку та озброєння ефективно використати. Якщо йдеться про авіацію, то, за нашими оцінками, за підсумками нинішнього року, пілоти Повітряних сил матимуть дуже малий наліт. Чи є сенс говорити про відновлення арсеналів, якщо пілоти не літають, а ракетники — не стріляють? Яка ваша оцінка цієї ситуації?

— Відновивши надзусиллями авіаційну техніку, ми, звісно, мусимо бути впевненими, що літаки не простоюватимуть на аеродромах, а матимуть десь 100—120 годин річного нальоту. У 2007 та 2008 роках у нас був наліт до 40 годин на бойового льотчика, а транспортники налітали по 90—110 годин. Авіації потрібне пальне, без якого підвищити рівень бойового вишколу неможливо. Аби було зрозуміло: для поточного забезпечення — це проведення льотно-методичних зборів, польотів на замовлення сухопутних сил та ВМС із підтримки військ, несення бойового чергування — потрібно приблизно 27—30 тис. тонн пального. Для повноцінної бойової підготовки авіації потрібно 60—65 тис. тонн. Нинішнього року я отримав лише 3 тис. 600 тонн пального. Тож із цьогорічним нальотом ситуація критична. Літають — точніше, лише підтримують свої навички — тільки екіпажі, залучені до бойового чергування.

— Якби пального було 23—30 тис., який був би наліт у пілотів?

— Тоді ми виходимо на рівень 35—40 годин. Зараз пальне для літаків є лише в недоторканому запасі, що передбачений для стратегічного застосування Збройних сил. За рішенням виконуючого обов’язки міністра оборони України, наприкінці року ми зняли з НЗ певну кількість пального, аби літати до кінця навчального року, забезпечити бойове чергування і підтримати навички льотного складу.

— Ми більше говоримо про авіацію. А як із зенітними ракетними військами? На відміну від минулих часів, дислокація комплексів ЗРВ — з огляду на доступ до космічних знімків із допомогою Інтернету — стала секретом полішинеля. Зокрема, є відкриті спеціалізовані сайти, на яких можна роздивитися розміщення всіх зенітних ракетних комплексів у армії кожної країни. До речі, там чимало уваги приділено й Україні, що оцінюється як держава з найпотужнішим у Європі потенціалом протиповітряної оборони. Але, з іншого боку, це означає, що в період загрози — за теорією — ЗРК мають змінити своє місце розташування. Це нашим військам під силу?

— На сьогодні кожен дивізіон, який несе бойове чергування, впродовж року відпрацьовує зміну позицій. Дивізіони і С-300ПС, і «Бук» — мобільні. Це відбувається і в рамках перевірки президента, Ради національної безпеки та оборони, командування Генштабу. Ми піднімаємо дивізіон, він робить маневр на 40—60 кілометрів і повертається назад. Але, щоб це можна було демонструвати на навчаннях і — за потреби — у кризових ситуаціях, зенітним ракетним військам треба виділяти бензину та дизпалива хоча б стільки, щоб кожен механік-водій на своїй машині наїздив 100—120 кілометрів. Щоб у нього були навички для перебазування того ж таки зенітного ракетного комплексу на нову позицію. А наш механік-водій за фінансування в обсягах нинішнього року наїжджає хіба що п’ять — сім кілометрів.

— А як щодо стрільб? Адже у 2009 р. навчань з бойовими стрільбами в ЗРВ не було.

— Не стріляли, бо грошей немає. Але ми не зупинили підготовку. Ми відпрацювали новий курс стрільб, і тепер він на вивченні у військах. З грудня розпочинаємо цілеспрямовану підготовку, аби у вересні провести бойові стрільби. Вже визначено, які дивізіони стрілятимуть, яка техніка це забезпечуватиме. На полігон приїдуть стріляти дивізіони з усіх полків, які в нас є, і бригад.

— Що ви думаєте з приводу того, щоб, окрім ЗРК С-300 та «Бук», на полігоні Чауда відновити стрільби системою дальньої дії С-200?

— Як на мене, я б стріляв. Трагедію, що сталася через влучання ракети С-200 у цивільний літак, спричинив насамперед суб’єктивний чинник. Не було враховано й забезпечено заходи безпеки. Якщо в повітрі цивільна авіація, хто стріляє? Треба було домовитися й гарантовано перекрити всі польоти в зоні. Щоб відстрілятися, скажімо, всіма ракетами зенітно-ракетних військ, включно з С-200, мені потрібно, максимум, чотири години. Я за цей час підніму в повітря через кожні десять хвилин по одній безпілотній мішені «Рейс». І ракетники відстріляють стільки, що мало не здасться. До речі, ми з допомогою науковців провели серйозні дослідження можливостей збільшення параметрів зон пуску на полігоні Чауда, де насправді маємо унікальні умови для проведення навчань та випробувань. На наступний рік до нас просяться стріляти й білоруси, бо росіяни за послуги з використання своїх ракетних полігонів — куди, до речі, ми змушені їздити із С-200, — виставляють просто захмарні ціни.

Нові виклики — нові підході

— Зараз проходить новий оборонний огляд. Чи можна очікувати, що за його підсумками буде ухвалено рішення зменшити кількість бойових літаків або систем ЗРВ?

— Я так сказати не можу. Для цього є Генеральний штаб, який повинен усе чітко порахувати. Є сім ситуацій застосування Збройних сил. У кожній ситуації авіація Повітряних сил за типами, за видами виконує те чи інше завдання. Якщо якась ситуація передбачає, що, скажімо, буде піднято угруповання, куди входитиме, наприклад, до 70% усієї авіації нинішнього складу, — то це й інші такого роду завдання мають бути обґрунтовані й забезпечені всім необхідним. Хоча я не виключаю, що в перспективі всі наші бригади тактичної авіації треба буде звести до бойових ескадрилій. Бо бригада тактичної авіації на сьогодні — це 900 — 1200 чоловік. А справних літаків, які ми можемо підняти в кожній, — якраз на повноцінні бойові ескадрильї. Ми зможемо мати п’ять повноцінних винищувальних ескадрилій, які займатимуться реальною бойовою підготовкою.

— З іншого боку, для України ситуація складається так, що на участь у системі колективної безпеки нам поки що розраховувати не доводиться. Відтак, формально країні треба мати більше сил…

— У системі національної безпеки є чітко визначена військова складова. Збройні сили мають виконати те, що визначено конституційним обов’язком і функціональним завданням. Загрози у військовій сфері чітко перераховано. Але актуальність тієї чи іншої загрози змінюється з часом. Я вважаю, що нам потрібно створити певну форму, яка дасть можливість чітко прогнозувати ситуацію на рік, на два, на п’ять. Наприклад, Генеральний штаб раз на два роки може збирати серйозний захід, закритого чи відкритого характеру, в тому числі — з залученням наших військових аташе, аби оцінювати, як, з огляду на національні інтереси, розвивається ситуація у близькій та далекій зонах. А вже виходячи з цього — визначати пріоритетність загроз національній безпеці у військовій сфері. Адже певна загроза з п’ятого місця може вийти на перше. На такі зміни треба швидко реагувати, під такі зміни можуть вноситися корективи у стратегічне рішення, пов’язані з застосуванням Збройних сил.