Що слід пам'ятати змінюючи Закон про Конституційний суд України, або Методи приручення КСУ

Минулого четверга планувалося ухвалення нового Закону про Конституційний суд України. В останній момент законопроект зник з порядку денного парламенту, що свідчить про відсутність голосів для його ухвалення.

При формуванні нових норм щодо статусу Конституційного суду, не завадить пам'ятати про основні форми тиску на Конституційний суд, які мали місце в Україні.

Нижче - про деякі "родзинки" української практики порушення принципу незалежності КСУ, іншими словами - про методи політичного впливу, що використовувалися протягом першого 20-річчя існування КСУ.

Насамперед згадаємо про тривале блокування діяльності Конституційного суду. Саме через те, що тодішні політики побоювалися виконання Конституційним судом України своїх повноважень щодо визнання неконституційними законів, які були ухвалені з порушенням конституційної процедури (йдеться про Закон про внесення змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року №2222), діяльність Конституційного суду з жовтня 2005 року до серпня 2006-го була повністю заблокована. Спочатку Верховна Рада України не призначала своєї квоти суддів Конституційного суду України, а потім блокувала процедуру складання присяги суддями КСУ. Через неповний склад Конституційний суд не міг виконувати свої повноваження. Діяльність Конституційного суду України було розблоковано лише після ухвалення парламентом неконституційних змін до Закону про Конституційний суд України в частині обмеження його повноважень розглядати закони про внесення змін до Конституції, що набрали чинності.

Нині блокування діяльності КСУ через тривале незаповнення вакантних посад цілком імовірне, наприклад, шляхом зволікання з ухваленням нового закону, а відтак і з проведенням конкурсу для кандидатів на посади суддів КСУ.

Під час політичної кризи 2007 року Конституційний суд не проявив себе як єдиний орган конституційної юрисдикції, бо усунувся від боротьби між президентом України та Верховною Радою України, постановивши ухвалу про припинення конституційного провадження від 21 травня 2007 року № 20-уп/2007, що є, не в останню чергу, результатом блокування діяльності Конституційного суду в 2005-2006 рр.

Звичною вже формою тиску на КСУ стала процедура звільнення суддів Конституційного суду з метою призначення на їхнє місце нових, політично лояльніших. Для цього політичні суб'єкти призначення суддів Конституційного суду (парламент, президент) використовували свої повноваження звільняти суддів КСУ й неврегулюваність процедури звільнення суддів КСУ за порушення присяги.

Так, непоодинокими були випадки звільнення суддів Конституційного суду "за порушення присяги" без будь-якого обґрунтування, в чому саме полягає порушення. Яскравим прикладом може слугувати справа судді Конституційного суду В.Іващенка. Указом президента України від 10 травня 2007 року №390/2007 суддю звільнили на підставі порушення ним присяги. Але вже 14 червня 2007 року указом президента № 527/2007 попередній акт було скасовано і того ж дня новим указом - №529/2007 - В.Іващенка звільнили у зв'язку з поданням заяви про відставку. Апогеєм ухвалення низки таких указів став указ президента України від 1 листопада 2007 року №1040/2007, яким доповнено попередню підставу звільнення словами "через неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров'я". Таким чином, протягом 2007 року суддю КСУ В.Іващенка було звільнено за трьома різними підставами, що свідчить виключно про політичні мотиви його звільнення.

Варто згадати й про звільнення суддів КСУ "за власним бажанням" напередодні ухвалення Конституційним судом сумнозвісного рішення від 30 вересня 2010 року, яким було змінено Конституцію України. Так, на початку вересня 2010 року протягом кількох днів четверо суддів КСУ несподівано написали з "власної ініціативи" заяви про відставку. Очевидно, що це відбулося з політичних мотивів.

Трохи раніше, у квітні 2010 року, мало місце голосування в парламенті постанов про звільнення п'ятьох суддів Конституційного суду за "порушення присяги", яке полягало в голосуванні цими суддями за рішення КСУ від 6 квітня 2010 р. Проте ця спроба "помститися" суддям "за неправильне голосування" була нерезультативною.

Нагадаємо й про використання законодавчих ініціатив для тиску на Конституційний суд. Так, напередодні голосування Конституційним судом рішень з політичним забарвленням у парламенті з'являлися законопроекти, наприклад, про перенесення місцезнаходження КСУ з Києва до Харкова.

Про тиск на Конституційний суд і наступ на його незалежність заявляли чинні судді КСУ. Згадаймо заяву суддів Конституційного суду Ярослави Мачужак, Віктора Шишкіна, Володимира Кампо, Петра Стецюка і Дмитра Лилака від 10 квітня 2007 року. Судді стверджували, що на них чинять тиск окремі політичні сили.

Після ухвалення Конституційним судом згадуваного вже неконституційного рішення від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 щодо відповідності Конституції (конституційності) Закону України про внесення змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року №2222-IV, Верховна Рада України змінила законодавство з метою приведення його у відповідність до вимог "нової-старої Конституції". Цими змінами, зокрема, вносилися й не передбачені редакцією "старої-нової" Конституції, зміни до статті 23 Закону України про Конституційний суд та до статті 216 Закону України про Регламент Верховної Ради України. Ці зміни стосувалися порядку звільнення суддів Конституційного суду. Фактично ними "вичистили" чи не останні, які ще були в законодавстві, елементи порядку звільнення з посад суддів КСУ. Таким чином, повноваження суб'єктів призначення щодо звільнення суддів Конституційного суду стали абсолютно дискреційними і встановлювалися на їхній власний розсуд, що остаточно нищило інституційну незалежність Конституційного суду.

24 лютого 2014 року Верховна Рада України винесла Постанову про реагування на факти порушення суддями Конституційного суду України присяги судді, якою звільнила суддів Конституційного суду А.Головіна, М.Колоса, М.Маркуш, В.Овчаренка, О.Пасенюка, і запропонувала виконувачеві обов'язків президента України та з'їзду суддів звільнити ще сімох суддів Конституційного суду. Підставою для звільнення цих суддів було порушення ними присяги за фактом ухвалення рішення Конституційного суду України №20-рп/2010. Судді КСУ, яких Верховна Рада України запропонувала звільнити, залишилися на своїх посадах. Станом на сьогодні відомо, що деякі з цих суддів Конституційного суду є фігурантами відкритого прокуратурою кримінального провадження про узурпацію влади. Воно перебуває на стадії досудового слідства і не передається до суду вже два роки, що свідчить про використання її як засобу тиску на Конституційний суд, а не про бажання правоохоронних органів передати справу до суду для подальшої оцінки подій 2010 року.

З викладеного вище можемо зробити однозначний висновок, що Конституційний суд має бути реформований шляхом наповнення його політично незалежними авторитетними в суспільстві правниками. Інакше навряд чи можемо сподіватися на викорінення практики формування слабкого й залежного Конституційного суду, оскільки деякі згадані тут форми тиску на КСУ притаманні політичній практиці й нині.

На жаль, у редакції законопроекту до 2-го читання не враховано зауважень представників громадянського суспільства, які прагнуть не допустити "цементування" політичної залежності Конституційного суду через закріплення псевдоконкурсу для кандидатів на посаду суддів КСУ. Також проігноровано зауваження щодо звуження нового права фізичних та юридичних осіб на конституційну скаргу. Ба більше, з'явилися нові сумнівні законодавчі положення із застосуванням ноу-хау законопроектної техніки. Так, нова частина четверта статті 56 встановлює монополію адвокатів щодо представництва в КСУ. Нагадаємо: нові конституційні положення щодо монополії адвокатів у судах загальної юрисдикції не мають жодного стосунку до Конституційного суду України. До того ж питання неконституційності положень законів або законів у цілому, які є предметом конституційної скарги, найкраще мали б представляти в Конституційному суді авторитетні науковці, фахівці у галузі конституційного права, представники правозахисних організацій. Звертаємо увагу на вилучення норми про обов'язок Конституційного суду України вести реєстр законодавчих положень, що визнані неконституційними (частина четверта статті 91). Кому заважає такий реєстр? Чи парламент вважає, що не варто зберігати у відкритому для суспільства доступі свої помилкові неконституційні рішення. До логічного завершення доведено положення щодо виведення керівника секретаріату КСУ з-під дії Закону про державну службу в частині його призначення як державного службовця категорії "А". Таким чином, спостерігаємо блокування реформи державної служби через виведення конкретних посад з-під дії нового Закону про державну службу. Це означає, що не треба проводити конкурс, що питання призначення та звільнення керівника секретаріату КСУ за старою практикою вирішуватимуться КСУ за поданням його голови.

І наприкінці законопроекту знаходимо ще одне ноу-хау законопроектної техніки - штучне запихання у прикінцеві положення купи законодавчих змін, що не мають жодного стосунку до предмета законопроекту. Наприклад, зміни до Закону про нотаріат, Закону про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини ("цікавим" тут є запровадження відкритого голосування у парламенті при призначенні та звільненні уповноваженого напередодні кадрових змін), Закону про судоустрій та статус суддів, зміна Кримінально-виконавчого кодексу України та багато іншого. З такою тенденцією дійдемо до короткого порядку денного для парламенту: один законопроект на день, у якому поєднано всі законодавчі зміни. Ефективно, економія часу! Єдиний недолік: ніхто не зможе розібратися, що саме ухвалив парламент. Як, наприклад, було нещодавно зі скандальним законом, яким запроваджено е-декларування для громадських організацій і громадян, чия діяльність спрямована на подолання корупції в Україні. Хтось може дати відповідь, до якого закону внесли зміни в його прикінцевих положеннях? Навряд, бо законодавець не вказав.

Ігнорування вимог суспільства, перелічені вище "покращення" законопроекту до 2-го читання можуть його втопити або надовго розтягнути його ухвалення. А тим часом у Конституційному суді не на розгляді 84 конституційні скарги і щодо всіх категорій справ ухвалено аж 0 рішень.