Ще поки зі щитом...

Минулий, 2005 рік, попри внутрішню нестабільність влади та перманентні кризи у відносинах із РФ, характеризувався досить стабільною роботою вітчизняної збройової системи. За показниками військово-технічного співробітництва, Україна як експортер зберегла свої позиції на світовому ринку озброєнь, зібравши, за попередніми даними, від 640 млн. дол. США до 680 збройових млн. дол. Утім, не лише збройових, адже вагому частину обсягів ВТС становить техніка подвійного призначення. Але важливими є не тільки голі цифри. Важливими є тенденції, щоб розгледіти обриси майбутніх успіхів. Або поразок.

Системний круговорот

2005 рік для збройового бізнесу виявився часом вироблення ідеології модернізації існуючої системи ВТС. Основні ідеї року минулого стосувалися створення на базі «Укрспецекспорту» держкорпорації з розширеними повноваженнями, зміни управлінської вертикалі ВТС і створення авіабудівної корпорації. Менш масштабні вдосконалення були спрямовані на експортний контроль. Але в цілому колесо військово-технічної системи залишилося незмінним.

Держава залишила за собою виключне право здійснювати ВТС. За рік не змінилася і кількість спецекспортерів, а також баланс збройового експорту: на держкомпанію «Укрспецекспорт» і п’ять її дочірніх підприємств досі припадає не менш як 85% всіх обсягів ВТС. А серед великих постачальників із відомими у світі торговими марками пристойний вигляд мали ВАТ «Мотор-Січ», НВКГ «Зоря-Машпроект», ДАХК «Артем», АНТ ім. Антонова, харківський і київський авіазаводи (вже об’єднані з АНТК в авіакорпорацію, але самостійно виконують раніше укладені контракти).

Попередні підрахунки загальних результатів збройового 2005 р. свідчать про те, що обсяги в кількісному вимірі можуть досягти планки попереднього, 2004 року. При цьому, відповідно до твердження гендиректора «Укрспецекспорту» Сергія Бондарчука, держкомпанія перевиконала річний план 2005 р. з експорту зброї на 11%. Вагому частину обсягів ВТС становили послуги з ремонту та модернізації авіатехніки. Крім того, «Укрспецекспорт» зберіг традиційну географію збройового експорту, а найбільш ємним споживачем українських озброєнь 2005 року, як і попереднього, став регіон Південно-Східної Азії.

Характерною рисою роботи «Укрспецекспорту» в 2005 р. стала спадкоємність у реалізації раніше закладених ідей. Наприклад, основний постачальник зброї продовжує інвестування в найперспективніші розробки озброєнь і військової техніки, серед яких у держкомпанії називають розробку нового уніфікованого бойового модуля для бронетехніки і розробку нових високоточних засобів ураження. При цьому є підтвердження, що й раніше зроблені інвестиції — як щодо створення й удосконалення високоточних боєприпасів, так і виробництва радіоелектронних засобів заглушення — уже почали окупатися за рахунок просування на регіональні ринки.

Спецекспортери, крім того, продовжили активне співробітництво з низкою недержавних науково-промислових структур, які виконують роботи в рамках держоборонзамовлення (чого раніше майже не траплялося) для оснащення перспективними виробами силових структур країни. На думку глави «Укрспецекспорту», найпліднішою 2005 року виявилася взаємодія з такими структурами, як ДК «Укрспецтехніка» і науково-виробнича фірма «Адрон». А наприкінці 2005 р. на озброєння української армії було прийнято «адронівську» станцію оптико-електронного заглушення «Адрос» КТ-01АВ, яка забезпечує захист вертольотів української армії від ураження ракетами переносних зенітно-ракетних комплексів. До речі, це завдання нині вирішують в арміях країн НАТО в рамках боротьби з терористичною загрозою.

«Укроборонсервісом» (дочірнє підприємство «Укрспецекспорту») створено «Сервісний центр озброєння та військової техніки». Під егідою «Укрспецекспорту» останнім освоєно і проведено середній ремонт ЗРС С-300П, ЗРС С-300В, ЗРК «Бук», відповідних РЛС і автоматизованих систем управління та зв’язку. Нині «Укрспецекспорт» і «Укроборонсервіс» працюють над створенням спільного підприємства з РФ — для просування питань модернізації техніки ЗСУ.

Серед нової військової техніки, яку постачає або найближчим часом постачатиме Україна, можна відзначити різноманітну авіатехніку спеціального призначення. Київський авіазавод «Авіант» виконував контракт на поставку ОАЕ п’яти військово-транспортних Ан-32. Це підприємство також завершило складання двох Ан-32 для Лівії. А ще п’ять літаків Ан-32 будують для МНС Російської Федерації.

Харківський авіазавод передав Єгипту новий Ан-74Т-200А. Це стало першою сходинкою виконання українсько-єгипетського контракту на поставку трьох Ан-74Т-200А із опціоном ще на шість машин цієї модифікації. Серед покупців авіапродукції ХДАВП також Лівія, Судан, Йорданія.

Ми продовжуємо закріплюватися на ринку військово-морської техніки. Феодосійська суднобудівна компанія «Море» нині завершує побудову трьох катерів «Калкан-М» для іноземного замовника, імовірно для Туркменистану. Реалізуючи масштабну програму ВТС із Туркменистаном через «Укроборонсервіс», Україна вже поставила цій державі чотири катери «Калкан-М» і новий модернізований катер «Гриф-Т». Наша країна утверджується і на ринку кораблебудівних проектів, а початок 2006 року програми створення і виробництва вітчизняного корвета може дати поштовх для експорту таких технологій або участі в багатонаціональних тендерах.

2005-й був роком закінчення українсько-пакистанського 100-мільйонного контракту на поставку цій державі ДП «Завод ім. Малишева» 285 моторно-трансмісійних відділень для танків Al Khalid. Цей контракт, що став прологом українсько-пакистанського ВТС, було підписано влітку 2002 р. зовнішньоторговельною фірмою «Прогрес», що є дочірнім підприємством «Укрспецекспорту». Крім того, «Завод ім. Малишева» підписав у лютому 2005 р. контракт на суму 3,7 млн. дол. на поставку в Йорданію 190 башт для модернізованих БТР. Українські постачальники військової техніки мають намір розширити номенклатуру експортованої продукції. Закріпившись на ринку як експортер бронетехніки, Україна почала пропонувати комплексний підхід у забезпеченні партнерів по ВТС. Так, 2005 року до Ємену було поставлено тренажер для БМП-2, а в Пакистан — для танка Т-80. Раніше тренажери для бронетехніки поставляли в Пакистан і М’янму. Що дозволяє говорити про Україну і як про постачальника військових тренажерів.

Крім того, наша країна залишається найбільшим постачальником комплектуючих до озброєння, і саме ця стаття уберігає вітчизняний збройовий бізнес від падіння обсягів експорту військової техніки. Доходи від неї залишаться вагомими й у доступному для огляду майбутньому. Серед найсуттєвіших досягнень минулого року — замовлення ВАТ «Мотор-Січ» зробити для Китаю близько 200 авіаційних двигунів (вартість одного виробу — близько 1 млн. дол.), призначених для встановлення на навчально-тренувальний літак УБС L-15, який розробляє група Hongdu. Перша дослідна партія уже виготовлена, а серійне виробництво, як очікується, може розпочатися 2006 р.

Про овації та пастки майбутнього

Попри прогнози спостерігачів, Україна фактично не знизила обсяги збройового експорту. Більше того, пакет замовлень на 2006 р. дає підстави думати, що приблизно такі або дещо менші обсяги ВТС будуть і нинішнього року. І річ тут не тільки в сприятливій кон’юнктурі світового ринку озброєнь. У другій половині року було прорвано кільце певного застою в роботі самої системи, що експерти пов’язували з ваганнями нової влади у сфері політики ВТС. І хоча МЗС досі не дає «зеленого світла» контрактам подвійного призначення до країн, які дратують Сполучені Штати, у цілому до роботи системи фактично немає претензій.

Існує кілька пояснень тому, що Україна, яка досі не має внутрішнього ринку і накульгує на обидві ноги в таких галузях, як експорт технологій і організація багаторівневих угод (що включають, насамперед, іноземні інвестиції, офсетні поставки і кредитування імпортерів), уже протягом трьох років тримає планку збройових поставок на рівні, близькому до 650 млн. дол.

По-перше, ми 2005 року досить добре показали себе на ринку комплектуючих і послуг спеціального призначення. Це поставки для раніше поставленої техніки, поставки в рамках спільних проектів і обслуговування сегмента пострадянського ринку зброї. До цього можна додати помітне збільшення присутності України на ринку продукції подвійного призначення, зокрема поставок авіаційної й автомобільної техніки, а також космічних послуг. Нарешті, Україна досить непогано використала проблемні місця конкурентів, пов’язані, насамперед, із ціновою та технологічною політикою.

По-друге, у ряді випадків наша країна почала вирішувати завдання поставок ключових комплектуючих безпосередньо з покупцем, а не через країну-інтегратора. Наприклад, українські експортери кілька років тому стали незалежно (а не з Росією) працювати в Китаї, і це дало перші плоди у вигляді самостійних замовлень — у галузі авіаційних проектів і у сфері просування технологій різного призначення.

Ключовим побоюванням щодо зниження обсягу збройових поставок Україною було охолодження відносин із РФ через активність Києва на євроатлантичному векторі. Російські політики прямо заявили про згортання ряду проектів, і за багатьма напрямами це справді мало місце. Однак загроза зниження обсягів ВТС із РФ за підсумками 2005 р. залишилася поки гіпотетичною. Коопераційне співробітництво з російською стороною не зазнало змін і поки не позначається на обсягах збройового експорту. Намічені поставки авіаційної та військово-морської техніки РФ на 2006 р. свідчать, що ще як мінімум протягом двох-трьох років українські комплектуючі будуть затребувані.

Закони бізнесу диктують свої правила. Наприклад, експортовані Росією до Венесуели шість військово-транспортних Мі-17МТВ-5 і вісім бойових ударних Мі-35М (у перспективі загальний обсяг російських поставок може становити понад 40 машин) будуть обладнані двигунами, які виробляють на ВАТ «МоторСіч» і доукомлектовують на санкт-петербурзькому «Заводі ім. Климова», що є розробником авіаційних двигунів. Як очікується, близько 25 млн. дол. «Мотор Січ» може заробити на поставках до Хорватії російських військово-транспортних вертольотів Мі-171Ш і літаків Бе-200. На підприємстві упевнені, що саме українські двигуни будуть установлені на Мі-171, які планується 2006 року поставити у В’єтнам, Таїланд і Китай.

Схожа ситуація і в інших постачальників виняткової номенклатури комплектуючих. Так, приблизно 30 млн. дол. може заробити «Зоря-Машпроект» на поставках Росією в Індію трьох фрегатів проекту 11356 загальною вартістю більш як 1 млрд. дол. Сьогодні всі умови угоди узгоджено і, як очікується, відповідний контракт буде укладено на початку 2006 р. НВКГ «Зоря-Машпроект» також виконує контракт на поставку газових турбін М-15Е й до Росії — для встановлення на два ракетні катери «Молния», які поставляють до В’єтнаму. Ще два кораблі цього класу буде побудовано безпосередньо у В’єтнамі за російською ліцензією; природно, і їх обладнають українськими турбінами.

Ще один самостійний спецекспортер — ДАХК «Артем» — може дістати замовлення у разі підписання контрактів на поставку російських багатофункціональних винищувачів Су-30МК у Таїланд й Індонезію. Таїланд зацікавлений отримати ескадрилью (12 літаків) Су-30МК, причому вартість майбутньої угоди експерти оцінюють у суму понад 500 млн. дол. Ще 12 Су-30МК планує закупити Індонезія. Контракт може бути підписаний у першій половині 2006 р., а його сума становитиме близько 700 млн. дол. Якщо переговори завершаться скріпленням підписами нинішніх намірів, список закуповуваної зброї включатиме крилаті ракети, ракети «повітря—повітря» і «повітря—поверхня» середнього і ближнього радіуса дії. За оцінками спостерігачів, ДАХК «Артем» у 2005 р. впевнено почувалося на ринку, виконуючи замовлення іноземних держав.

Ємним залишається сьогодні і ринок послуг спеціального призначення, на якому вдалося закріпитися українським постачальникам. Україна і далі бере участь у подовженні строків експлуатації стратегічних ракетних комплексів Р-20 «Воєвода» (за класифікацією НАТО — «Сатана»). На думку командуючого російськими РВСП генерала Миколи Соловцова, нова угода, яку «буде підписано найближчим часом», ще на 15 років подовжить життя поставлених на озброєння в 1980-ті роки міжконтинентальних балістичних ракет — завдяки участі розробників, українських спеціалістів із «Південмашу» і КБ «Південне». При цьому частину з них можна використовувати в рамках спільно реалізовуваної комерційної програми пусків РН «Днепр».

До таких послуг належить й експлуатація Росією станцій попередження про ракетний напад (СПРН) у Мукачевому та Севастополі. Досить цікавими є зауваження з цього приводу міністра оборони України Анатолія Гриценка: «Вони [СПРН] справді потрібні Росії, оскільки це — «вуха й очі» на величезному просторі. Відповідно до обопільних умов, ми забезпечуємо їхню експлуатацію, обслуговування... М’яко скажу: обсяг фінансової компенсації неадекватний витратам. І це є предметом переговорів і по лінії Міноборони, і по лінії уряду» (щорічна оренда СПРН становить 1,2 млн. дол. — Авт.).

Тим не менш, хоча щільність і якість збройової зв’язки Україна—Росія і не є дзеркальним відбитком розширення зв’язків нашої країни з НАТО, ситуація, якщо вона не зміниться протягом 2006 р., може негативно позначитися на обсягах українського ВТС десь 2007—08 років. Так, розгортання російськими промисловцями власної бази для складання серійної авіаракети Р-27 (виробленої нині на ДАХК «Артем»), двигунів РД-36 для крилатих ракет, двигунів ВК-2500 для вертольотів (продукція ВАТ «Мотор-Січ»), виробництво в РФ газових турбін для корабельних двигунів (вотчина НВКГ «Зоря-Машпроект»), можна розглядати як створення плацдарму без української участі.

Вузлики для завтрашнього дня

Майбутнє ВТС двох держав може розвиватися за кількома сценаріями, що мають різні сюжетні лінії, але одну підсумкову формулу: якщо ВТС — бути, обидві держави від цього виграють, якщо — ні, кожна зі сторін цілком обійдеться без партнера.

Недалекоглядними є ті, хто не відчуває швидкої появи внутрішнього ринку в Україні. Причому навіть не НАТО відіграє тут ключову роль; у нас дедалі частіше чути заклики озброюватися задля власного блага та власної безпеки. Найбільш живу концепцію вже озвучив Володимир Горбулін, радник президента з питань оборонної політики. Головна ідея полягає в максимальному залученні для вирішення цього завдання національного ОПК. А з урахуванням того, що Україна не створює сучасних бойових літаків і засобів ППО, опору пропонується зробити на ракетний щит стримування. Який включає високоточні засоби ураження різного базування — від оперативно-тактичних ракетних комплексів і крилатих ракет до нових ракет «повітря-повітря» з активною голівкою самонаведення. Це те, що може зробити (і потім продавати) національний ОПК. До речі, частково свою згоду з такою постановкою питання недавно висловив і міністр оборони Анатолій Гриценко згадкою про необхідність ракетного ренесансу. А також підвищеною увагою до можливостей українського ОПК розробляти і виробляти оперативно-тактичні ракети.

Безумовно, РФ ураховує можливості України виробляти зброю самостійно й одержувати на різних умовах від західних держав. Тому цілеспрямовано шукає прибічників серед українських політичних сил, які могли б виявитися посередниками при відновленні діалогу і при цьому запропонувати реальні умови співробітництва, що враховують, крім іншого, й інтереси Росії. Відповідно до однієї з ідей, схему взаєморозрахунків за оренду території України для бази Чорноморського флоту за поставку енергоносіїв можна було б наситити додатковою пакетною угодою, у якій більша частина проектів ВТС була б ув’язана схемою взаєморозрахунків за енергоносії. І, зокрема, ключовим моментом такої пакетної угоди було б залучення російських КБ, НДІ і підприємств ОПК до модернізації ОВТ ЗСУ України (за певних умов до схеми можна включити й інші нині діючі проекти ВТС: обслуговування російських РВСП (Ракетних військ стратегічного призначення), використання полігону «Нитка» для підготовки пілотів авіаносців і, можливо, деяких інших). Невідомо, наскільки життєвою є така пропозиція, але «підтягування» модернізації, в якій зацікавлені і Україна, котра має дуже обмежені кошти, і Росія, що не бажає втрачати український ринок, є дуже суттєвим моментом у пошуку конструктивного діалогу з РФ.

Зрозуміло, що третя версія розвитку подій стосується безповоротного прозахідного військово-технічного курсу України. Ця версія також має право на існування, хоча означає остаточне військово-технічне розлучення із Росією. У перспективі, що матиме тривалість від двох до десяти років. Але в цьому сценарії також є свої підводні камені. Наприклад, у тому, що Сполучені Штати настійно рекомендують знизити оберти ВТС із Китаєм. А либонь останній перетворився на одного з найсерйозніших партнерів по ВТС. Ознаки крену видно вже сьогодні: президент Ющенко «злітав» до Японії, не зробивши зупинки в Піднебесній. Що не забули відзначити в Пекіні. Проведено переговори з високопоставленим чиновником із Тайваню, не торкаючись, звісно, військово-технічного співробітництва.

...Це всього лише штрихи. Головне, на Заході поки немає ринку для української продукції. Російський плацдарм недовговічний і мінливий. За такого розкладу виживання української «оборонки» і, як наслідок, збереження спеціального експорту лише в третьому шляху — зі створенням озброєнь і організацією ВТС під завдання власної обороноздатності. З головною ставкою на власні можливості. З достатнім фінансуванням перспективних проектів — після реального добору справді конкурентних розробок. Якщо ні, результат буде інший. Не зі щитом, а на щиті...