Самоврядування проти самоправства

Якби в Україні було сформоване громадянське суспільство або хоча б прокинувся справжній інтерес до його створення, то селище Димер Вишгородського району Київської області стало б знаменитим. Тамтешнім мешканцям вдалося зробити те, перед чим пасували, по-суті зізнаючись у власному безсиллі, жителі великих міст, включно зі столицею. Протистояння між громадою і нею ж обраною місцевою владою, на жаль, не рідкість. Однак процес дострокового відсторонення від влади зазвичай загасає, щойно розпочавшись. То обраних на зборах ініціативних груп не реєструють, то коштів у місцевій скарбниці бракує. Оскільки ситуація, котра призводить до зриву процесу волевиявлення, має властивість повторюватися, то є думка, що закон про місцевий референдум виписаний так, що його неможливо застосувати. Проте з’ясувалося, що твердження це — неправильне. Принаймні громаді Димера не лише вдалося з допомогою місцевого плебісциту достроково відправити у відставку селищного голову, вплинути на депутатів, а й, зміцнивши самоврядування, вирішити низку гострих питань життєдіяльності селища, згуртуватися для захисту своїх прав. Якщо великі міста у питаннях проведення місцевих референдумів дають негативний результат, то чи не варто в пошуках орієнтирів, відкинувши столичний снобізм і упередження, уважно придивитися до подій, які відбуваються у скромному селі?

Конфлікт спалахнув влітку 2005 року, коли димерці дійшли висновку, що угода про співробітництво, укладена між «Комплексом «Агромарс» і селищною радою, завдає шкоди навколишньому середовищу. Місцеві жителі стверджують, що пташники, особливо першої черги, нерідко запускали в експлуатацію без необхідних очисних споруд. Відходи птахоферм проторували дорогу в селище, і його жителі почали задихатися від курячих запахів, усерйоз замислюючись над тим, що коли ситуація не зміниться, то знадобляться протигази. Про місцеву річку димерці вже говорять у минулому часі. Мовляв, була річка і риба в ній, але перетворилася на канаву для курячих стоків.

Два роки тому на сесії Вишгородської райради було розглянуто питання про екологічний стан селища Димер. Ситуацію охарактеризували як катастрофічну, оскільки показники забруднення довкілля зашкалювали. Спеціально створена комісія констатувала, що саме стоки птахоферм стали причиною отруєння річки. У ній зникла риба, а вода набула бурого відтінку і специфічного гнильного запаху. І (привіт столичним жителям!) усе це «добро» потрапляє в Київське водосховище. Вишгородська райрада неодноразово приймала грізні рішення, які зобов’язували «Комплекс «Агромарс» привести розміщення й експлуатацію об’єктів у відповідність до екологічних вимог. Але по суті все залишалося, як було. Діагнози ставилися точні, проте лікування хвороби відкладалось на невизначений термін.

А у птахівників усе складається не найгіршим чином: основне гасло — «Дамо більше курятини!». А може, ціна цих досягнень надто висока? Певна річ, не для власників птахоферм, а для жителів невеликих населених пунктів, які мають нещастя потрапити в зону впливу великих грошей. Але Димер дав відсіч. Це виявилося не лише в акціях протесту, а й в інших діях. Якщо два роки тому димерці чинили опір, захищали свої права самостійно, всупереч волі селищної ради і її голови, то згодом громада й місцева влада почали діяти спільно. І це примушує районне начальство рахуватися з волею жителів Димера. Скажімо, коли була створена комісія з прийняття в експлуатацію чергових пташників, селищний голова Клавдія Калиниченко, посилаючись на те, що птахівники не дотримуються екологічних вимог, не усувають зазначених недоліків, акт прийняття не підписала. Більше того, на сесії Вишгородської райради вона виступила з пропозицією не задовольняти прохання комерційної структури, котра ігнорує волю димерців, щодо виділення чергової земельної ділянки для розвитку інфраструктури. І знайшла підтримку.

Такої єдності дій треба було домогтися. Одним із її результатів стало проведення місцевого референдуму 25 грудня 2005 року. Конфлікт між громадою і попередньою селищною владою, яку люди вирішили замінити достроково, сягнув апогею, коли з’явилися перші результати угодовства тодішнього голови Димера Івана Хроленка та депутатів, котрі його підтримували. Річ у тому, що Хроленко посприяв, аби слухняна селищна рада дала дозвіл на збирання матеріалів для погодження на земельні ділянки під два екологічно небезпечні об’єкти — сміттєпереробний завод і птахокомплекс. Ініціативна група, створена для захисту довкілля, дії селищної влади заблокувала. Однак та багато що встигла дозволити. Вихід був один — не чекати, доки влада заведе громаду у безвихідь, а не дочікуючись чергових виборів, відправити у відставку головного ініціатора нехтування інтересами місцевої громади.

Екологічна небезпека об’єднала людей. Прийшло розуміння, що самими скаргами у всі інстанції з приводу ігнорування потреб димерців та бездіяльності влади справі не зарадиш. Ситуація примушувала опанувати ефективніші прийоми боротьби. На селищних зборах було обрано ініціативну групу. Керувати нею доручили 65-річній сільській учительці Клавдії Кали­ниченко. Півтора десятка небайдужих людей узялися за нелегку справу. Під час «референдумного марафону» (а він тривав понад півроку) ініціативна група працювала під жорстким тиском влади і тому скрупульозно дотримувалася вимог законодав­ства й інструкцій, прагнула не допустити жодного промаху. Коли ж влада йшла на порушення, бажаючи будь-що загальмувати процес, активісти апелювали до громади, отримуючи підтримку. Депутати селищної ради, яких димерці закликали до відповідальності, мусили переглядати свої позиції. Сесія селищної ради після кількох бурхливих мітингів-«нагадувань» ухвалила рішення про проведення референдуму і видала членам ініціативної групи свідоцтва, які дають право на збір підписів та агітацію. Про небайдуже ставлення димерців до того, що відбувалося, свідчить такий факт: хоч необхідно було зібрати 482 підписи, зібрали понад тисячу.

Не допомогло тодішній владі і фінансове гальмо, посилання на те, що проведення плебісциту потребуватиме 15 тис. грн., яких на рахунку немає. Проте й тут ініціативна група, за підтримки громади, знайшла вихід. Вирішили обійтися без коштів селищної ради. Для цього різко зменшили витрати. Члени виборчих комісій погодилися працювати безплатно. Все необхідне для обладнання виборчих дільниць виготовляли і ремонтували добровольці. При таких підходах потреба в «живих» грошах зменшилася на порядок. Замість 15 тис. грн. витратили трохи більше 1,5 тис. грн. — на друкування бюлетенів. Ці гроші виділили спонсори. Що дає право Клавдії Калиниченко на основі набутого досвіду зробити висновок: розмови про великі витрати на вибори, у тому числі дострокові, — лукавство. Коли референдум, повторні вибори відбуваються з волі людей, то кошти на них цілком можна мінімізувати. Тим, хто боїться народного волевиявлення, вигідно плодити і підкріплювати чутки про те, що у фінансовому сенсі референдуми або позачергові вибори просто не під силу бюджетам, тим більше — місцевим.

На референдум у Димері було винесено три питання. Перше стосувалося ставлення місцевого населення до діяльності птахівників «Комплексу «Агромарс»; друге — будівництво сміттєпереробного комплексу; третє — дострокового припинення повноважень голови селищної ради Івана Хроленка. Референдум (у ньому взяли участь понад шістдесят відсотків жителів) висловився за скасування рішень селищної ради, які дали можливість комерційним структурам нав’язати Димеру свою волю, а ініціатора цих дій відправив у відставку.

Слід сказати, що два з трьох питань, винесених на референдум, було вирішено по свіжих слідах волевиявлення димерців. Обласні органи влади скасували будівництво сміттєпереробного комплексу. Друге питання димерці вирішили самі, убезпечивши себе на тривалу перспективу. Розпорядження голови Вишгородської райради про надання відпустки Івану Хроленку було відкликане, і його позбавили посади. Замість відставленого селищного голови його обов’язки до кінця каденції виконував секретар селищної ради. А після нових виборів орган місцевого самоврядування Димера очолила керівник ініціативної групи Клавдія Калиниченко. Селищними депутатами нинішнього скликання стали в основному її однодумці, котрі винесли на плечах місцевий референдум.

Але виправити помилки своїх попередників, тоді як опоненти знаходять підтримку в центральних органах влади, виявилося не просто. Перше і найважливіше питання референдуму залишається невирішеним. Незважаючи на офіційно зафіксовану волю людей, прийняті на рівні селища і району рішення, у Димері, як і раніше, задихаються від курячих запахів, кури «з’їдають» родючу землю. Нещодавно в цих місцях процвітав потужний радгосп, діяла поливна система, вирощувались високі врожаї овочів. Нині ж на території поблизу Київського водосховища, неподалік столиці, одноманітний пейзаж — пташники, пташники...

Схоже, що для пояснення феномену такої переоцінки цінностей без історичного екскурсу не обійтися. Кілька століть тому в Англії разом із прогресом промисловості розгорнулися процеси, які засвідчили, що інвестиції далеко не всім пішли на користь. Дійшло до того, що «вівці з’їли землю». Тобто розвиток сукняних мануфактур стимулював такий високий попит на овечу вовну, що вівчарство, ставши найприбутковішою галуззю, почало витісняти інші виробництва, і земель для інших потреб не залишилося. Схоже, ситуація, характерна для ранньокапіталістичної Англії, повторюється в нинішній Україні. Річ не у вівцях і не в курях, а в особливостях поведінки капіталу, задіяного в успішних галузях, і в неоднаковому ставленні до того, що відбувається, держструктур та місцевого населення. Не секрет, що тваринництво країни останніми роками розвивається нерівномірно, і неприйняття заходів призведе перетворення курятини чи не в єдиний вітчизняний м’ясний продукт. Державі слід було б перерозподілити кошти між підгалузями. Але про це не йдеться, і не в останню чергу тому, що «куряче» лобі в парламенті й уряді має сильні позиції і так просто не відступить. Навіть якщо на місцях птахівники наражаються на організований опір людей, як сталося в Димері.

Мимоволі переймаєшся тривогою димерців. Гонитва за прибутком, перекоси і деформації в розміщенні продуктивних сил на пристоличних землях можуть призвести до біди вже не селищного масштабу. Громада Димера, захищаючи себе, оберігає екологічні підступи до столиці. Самоврядування, яке спинається на ноги, протистоїть самоправству. Напевно, найбільш вартим наслідування прикладом, який показала місцева громада, є те, що владу, яка втратила довіру людей, можна і потрібно замінити, не очікуючи чергових виборів.