Саморуйнування

Кажуть, як зустрінеш новий рік, так його й проведеш. Українські депутати застосували приказку на практиці: як починають сесію, так і закінчують — зі скандалом.

5 лютого, у перший день нинішньої сесії, трибуну було надійно заблоковано регіоналами, які протестували проти приєднання України до ПДЧ. Вони навіть гімн слухали не сходячи зі стратегічних позицій. Одну з лож біло-сині прикрасили плакатом із закликом притягнути Юрія Луценка до кримінальної відповідальності. В’ячеслав Кириленко в кулуарах із обуренням прогнозував, що опозиція примушує президента не виступати зі своїм щорічним зверненням у залі Верховної Ради. А його однофамілець — лідер фракції БЮТ — запевняв журналістів, що коаліція діє й діятиме, не потребуючи жодних додаткових голосів «зі сторони».

За п’ять місяців глава держави справді так і не з’явився на парламентській трибуні. Але ще не відомо, хто в цьому винен більше — опоненти-регіонали чи союзники-бютівці. Міністром внутрішніх справ тепер упритул займається Генпрокуратура. З санкції Банкової. Про те, що ПДЧ Україні нинішнього року не світить, практично відкрито кажуть у європейських столицях. А парламентську трибуну знову заблоковано — цього разу тимошенківцями. І тільки Іван Кириленко продовжує переконувати пресу в тому, що коаліція є і буде. Хай навіть їй бракує голосів для ухвалення рішень.

Втім, сказати, що за п’ять місяців у країні нічого не змінилося, теж не можна. Змінилося. Дуже багато. Тотальна політична війна всіх проти всіх виснажила країну. І те, що в ній поки що не видно переможців, а до переможених уже тепер можна записати всіх українських політиків, для звичайних громадян — слабка втіха. Українці вже не цікавляться, хто виграв чи хоча б веде в рахунку, для цього, слава Богу, є Євро-2008. Громадяни шукають відповіді на два головні запитання: «коли ці політичні чвари нарешті скінчаться?» і «що буде з нами в найближчому майбутньому?». Але політичні лідери мовчать. Вони й раді були б знайти відповідь, та руки й голови зайняті зовсім іншим.

Синдром Тараса Бульби

У четвер у студії «5 каналу» можна було спостерігати потішну картину — Андрій Портнов і Олександр Стоян з’ясовували, «чий президент Віктор Ющенко». «Ваш», — казав регіонал бютівцю. «Ні, ваш», — парирував глава ФДМ, що не відбувся. Несміливі спроби ошелешених ведучих сказати щось на кшталт того, що «президент, узагалі-то, наш спільний, усієї країни», не справили на опонентів жодного враження, — ті продовжували перекидати одне одному звинувачення в «підігруванні президенту», ніби гарячу печену картоплю, щойно витягнуту з вогню. Звісно, у ставленні Стояна і Портнова до Ющенка є багато суто особистого. Але очевидно, що близькість до Банкової для багатьох українських політиків перестає бути предметом гордощів, у кращому разі — приводом для співчуття. Занадто наочний приклад головної «пропрезидентської» сили в парламенті. «Наша Україна» дедалі більше скидається на валізу без ручки — від підтримки свого почесного голови вона не може відмовитися за визначенням (бо що таке «НУ—НС» без Ющенка?), але й перепадає їй від президента чи не найбільше.

Самі нашоукраїнці звикли пояснювати все підступами «кризових менеджерів» із Банкової, що діють за спиною «народного президента», але ця версія з кожним днем стає дедалі менш переконливою. І навіть найбільш наївні (або такі, що намагаються видаватися наївними) нунсівці дедалі частіше зізнаються — Ющенко цілеспрямовано знищує створену ним політичну силу. Навіщо? А щоб не кортіло йти проти «батька-засновника» і домовлятися в нього за спиною з конкурентами. Передусім — із конкуренткою. Сам президент, за словами людей, котрі близько його знать, почувається ледь не Тарасом Бульбою, який єхидно запитує в «андріїв»: «Ну що, синку, допомогла тобі твоя Юля?» У співпраці з Тимошенко підозрюють практично всіх, за винятком хіба що єдиноцентристів. Запитання виникли навіть до Арсенія Яценюка — занадто вже рішуче голова Верховної Ради відкинув сватання «ЄЦ». А тут ще бютівці так ревно кинулися захищати Яценюка від відставки... І це при тому, що більшість депутатів досі впевнені: спікер — чи не головний провідник волі Банкової в парламенті.

З іншого боку, саме словосполучення «воля Банкової» останнім часом викликає у помаранчевих парламентаріїв нервову посмішку. Про те, чого насправді хоче президент, «простим» нашоукраїнцам... ніхто не каже. «Непрості», судячи з усього, теж знають небагато, — інакше б не відповідали на розпити колег пафосними, але порожніми заявами, які більше скидаються на ритуальні заклинання. Доходить до кумедного: президентська фракція пише своєму почесному лідерові листа з проханням сказати нарешті своє вагоме слово і пояснити, яким може бути вихід із парламентської кризи. А Банкова мовчить. Втім, може, в цьому й полягає нова (а може — не така й нова) тактика Ющенка та його канцелярії: мовляв, депутати самі повинні здогадатися, чого хоче їхній патрон, а в разі чого — все можна буде списати на надмірну самодіяльність і «ексцеси виконавця». Правда, поки що нашоукраїнці перебувають в абсолютній прострації. Самооборонець Олесь Доній напередодні зізнався, що в такому стані фракція може погодитися і на широку коаліцію, але тільки в тому разі, якщо про необхідність цього недвозначно заявить особисто президент. Сама «НС», за словами Донія, в «ширку» не лаштується, але після історії з Юрієм Бутом у «незламність» його колег вірять далеко не всі.

Головний аргумент, який може бути використаний у розмові з нашоукраїнцями — без формування коаліції дострокові вибори є неминучими. А на них ні «НУ—НС», ні самій по собі «Народній самообороні», не кажучи вже про «Нашу Україну», нічого не світить. Окремі лідери, звісно, зможуть потрапити в список БЮТ, але ж він теж не гумовий. Головний контраргумент, який є в нашоукраїнців для розмови з президентом, — дострокові вибори невигідні й главі держави. І якщо про шанси «НУ—НС» пройти в парламент ще можна посперечатися, то «Єдиний центр» у Раду не потрапляє однозначно — хіба що з допомогою адміністративних методів, котрі, як показує практика, теж не всесильні. Тому простіше відновити чисельність нинішньої коаліції — а в тому, що Ющенко, скажімо, може умовити Плюща, нашоукраїнці не сумніваються. Як і в тому, що Банкова має досить важелів, аби змусити передумати і Бута з Рибаковим.

Втім, президент уже дав зрозуміти, що не любить ультиматумів. Якщо умови ставить не він. Тож цілком можливо, що в результаті плідної дискусії (якщо така відбудеться) кожен залишиться при своїй думці. А оскільки думок у «Нашій Україні» кілька, фракція просто розвалиться. Якщо не формально, то фактично. І «Народна самооборона», і «Єдиний центр» по суті готові до самостійного плавання. Нехай навіть це буде плавання в цілковиту невідомість. Але, як зауважив принагідно один із самооборонців, «краще жахливий ЄЦ, ніж жах без кінця». Банкову такий сценарій загалом може й улаштовувати. І коаліції, по суті, не буде, і уряд фактично опиниться в підвішеному стані, і президент формально буде ні при чому. А оголошувати дострокові вибори Ради президент усього лише має право, але аж ніяк не зобов’язаний. Не кажучи вже про те, що на тлі непрацюючого парламенту йому легше буде готуватися до президентських перегонів. Так принаймні здається деяким стратегам на Банковій.

Трикутна політика

На Турівській, до речі, дають зрозуміти, що до «зависання коаліції» уже готові. Оскільки упевнені, що нову коаліцію без участі БЮТ сформувати не вдасться. А отже, Юлія Тимошенко залишиться в кріслі прем’єра. Нехай і з приставкою «в.о.». Є, щоправда, й песимісти. Які натякають, що виконувачем обов’язків зовсім не обов’язково призначати відставленого прем’єра. І навіть пов’язують із пошуком прийнятної кандидатури затіяну СП заміну міністрів-нашоукраїнців, у тому числі й Івана Васюника, котрий обіймає стратегічну посаду віце-прем’єра. Процедура сумнівна з погляду Конституції? А коли подібні сумніви зупиняли Банкову?

Може, саме тому Тимошенко — від гріха подалі — зробила кілька спроб відіграти ситуацію назад. І навіть умовити бютівського перебіжчика Рибакова повернутися в сім’ю, тобто в коаліцію. Але дещо несподівано для самої себе прем’єр спровокувала справжній скандал у фракції. Депутати, котрі так і не отримали всього, на що розраховували після перемоги, заявили лідеру, що мовчки спостерігати за тим, що відбувається, не мають наміру. І якщо єдиний спосіб звернути на себе увагу і змусити дослухатися — це вийти з коаліції, то заяв будуть десятки. Не з любові до «широкої коаліції», а з принципу.

Далі — більше. Однопартійці висунули Тимошенко претензії... за кадрову політику. На яку занадто великий вплив, на думку парламентарів, справляє Богдан Губський. І його партнер Костянтин Бондарьов. Прізвища ці називали й раніше, але, як правило, опоненти БЮТ. Принаймні — і то в приватних розмовах — журналістам на Губського скаржилися рядові бютівці. Але цього разу питання на засіданні фракції порушив Ярослав Федорчук, людина, яка багато років керувала партійним апаратом «Батьківщини», а це означає, що проблема набула дуже серйозного характеру. Минулого тижня Тимошенко пожежу вдалося загасити, але осад, як мовиться, залишився.

На тріщини в моноліті БЮТ відразу ж звернули увагу регіонали. Котрі поспішили заявити, що за Рибаковим з прем’єрської фракції готові втекти й інші депутати. Побоюванням не дорахуватися ще з десяток багнетів Олександр Єфремов пояснив і несподіване захоплення тимошенківцями парламентської трибуни. Якщо парламент не працює, то й зачитувати заяви про вихід із коаліції нема кому. Ну, не розпуску ж коаліції спікером боятися бютівцям — Яценюк урочисто пообіцяв дочекатися рішення Конституційного суду. Самі біло-червоні, втім, пояснюють свою гіперактивність зовсім іншим. Мовляв, із надійних джерел їм стало відомо, що регіонали домовилися із секретаріатом і «НУ—НС» про спільну боротьбу проти БЮТ. Кінцева мета — відставка Тимошенко. Перша проба пера — закон про судоустрій, котрий посилює президента й ослаблює вплив лояльного до прем’єра голови Верховного суду Василя Онопенка. Законопроект нібито мали ухвалити якраз у четвер, і тільки блокада трибуни зірвала «підступні плани» Балоги—Януковича.

Обурення бютівців можна було б навіть назвати шляхетним. Якби місяць тому вони самі не домовлялися з регіоналами. Причому тоді йшлося не тільки про систему судоустрою, а й про перекроювання всієї структури державної влади. І завдання звільнити Тимошенко видається аж ніяк не підступнішим від мети «залишити за дужками» президента. Просто українська політика побудована за принципом трикутника, в якому проти одного надміру посиленого «полюса» негайно об’єднуються решта. Якщо занадто сильна Тимошенко — зближуються Ющенко і Янукович, якщо забагато собі дозволяє президент — в екстазі зливаються прем’єрка з опозицією. Якщо посиляться регіонали — чекай розмов про повернення до «цінностей Майдану» та об’єднання демократичних сил.

На її місці міг бути я...

Самі політики, у принципі, здогадуються, що про жодні цінності при цьому не йдеться — у торгах має значення прийнятна ціна. І те, що регіонали зрештою віддали перевагу Банковій, а не бютівцям, пояснюється виключно тим, що аргументи президентської сторони виявилися вагомішими. Хоч би які привабливі картини малювали Нестір Шуфрич з Андрієм Клюєвим — а саме вони агітували за зближення з Тимошенко, — більшість регіоналів ставляться до прем’єрки з недовірою. Занадто вже легко вона відмовляється від узятих на себе зобов’язань. І занадто любить ефект­ні фрази на кшталт «крадіжки 60 доларів за секунду». А на Банковій хоча б вдають, що дотримуються домовленостей. І якщо не виходить щось, то завжди знаходиться об’єктивна причина. Згадаймо хоча б історію з достроковими виборами. Ну не міг же Балога припустити, що у БЮТу з НУ—НСом виявиться, хай і хитка, але більшість голосів.

Тепер цієї більшості вже начебто й немає. Саме час повертатися до домовленостей річної давності. Та тільки регіонали вже не поспішають. І не те що не хочуть голосувати за відставку прем’єра — голосів на це вистачає із запасом. І не те що проти створення широкої коаліції — тут голосів забракне, але біло-сині присягаються, що будуть «за» як один. Але все ж показовою здається мобілізація, оголошена минулого тижня Януковичем. Без дозволу лідера жоден депутат не може покинути Києва. Хоча здавалося, чого тут побоюватися? Є, звісно, версія, що БЮТ заради святої справи збереження лідера при владі простимулює недисциплінованість окремих депутатів. Але система, яка діє у фракції ПР, коли депутати закріплені за конкретними спонсорами, що «піклуються про них і про їхнє здоров’я», значною мірою нейтралізує таку схему.

Якщо вірити джерелам у секретаріаті, ентузіазм біло-синіх згас після того, як на Банковій дали зрозуміти, що навіть у разі створення широкої коаліції не мають наміру віддавати посаду прем’єра Януковичу. У кращому разі, йтиметься про технічну фігуру або вже згаданого «в.о.». Але це аж ніяк не влаштовує самого Януковича, чиї амбіції давно вже вийшли на рівень ющенківських. Та й батьки-утримувачі партії не в захопленін: навіщо ризикувати і вплутуватися в гру, в якій тобі заздалегідь приділяється другорядна роль? Заробляють вони непогано і в опозиції, а тут — і поля для маневру немає, і відповідальність за партнера нести доведеться.

Самі регіонали у приватних розмовах заходять ще далі. Зізнаються, що вже півроку спостерігають за грою в котики-мишки між Ющенком і Тимошенко і подумки дякують долі, що після дострокових виборів опинилися в опозиції. Адже, перефразовуючи відомого кіногероя, «на її місці могли бути ми». З тими ж проблемами в економіці, з тією же президентською квотою в уряді, з тими ж не до кінця адекватними партнерами по коаліції. Не кажучи вже про те, що, на відміну від Тимошенко, біло-синім складніше було б виконувати вказівки глави держави, що стосуються НАТО, УПА й інших «історичних» проектів. А опонували б їм не невиразні «міністри тіньового уряду», а все та ж таки Юлія Володимирівна з її здібностями опозиційного трибуна.

Про що не говорять ні на Банковій, ні на Липській — то це про те, що черговий похід у владу може призвести ще й до загострення внутрішніх суперечностей у фракції та Партії регіонів. Не тільки між «старими» і «новими» донецькими — останнім часом ліній вододілів з’явилося значно більше. А пряників — посад і преференцій — за визначенням забракне на всіх, тоді як ділитися доведеться ще й із секретаріатом, і партнерів по коаліції треба чимось утримувати.

Тому й воліють регіонали поки що працювати в опозиції. Тут тепло, комфортно і не так страшно, як 2005-го. До речі, недавно лідери ПР отримали і свіжу соціологію. Якщо вірити їй, то вперше в другому турі президентських виборів Янукович може випередити Тимошенко. Ось вам і результат піврічного з’ясовування стосунків двох помаранчевих полюсів вітчизняної політики. Навіщо в такому разі третьому щось змінювати? Від добра добра не шукають...