Русинська правда

Із часу ухвалення Закарпатською обласною радою рішення про визнання русинів окремою національністю, минув майже рік, і цей час показав, що порушене несподівано для багатьох питання має аж ніяк не містечковий масштаб. У Києві вже відбулося кілька «русинських» круглих столів та прес-конференцій. Можливість визнання русинів на офіційному рівні та наслідки цього жваво обговорюють у сусідніх із Закарпаттям регіонах, а найзапекліші дискусії ведуться на інтернет-форумах. Русинські організації (яких на Закарпатті налічується близько двадцяти), відчувши себе на гребені хвилі, періодично підливають оливи у вогонь гучними заявами. Остання належить Асоціації «Сойм подкарпатских русинов», яка перед Новим роком розповсюдила декларацію з вимогою створити на Закарпатті «самоуправляемую административно-национальную территорию под международным контролем».

Русинське питання підтвердило відому істину — щоб розбурхати суспільство й поділити його на протилежні табори, достатньо необережного руху в такій делікатній справі, як національна ідентифікація.

«Спеціальна й самоврядна, але в складі України»

Уперше в новітній історії на Закарпатті активно заговорили про русинство з розпадом Радянського Союзу. Тоді ж рух за окремішність чи бодай особливий статус області досяг свого апогею. У грудні 1991 р., під час республіканського референдуму про незалежність України, обласна рада, що не дуже сприй­мала перспективи утворення нової дер­жави, ініціювала на русинській хвилі обласний референдум про автономію Закарпаття. В останній момент тодішній голова Верховної Ради Л.Кравчук переконав обласних депутатів замінити слово «автономія» на малозрозуміле фор­мулювання «спеціальна самоврядна територія в складі України». За такий статус області проголосувало 78 відсотків закар­патців, однак його так і не було введено в дію де-юре (напевно, ніхто до пуття не міг пояснити, що конкретно означає ця спеціальна самоврядна територія).

Після сплеску активності на початку 90-х русинський рух пішов на спад і роз­вивався доволі мляво. Було, щоправда, створено кілька русинських культурних товариств і навіть «Временное правительство Подкарпатской Руси», яке час від часу нагадувало про себе заявами про необхідність виходу області зі складу України. Офіційний Київ у відповідь зберігав незворушне мовчання, натомість місцеві націонал-патріоти не втомлювалися повторювати, що русинст­во інспірується спецслужбами іноземних держав, які прагнуть розділити Ук­раїну (насамперед називали Москву і Бу­дапешт), а також є провокативною спробою вдовольнити хворобливі амбіції одного канадського вченого (мається на ува­зі професор-україніст Торонтського університету Павло Роберт Магочі, чиє прізвище часто вживають у контексті спів­праці зі спецслужбою соціалістичної Чехословаччини). Політично активна українська інтелігенція краю, насампе­ред учені та письменники, переконували, що зі зміцненням України як незалеж­ної держави русинство вичерпає себе й поступово зійде нанівець. Однак цього, принаймні поки, не сталося. Хоче того хтось чи ні, а на сьогодні певна частина закарпатців ідентифікує себе русинами абсолютно незалежно від діяльності іноземних спецслужб чи чиїхось хворобливих амбіцій. Під час всеукраїнського перепису населення 2001 р. русинами назвали себе десять тисяч жителів області (українцями — один мільйон десять тисяч). І якщо для теоретиків окремої національності ця цифра здається незначною, то для їхніх опонентів, котрі до того заявляли, що русинів на Закарпат­ті максимум кілька сотень, вона виявилася набагато більшою, ніж очікувалося. При цьому слід мати на увазі: якщо русинство дістане підтримку серйозних політичних та фінансових кіл (а сьогодні так воно і є, про що трохи нижче), то число українців в області може серйозно поменшати, а русинів — побільшати. За прикладами далеко ходити не треба. Після визнання русинів на державному рівні в сусідній Словаччині монолітна до того українська діаспора, яка має одне етнічне коріння із закарпатцями, розкололася на дві частини. Зараз у Словаччи­ні, згідно з переписом 2001 р., проживає понад 24 тисячі русинів і менше одинадцяти тисяч українців.

Причини того, чому деякі закарпатці вважають себе русинами, а не українцями, різні: історичні (тривала відірва­ність регіону від решти українських земель); певне розчарування, що Україна так і не стала сильною європейською дер­жавою; для частини місцевої інтелігенції русинство стало захисною реакцією на, як вона вважає, кадрову експансію вихідців з інших, насамперед сусідніх, регіонів. Головне питання, яке у зв’язку із цим постає перед офіційним Києвом, — як сприймати цю неукраїнську ідентифікацію. Якщо діяти в дусі європейських цінностей, русинів слід офіційно визнати, як це зробили інші держави, з усіма подальшими наслідками (своє телебачення, школи, кодифікація літературної мови і т.д.). Якщо ж цей рух, крім національно-культурної складової, несе в собі загрозу сепаратизму (а судячи з заяв окремих його лідерів, так воно і є), — вжити адекватних заходів.

Кому воно потрібне

Проте головне лихо в тому, що офіцій­ний Київ не має стосовно русинства ні тактики, ні стратегії, зайвий доказ чому — останні події в області. Після ухвалення обласною радою «русинського» рішення в області та за її межами спалахнула жвава дискусія за старим сцена­рієм, проте в більш жорсткій і непримиренній формі. Націонал-патріоти від Ужгорода до Києва в один голос заявляють про «абсурдність теорії щодо існування русинів як окремого народу», яка є «продуктом ідеології іноземних держав», не помічаючи, що ці заяви дуже схожі на заяви російських шовіністів ХІХ ст. (до речі, у Росії дотепер лунають голоси окремих «учених», що якби не німецькі та польські впливи, ніякої української мови та України взагалі не було б). А їхні опоненти з числа радикалів у відповідь називають українців окупантами і навіть заявляють через зарубіжні телеканали про можливість відок­ремлення Закарпаття від України та входження його на правах автономії до складу Росії. У культурно-політичну дискусію втягуються нейтральні громадські організації, вчені, журналісти й прості обивателі, котрі до цього ніколи русинством не цікавилися. Категоричне несприйняття опонентами протилежних думок і радикальні заяви на межі особистих образ посилюють напругу й ведуть до розколу суспільства на два непримиренні й безкомпромісні табори, які чують лише власні аргументи. А це у свою чергу призводить до чудернацьких рішень уже на рівні районів. Через три тижні після пам’ятної сесії обласної ради Рахівська районна рада (Рахівщина межує з Івано-Франківською областю) вис­тупила категорично проти визнання національності «русин», ухваливши рішення, згідно з яким автохтонне населення району належить до гуцульського субетносу, що є складником українського етносу, і звернулася до президента, Верховної Ради та генерального прокурора з вимогою скасувати рішення обласної ради.

Після всього цього не може не виник­нути закономірне запитання — хто ініціював новий сплеск активності русинсь­кого руху і з якою метою? Навіть поверхового погляду достатньо, щоб зрозуміти — іноземні спецслужби тут ні до чого (подібні заяви досить дивно чути, невже хтось справді вірить, що Москва чи Бу­дапешт можуть диктувати Закарпатсь­кій обласній раді, які ухвалювати рішення?). Усім чудово відомо, що обласну раду, як і обласну адміністрацію, а також решту державних структур регіону, контролює секретаріат президента, конкретніше, його голова Віктор Балога. Симпатії В.Балоги до русинів на Закарпатті ні для кого не є секретом. Мукачеве, вихідцем із якого є нинішній глава секрета­ріату, в силу історичних причин стало центром русинства, і місцеві русинські товариства завжди підтримували В.Ба­логу, незалежно від того, на боці якої політичної сили він перебував. З подачі міської влади, що повністю контролюється В.Балогою та його родичами, тут проводяться русинські фестивалі та інші культурні акції. Депутат обласної ради Євген Жупан, котрий ініціював русинське питання на обласній сесії (дитячий лікар із того ж таки Мукачевого), — член фракції «Нашої України», яку під час виборів очолював В.Балога. Нарешті можна згадати й такий суто символічний факт, що дружина глави президентського секретаріату є засновником однієї з мукачівських комерційних структур під промовистою назвою «Русинія».

Контроль В.Балоги прослідковується й у процедурі ухвалення рішення обласною радою. За визнання національності «русин» та внесення її до переліку національностей краю голосували дружні В.Балозі «регіонали», «Батьківщи­на» (більша частина розколотого БЮТу, яка ввійшла в коаліцію з «Регіонами»), дві угорські партії, СПУ, а також — частково — «народники» (останніх контролює опонент В.Балоги мер Ужгорода С.Ратушняк, що теж є давнім симпатиком русинів, однак це тема іншої розмови). Проте ядром голосування стала найчисленніша в облраді фракція «Нашої України», до складу якої входить чимало вчених та вихідців із сусідніх регіонів, котрі роками доводили згадувану «абсурдність теорії існування русинів як окремого народу». Щоб наступити на гор­ло власній пісні й проголосувати «за», потрібна була дуже жорстка коман­да з самого верху. Але хто з депутатів голосував «проти», з’ясувати не вдалося, проте на роль двох сміливців, що не послухалися команди, вже зголосилися з десяток депутатів. Загалом же русини отримали на свою підтримку 72 депутатські голоси при двох «проти» та двох, що утрималися (всього депутатський корпус налічує 90 депутатів). Русинське рішення обласної ради ухвалили з порушеннями, найголовніше з яких у тому, що подібні питання взагалі не входять до компетенції органів місцевого самоврядування. Проте обласна прокуратура, яка автоматично мала опротестувати рішення облради, мовчить. І це не дивно, адже її очолює кум В.Балоги. Про УСБУ варто сказати окремо. Важко повірити, що ця, здавалося б, грізна структура не відслідковує процесів довкола русинства, і не інформує про них своє київське керівництво. Проте жодної адекватної реакції немає, Київ лише збирає матеріали, діючи за принципом: головне — володіти інформацією, а не користуватися нею. Неможливо уявити, наче СБУ не знає, що ініціатори русинського питання координують свої дії з іноземними громадянами. Бо вони роблять це не те що не криючись, а навіть демонстративно. За два тижні до пам’ятної сесії обласної ради прес-служба ОДА розповсюдила повідомлення про зустріч керівництва області (голови облради та кількох заступників губернатора) з головою Світової ради русинів Павлом Робертом Магочі, на якій порушувалося питання про необхідність визнати національність «русин». У будь-якій країні, де справді дбають про власну безпеку, дії канадського вченого розцінили б як грубе втручання у внутрішні справи, а обласних чиновників, як мінімум, затягали б по спецслужбах. У нас усе спокійно — на прохання прокоментувати русинське рішення облради керівницт­во УСБУ відповіло, що це питання не належить до її компетенції. Що й не дуже дивно, враховуючи, що кадри в цьо­му відомстві розставляє президентський секретаріат. Взагалі, поки русинство існувало на містечковому рівні, ігнорування проблеми з боку спецслужб та відсутність позиції офіційного Києва себе виправдовували. Проте зовсім інша справа, коли ідея окремішності закарпатців нав’язується органами місцевої влади за участі іноземних громадян.

Що з того вийде

Яка мета русинських ініціатив обласної влади? Вичерпної відповіді на це немає, однак можна з упевненістю стверджувати, що це не «відновлення історичної справедливості», про яку говорить молодший брат голови президентського секретаріату І.Балога, що очолює обласну організацію «Нашої України» і є першим заступником губернатора. Той, хто мав можливість особисто спілкуватися з родичами В.Балоги та ним самим, знають, що ці люди дуже прагматичні, правильніше навіть — утилітарні. І якщо вони говорять загальні фрази про справедливість, добробут простих людей тощо, то мають на увазі щось набагато приземленіше й близьке персонально їм. Тому можна не сумніватися, що в разі досягнення поставленої мети русинські товариства та їхніх лідерів просто використають у чужих політичних та комерційних інтересах. Як вдалося з’ясувати авторові матеріалу, серед правлячої «еліти» області ведуться інтенсивні розмови про створення русинської партії, у зв’язку з чим русинів-радикалів переконливо просять хоч тимчасово утриматися від гучних заяв, аби не привертати зайвої уваги Києва. Очевидно, В.Балозі набридли постійні закиди у співпраці з недружніми «НУ» партіями (і справді, усупереч політиці президента в обласній раді досі діє коаліція за участі непримиренних на загальноукраїнському рівні «НУ» та ПР). Тому він і вирішив створити в регіоні власну політичну силу, що не залежала б від столичних політичних конфігурацій, а в разі успіху на майбутніх виборах в обласну та районні ради Закарпаття могла б диктувати свої умови Києву. Опоненти звинувачують В.Балогу в тому, що його справжні наміри сягають набагато далі — аж до відокремлення в майбутньому області від України. Так радикально питання навряд чи стоїть, однак перші кроки для збурення ситуації й розколу серед місцевого політикуму та інтелігенції зроблено. І якщо комусь дуже закортить створити в Україні ще одну точку нестабільності й сепаратизму, то найкращі шанси після Криму для цього матиме Закарпаття.

Напевно, ініціатори русинського питання й самі не очікували, що воно спричинить настільки великий резонанс. З останніх дій обласної влади напрошується висновок, що В.Балога про людське око намагається дистанціюватися від русинства. Так, перед Новим роком обласна рада мала затвердити прапор Закарпат­тя. Русини обстоювали проект синьо-біло-червоного триколора (який нагадує російський прапор) із карпатським ведмедем посередині, і за бажання «контролерів» області цей варіант спокійно міг бути затверджений. Однак за три дні до сесії ініціативна група депутатів, у тому числі І.Балога, запропонували експертам ще один проект прапора — з тим-таки карпатським ведмедем, але на синьо-жовтому тлі. А згадуваний вище нашоукраїнський депутат Є.Жупан навіть заявив, що подання проекту такими особами, як І.Балога, зробить голосування заангажованим. Утім, цей показовий трюк — не більше ніж гра на публіку. Жодного проекту прапора сесія так і не підтримала, депутати, більшість з яких нашоукраїнці, вирішили просто не розглядати цього питання. Закарпаття й надалі залишається єдиною областю в Україні, що не має свого прапора…

Описати за раз усе хитросплетіння інтересів довкола русинського питання неможливо. Про те, чому русинів підтримують угорські фракції облради, чому гучні заяви деяких русинських лідерів дивним чином збігаються з подіями у східного сусіда України, як уважно стежать за розвитком подій наші західні сусіди, і чи не може стати русинство лише першою цеглиною у ряді інших аналогічних цеглин в умовах багатонаціонального Закарпаття — усе це може стати темою окремої розмови. Однак той факт, що в нинішній ситуації русинська ідея артикулюється органами місцевої влади за фактичної підтримки президентського секретаріату, а «чорнова» робота виконується фракцією «Нашої України» — пропрезидентської сили, яка повсюдно говорить про необхідність зміцнювати єдність України, — не може не вражати. І зупинити сьогодні цей процес практично нереально — усі ті, хто за своїми функціональними обов’язками мав би дати юридичну оцінку цим ініціативам, більше переймаються збереженням власних посад, а гарантові Конституції, очевидно, байдуже, чим за його спиною займаються підлеглі у вільний від основної роботи час. Тільки б ця байдужість не призвела до наслідків, які обійдуться Україні занадто дорого.