Рушниця на стіні. Стисла інструкція з використання 150 депутатських мандатів

«Не можна ставити на сцені заряджену рушницю, якщо ніхто не має на думці вистрілити з неї», — радив літераторам-початківцям Чехов. Те, що українські політики класиків практично не читають, уже давно не секрет. Рідко хто на книжковий ярмарок заїде — та й то, зазвичай, незадовго до виборів, щоб перед камерами похизуватися або спонсорові подарунок на день народження зробити... Але виявляється, і в політтехнологів до красного письменства руки ніяк не доходять — висловлюючись словами одного з героїв Горіна, часу бракує навіть на спеціальну літературу. Тому й тягнуть на політичну сцену здебільшого іржаві зразки політичної артилерії, з яких і стріляти до пуття не можна. Та ніхто й не збирався.

Політичний пугач

Нового парламенту не буде — порадував співгромадян оригінальним пророкуванням Олександр Мороз минулого тижня. Лідер соціалістів і раніше припускав, що Рада НЕ БУДЕ НОВОЮ — у тому сенсі, що склад її залишиться старим (тут, правда, зі спікером нинішньої ВР можна посперечатися, оскільки більшість соціологів не очікують побачити в складі Ради самого Мороза). Але тепер йдеться не про каламбур, а про змову. Сан Санич передчуває — оскільки помаранчеві політичні сили в результаті виборів не наберуть парламентської більшості, вони відмовляться приводити до присяги 150 депутатів. Таким чином, новий парламент не стане повноважним. І президент, посилаючись на те, що чинна Конституція не передбачає правового виходу з такої ситуації, винесе на референдум власний проект Основного Закону. Який поверне Ющенкові повноваження Кучми. Загалом — «президентові не потрібен новий парламент, а потрібна нова Конституція», — викрив Мороз на зустрічі з сумськими виборцями підступні плани Банкової.

І відразу сам себе спростував. Адже, за його власними словами, поки не склали присягу 300 депутатів новообраної Ради, повноважним залишається нинішній парламент. А значить — ніякого правового ступору немає. Правда, «Наша Україна» вважає, що нинішнього парламенту вже не існує. Але й вона ступору не бачить — Юрій Ключковський поспішив нагадати: в чинному законі про вибори немає норми щодо «обнулення» списків партій і блоків після виборів, а отже на місце 150 тих, хто не склав присяги, відразу ж мають зарахувати наступних кандидатів.

Навіщо в такому разі Мороз робив свій прогноз? Щоб продемонструвати свою поінформованість? Щоб мобілізувати антипрезидентськи налаштованих виборців? Або щоб просто нагадати про своє існування?

Засіб від широкої коаліції

Можливо, це збіг, але напередодні, в інтерв’ю «Інтеру», Юлія Тимошенко на подив однозначно пообіцяла — її блок результати голосування оспорювати не збирається, навіть якщо БЮТ разом із «Нашою Україною» не наберуть більшості. Зрозуміло, такий сценарій Юлія Володимирівна називає малоймовірним, але вже сама готовність його розглянути — більш ніж показова. Та, проте, залишаються певні сумніви.

Надто вже наполегливо Тимошенко пояснювала своїм прихильникам, виборцям і пресі, що для повної впевненості в нашоукраїнцях бютівцям потрібно одержати в новій Верховній Раді 226 голосів. Якби цим наполеонівським планам судилося збутися, «НУ — НС» навіть теоретично не могла б створити широкої коаліції з регіоналами. Але в найгіршому разі Тимошенко цілком вистачить і 150 мандатів. Один зрадливий крок нашоукраїнців у бік ПР — і знову вибори. А те, що БЮТ є чого побоюватися, минулого тижня підтвердив не хто інший, як Віктор Ющенко. Відповідаючи на запитання журналістів, він сказав, що впевнений — у новій Верховній Раді в помаранчевих буде понад половину голосів. Але при цьому президент несподівано заявив, що про формат коаліції говорити передчасно. Так що в тимошенківців було від чого серцю кевкнути.

Звичайно, повторно прокрутити операцію з самоліквідації парламенту самій Юлії Воло­димирівні вдасться за однієї умови — БЮТ має одержати за результатами виборів ці найбільш жадані 150 мандатів (у нинішньому парламенті їх не було, попри 22% голосів, отриманих у 2006-му). Інакше вже Тимошенко буде залежати від «НУ — НС». Завдання не з легких, але, зважаючи на ефективну кампанію, бютівцям вона цілком під силу. Правда, є ще два «але» — Конституція забороняє розпускати парламент протягом року після дострокових виборів, а призначення виборів — не обов’язок, а право президента, яким він може й не скористатися. Утім, один рік в опозиції з можливістю критикувати нашоукраїнців за зраду власних передвиборних гасел швидше піде Тимошенко на користь, ніж зашкодить, а в здатність Юлії Володимирівни переконувати Віктора Андрійовича, якщо це потрібно ЇЙ, із квітня нинішнього року не сумніваються навіть її закляті вороги. Якщо ж хтось згадає про нинішні обіцянки БЮТ погодитися з будь-яким результатом голосування, йому завжди можна буде відповісти, що крок цей вимушений, у відповідь на невиконані обіцянки партнерів. Співгромадяни поспівчувають — і, як звичайно, простять...

Еліксир урядового довголіття

Віктор Янукович, до речі, ще за три дні до Тимошенко заприсягся не оспорювати результатів виборів, якщо вони будуть не на користь Партії регіонів. Правда, клятва ця більше нагадувала заклик до прихильників забезпечити максимальну явку на Сході й Півдні країни, але факт залишається фактом. І, проте, через тиждень той же Янукович пригрозив узагалі відмовитися від участі у виборах, «якщо опоненти будуть продовжувати провокації». Скарга пролунала дво­значно — зрештою, опоненти для того й існують, щоб провокувати, просто треба не піддаватися на провокації. А від неучасті регіоналів у кампанії виграють насамперед БЮТ і «НУ — НС». І, звісно, КПУ з СПУ, хоча, звичайно, перетягнути на себе всі голоси, «належні» регіоналам, їм, швидше за все, не вдасться. Отож, навряд чи сценарій бойкоту виборів за півтора тижня до голосування синьо-білі розглядають усерйоз. Зрештою, є надійніший шлях — не капітулювати заздалегідь, добровільно позбавляючи себе важелів впливу, а пройти кампанію до кінця й у разі крайньої потреби задіяти все той же «аргумент 150». Тим більше, що мандатів у регіоналів навіть за найгіршого підсумку голосування вистачить із запасом.

Можливо, комусь і такий сценарій здається абсолютно фантастичним — адже той же Мороз запевняє, що у разі блокування роботи нової Ради єдиною легітимною посадовою особою залишається президент, а це біло-синім невигідно. Але в тому-то й річ, що лідер соціалістів — особа зацікавлена. Принаймні у тому, щоб не втратити портфель спікера. Насправді без нової Верховної Ради цілком легітимні й чинний прем’єр, і його уряд (у Конституції говориться, що свої повноваження вони складають тільки перед новообраним парламентом). Більш того, якщо президента чекають чергові вибори вже 2009-го, то міністри — нехай навіть теоретично — можуть «зависнути» у своєму статусі до 2011-го, коли мають відбутися чергові парламентські вибори...

Здійсненню сценарію «знерухомлення» Ради силами біло-синіх із подовженням повноважень нинішнього Кабміну може перешкодити тільки один, причому не юридичний, а політичний, чинник — небажання бізнес-крила Партії регіонів поглиблювати конфронтацію з Банковою, ризикуючи «нарватися» на відверто силовий сценарій. Деякі коаліціянти й так занадто часто лякають соратників прямим президентським правлінням і розпуском Кабміну за рішенням РНБОУ. З Банкової, правда, не втомлюються сигналити, що нічого такого поки що не планували, але дають при цьому зрозуміти: терпінню будь-якої людини є межа.

Зброя стримування

До речі, нашоукраїнці від використання «аргументу 150» теж не відмовляються. Нехай на третину місць у Верховній Раді вони навіть за найсміливішими прогнозами аж ніяк претендувати не можуть. Юрій Луценко минулого понеділка прогнозував, що новий парламент проіснує не більш як два роки, й нові вибори Ради відбудуться практично одночасно з президентськими. Цілком можливо, що перший номер у списку «НУ — НС» мав на увазі сценарій із прийняттям нової Конституції на референдумі. Але якщо діяти відповідно до нинішнього Основного Закону, то іншого засобу домогтися дострокових виборів, крім статті 82, власне, й немає. Інша річ — чи захочуть представники БЮТ укотре здавати мандати виключно на вимогу нашоукраїнців?

Утім, цілком імовірно, що заява Луценка — просто обхідний маневр, тим більше що вже з неділі виборчу кампанію «НУ — НС» очолив особисто президент, а Юрій Віталійович, зважаючи на плакати і радіоролики, переключився на боротьбу за Київ. З другого боку, й погрози з боку БЮТ і регіоналів — аж ніяк не лейтмотив їхньої кампанії. Просто всі учасники процесу демонструють, які аргументи в них ще є в запасі. Хоча б для того, щоб опоненти порівняли ефективність своїх піар-ходів із можливою шкодою від контрударів супротивника. І стаття 82 Конституції відіграє роль своєрідної «зброї стримування». Як у часи холодної війни наявність ядерного потенціалу в США стримувала амбіції СРСР, і навпаки. На щастя, застосування атомної зброї вдалося уникнути. А вітчизняна «зброя стримування» одного разу вже детонувала.

Українська політика, схоже, розвивається за законом Мерфі — «коли якась прикрість може статися, вона станеться». До речі, й Чехова в нас чомусь заведено не цитувати, а переказувати. Адже він казав про реквізит. І про сцену, а не стіну. Та й рушниця в нього стояла, а не висіла. Але в переказі однаково чомусь виходить інакше, зовсім не театрально — «якщо в першому акті на стіні висить рушниця, в останньому вона обов’язково вистрілить». І справді стріляє! Ну хіба що не всі вітчизняні рушниці можуть втерпіти до останнього акту.