Румунія проти України. Гаага. Раунд перший

Минулого вівторка, 2 вересня, у Міжнародному суді ООН у Гаазі розпочалися усні слухання у справі «Делімітація морських просторів у Чорному морі (Румунія проти України)». Цьому завершальному етапу передували чотири роки письмової стадії (нагадаємо, що Румунія звернулася до МС ООН 16 вересня 2004 р.), під час якої сторони відправили в Гаагу масивні томи з детальним викладом своїх позицій, аргументами та контраргументами.

Відкриті для преси усні слухання проходять у два раунди. Цього тижня перед п’ятнадцятьма постійними членами МС і двома суддями ad hoc (по одному від кожної зі сторін) виступали представники Румунії — країни-позивача. Наступного тижня слово буде передано українцям. Виклад позиції нашої країни почнеться з виступу представника України — посла Володимира Василенка. А з 15 по 19 вересня пройде другий раунд усних слухань, під час якого сторонам буде відведено по два дні для відповідей на аргументи одне одного.

Після завершення усних слухань кожен суддя повинен буде заглибитися в нюанси справи й визначитися з власною позицією, після чого почнеться обговорення. Його результатом і має стати єдине рішення, ухвалене більшістю голосів. Цим рішенням МС ООН визначить лінію делімітації континентального шельфу (КШ) та виняткових економічних зон (ВЕЗ) між Україною і Румунією і назве координати точок її проходження. Яким буде рішення, ми дізнаємося, швидше за все, на початку 2009 року. У будь-якому разі воно стане обов’язковим для виконання й оскарженню не підлягає. Втім, добре відомо, що за всю практику роботи цієї міжнародної інстанції ніколи не було скарг на її рішення чи необ’єктивність суддів. Рішення Міжнародного суду завжди компромісні і ніколи цілком не задовольняють запитів тієї чи іншої сторони.

Але щоб цей компроміс усе ж таки був ближчий до їхньої власної позиції, сторони намагаються максимально використати усні слухання, аби психологічно вплинути на позицію суддів, справити на них сильне враження тими чи іншими аргументами.

Судячи з виступу уповноваженого Румунії в МС ООН генерального директора МЗС цієї країни Богдана Ауреску, румунська сторона знову обрала тактику «жертви». Все це ми вже чули. Причому давно, ще на світанку української незалежності, коли Україна і Румунія тільки починали вести переговори про підготовку «великого договору», а потім і договору про режим держкордону. Але сьогодні, коли в цих документах непорушність і незмінність існуючого держкордону між двома країнами чітко зафіксовано, дуже дивно знову чути судження про «волюнтаристське» встановлення Радянським Союзом держкордону з Румунією в дельті Дунаю, про «незаконний» акт передачі острова Зміїний СРСР і «несправедливі» наслідки цієї події для Румунії під час делімітації територіальних морів сторін. Нам знову розповіли про окупацію Радянським Союзом Румунії, несправедливість для неї результатів повоєнного врегулювання та побоювання, щоб ця «історична несправедливість» не спричинила ще більш несправедливих наслідків при делімітації КШ і ВЕЗ. Дивно. Адже три роки тому, передаючи в серпні 2005 року до МС Меморандум зі своєю аргументацією, Румунія записала в ньому, що вона «завжди віддавала більшу перевагу необхідності підтримувати міжнародний порядок і стабільність, ніж власним історичним переживанням». Схоже, що ці «переживання» все ж узяли гору. Причому настільки, що у виступі представника Румунії Б.Ауреску перед суддями Міжнародного суду ООН лунали навіть заяви, котрі межували з територіальними претензіями.

Замість сконцентруватися на міжнародно-правовій доказовій базі, румунська сторона знову вдалася до історії й захопилася політикою. Говорячи про радянську окупацію та подаючи свою країну як жертву сталінського тоталітарного режиму, Б.Ауреску намагався донести до суддів МС одну з головних тез свого виступу: справедливе рішення проблеми делімітації є неможливим у ситуації, коли до цього часу стосовно Румунії триває «несправедливість», допущена в минулому. Але після закінчення Другої світової війни минуло ще не так багато часу, щоб можна було запросто переписати історію. Румунія не була жертвою. Вона була спільницею гітлерівської Німеччини, державою-агресором. І її відповідальність за участь у цій агресії була визначена Паризьким мирним договором 1947 року.

Суха мова документів Нюрнберзького процесу: «У травні 1941 року останню угоду було укладено з Антонеску, прем’єр-міністром Румунії, в якій у зв’язку із нападом на СРСР Німеччина пообіцяла Румунії Бессарабію, Північну Буковину і право окупувати радянську територію аж до Дніпра». Щоправда, тогочасні апетити Бухареста такою «дрібницею» не обмежувалися. Як пише історик О.Шевяков у книзі «Відносини між Радянським Союзом і Румунією 1944—1949», відповідно до опублікованих у Німеччині документів фашистської Німеччини, 10 травня 1941 р. Антонеску телеграфував своїм посланникам у Німеччині та Італії: розширення Румунії «може бути здійснене за рахунок Словаччини <...>, а також за рахунок Галичини, по лінії Чернівці—Львів—Краків, тому що вона є легким, прямим і коротким шляхом для зв’язків між гирлом Дунаю та Німеччиною. Отже, необхідно створити спільний кордон між Румунією і Німеччиною. Виходячи з цього, нам потрібна не лише Бессарабія та Буковина, а й Закарпатська Україна, що розширила б спільний кордон між Румунією, Словаччиною та Німеччиною через окуповану Польщу». Одночасно із цим посланникам було дано вказівку домагатися в Берліні і Римі приєднання до Румунії югославського Банату та району Тімок.

Тож Румунія не була жертвою. Багато жертв було на окупованих Румунією територіях. Читаємо в О.Шевякова: «Тільки протягом кількох днів липня 1941 р. у м. Чернівці та чотирьох населених пунктах Чернівецької області було розстріляно понад три тисячі мирних громадян. Але це було тільки початком. Дещо пізніше, у листопаді 1941 р., 50 тис. жителів Чернівців було ув’язнено в конц-
таборі, де всі були засуджені на голодну смерть». У документах процесу Іона Антонеску, виданих під керівництвом Іоанни Краке (Бухарест, видавництво «Емінеску», 1995 р.), наводиться текст телеграми маршала, в якій він наказує за кожного загиблого внаслідок підриву військової комендатури Одеси німецького або румунського офіцера знищити 200 людей, за кожного вбитого солдата — 100 людей. Під час Народного трибуналу над румунськими воєнними злочинцями свідки (також із числа румунських військових) засвідчили, що тоді було розстріляно й спалено понад 25 тис. мирних жителів Одеси. До кінця березня 1942 р. у результаті знищення й відправки в табори смерті населення Одеси зменшилося на 400 тис.

Подібних документів і свідчень — тонни. Ми згадуємо лише малу дещицю. Так — щоб освіжити пам’ять...

У своїй книзі О.Шевяков наводить текст стенограми розмови голови ради міністрів і міністра закордонних справ Румунії Михая Антонеску (однофамільця диктатора) із Гітлером, яка відбулася 27 листопада 1941 р.:
«Слов’янські народи є для Європи не політичною чи духовною проблемою, а серйозним біологічним питанням, пов’язаним із народжуваністю в Європі. Це питання має бути серйозно і радикально вирішене. Стосовно слов’ян потрібно зайняти непохитну позицію, а тому будь-який поділ, будь-яка нейтралізація чи захоплення слов’янської території є законними актами». Внаслідок румунської колонізації в Україні загинули десятки тисяч людей. Ще на самому початку війни, 8 липня 1941 р., Іон Антонеску висловився недвозначно: «Я за насильницьку міграцію українського елемента, якому тут нема чого робити. Мені байдуже, чи ввійдемо ми в історію як варвари. Не було в історії більш вдалого для нас моменту. Якщо потрібно, стріляйте з кулеметів».

На початку третього тисячоліття входити в історію варварами румунам не хочеться. Навпаки, вони позиціонують свою країну як одного з основних захисників демократичних цінностей, прав і свобод людини в регіоні Центральної та Східної Європи. Ще кілька років тому, коли Румунія активно прагнула в НАТО та Європейський Союз, у країні під страхом покарання як за кримінальний злочин забороняли відтворювати культ особи Антонеску, демонтували пам’ятники диктаторові, перейменовували вулиці, що носили його ім’я. Але в грудні 2006 р., коли «золотий ключик» від дверей ЄС і НАТО був у Бухареста вже в кишені, апеляційний суд румунської столиці частково реабілітував Іона Антонеску і 22 міністрів його уряду, засуджених Народним трибуналом Румунії в травні 1946 р. за воєнні злочини. Суд визнав, що «війна за визволення Бессарабії та Буковини була законною до продовження наступу з німецькою армією» за лінію старого румунсько-радянського кордону. Тільки через півтора року, у травні 2008 р., після негативної міжнародної реакції на таке рішення, вища касаційна палата Румунії скасувала рішення бухарестської апеляційної палати. Відповідно до остаточного рішення вищої судової інстанції країни, маршал Іон Антонеску і члени його уряду в роки Другої світової війни «свідомо вчинили воєнні злочини проти народів СРСР».

І ось у вересні 2008 р. в Гаазі ми знову чуємо про «несправедливість» щодо Румунії... І нам знову натякають, що Румунія не змирилася з відсутністю в її складі Північної Буковини та Бессарабії. Ще одна теза з виступу румунського представника в Міжнародному суді: радянсько-румунський договір 1940 р., який визначив лінію кордону між двома країнами, підтверджену Паризьким мирним договором, — це ультиматум Радянського Союзу, на підставі якого СРСР в односторонньому порядку примусив Румунію залишити деякі румунські території. І цього ультиматуму Румунія ніколи не визнавала.

Наступна теза на тему «історичної несправедливості»: якби положень Мирного договору 1947 р. було дотримано (о.Зміїний залишився б у складі Румунії, а кордон пройшов би іншим гирлом Дунаю), то Румунія не зазнала б таких територіальних втрат (1600 кв.км.), і сьогодні лінія делімітації територіальних морів була б зовсім інакшою, а отже — і лінія розмежування КШ та ВЕЗ. Виявляється, острів Зміїний був «несправедливо» переданий СРСР усупереч усім міжнародним документам, зокрема Паризькому мирному договорові 1947 р. А протокол про передачу острова 1948 р. ніколи не був ратифікований румунським парламентом і не визнаний румунською державою як справедливий. Відторгнення острова, заявив Б.Ауреску, стало результатом радянської окупації, якій Румунія не могла протистояти.

Навіть не вдаватимемося в дискусію навколо цих двох тез. Історії Буковини, Бессарабії та острова Зміїний було присвячено безліч наукових праць і публікацій у пресі (чимало місця ця проблематика зайняла й на шпальтах «ДТ») ще на етапі підготовки українсько-румунського «великого договору», укладеного 2 червня 1997 р., і договору про режим держкордону між Україною та Румунією, підписаного 17 червня 2003 р., який ще раз підтвердив приналежність Зміїного Україні. До речі, «ДТ» уже одного разу згадувало, що ще на початку розгляду справи в Міжнародному суді Б.Ауреску, виступаючи в жовтні 2004 р. перед його головою, акцентував на тому, що ця справа «стосується лише питання континентального шельфу і виняткових економічних зон України та Румунії в Чорному морі і не обтяжена проблемами встановлення приналежності територій або проходження державних кордонів, урегульованими договором про режим українсько-румунського держкордону від 17 червня 2003 р.».

Тому давайте й ми не «обтяжуватимемося» цими неіснуючими проблемами і краще спробуємо вникнути, що ж румунська сторона хоче сказати суду по суті питання про делімітацію КШ і ВЕЗ.

Проте й тут румунська позиція помітно кульгає, оскільки підпирати її доводиться навіть відвертими вигадками. Наприклад, румунська сторона не моргнувши стверджує, що, уклавши 2 червня 1997 р. Договір про відносини добросусідства і співробітництва та Додаткову угоду до нього, Україна і Румунія зробили своєрідний розмін: Румунія визнала приналежність Зміїного Україні, а «Україна зобов’язалася не використовувати острів Зміїний при делімітації КШ і ВЕЗ». Насправді ні один, ні інший вищезгадані документи не містять нічого подібного. Жодних обіцянок України не враховувати Зміїний як чинник делімітації морських просторів у Чорному морі там немає і бути не могло. Єдине, що пообіцяла тоді наша країна, — не розміщувати на острові наступальних озброєнь.

Або ще одне твердження Б.Ауреску, яке не може не викликати в нас щирого обурення: саме Україна, виявляється, провалила переговори з делімітації, і сьогодні сторони перебувають у Міжнародному суді тільки тому, що українська сторона не належним чином виконувала свої зобов’язання з «базового» договору та додаткової угоди.

Протягом усіх років переговорів із 1998-го по 2004 р. «ДТ» досить регулярно й докладно описувало їх перебіг, тому наші читачі, мабуть, пам’ятають, яка зі сторін ані на йоту не бажала відступати від власної позиції (часів Чаушеску), хто насправді скасовував або переносив раунди переговорів і хто не хотів шукати ні правового, ні політичного компромісу. Наші читачі напевно пам’ятають, що саме Україна не тільки ініціювала й педалювала підготовку та висновок «великого договору», а й наполягала на якомога швидшому договірно-правовому оформленні україно-румунського держкордону та делімітації континентального шельфу і виняткових економічних зон шляхом саме двосторонніх переговорів. І навіть коли румунська сторона під час 24 раунду повідомила, що на засіданні уряду Румунії, ініційованому президентом країни, було прийнято рішення передати в односторонньому порядку справу про делімітацію КШ і ВЕЗ у МС ООН, українська сторона, відзначивши право партнерів на такий крок, назвала його передчасним і викликаним як внутрішньополітичною ситуацією в Румунії, так і роботами з відновлення українського глибоководного судноплавного каналу Дунай — Чорне море по гирлі Бистре. Українці, незважаючи на румунське рішення, запропонували тоді продовжити переговори і провести наступний, 25-й, раунд в Одесі ужовтні 2004 р. У відповідь румуни звинуватили українську делегацію в «неконструктивних підходах». На цьому процес переговорів урвався.

Що ж до аргументації румунської сторони власне стосовно методології делімітації КШ і ВЕЗ, то її позиція, за оцінками експертів, видається досить слабкою. (Певне, тому й використовуються душевні історичні екскурси, вигадуються неіснуючі факти і спотворюються реальні.) Як і очікувалося, румуни знову зациклилися на Зміїному, вкотре намагаються довести, що це не острів, а скеля, і звинувачують Україну в спробах обманути світове співтовариство, замаскувавши скелю під острів. Найбільш убивчі «факти» румуни черпають з української ж преси і висловлювань українських високих посадових осіб. Так, ніде правди діти, не завжди наші колеги працюють професіонально, не завжди входять у нюанси такого складного процесу, як делімітація, утім, як і багато політиків, котрі дотепер плутають делімітацію з демаркацією або переконані, що в Гаазі вирішуватиметься питання приналежності Зміїного. Використовуючи висловлювання непрофесіоналів, румуни й самі кульгають на ту саму ногу, фальсифікуючи навіть назви українських нормативних актів у своєму прагненні довести, що Україна перетворює скелю на острів (наприклад, затверджена Кабміном ще у 2002 р. Комплексна програма подальшого розвитку інфраструктури та здійснення господарської діяльності на о.Зміїному і континентальному шельфі була названа ними Програмою трансформації Зміїного — зі скелі на острів).

Однак, якщо доказова база румунської сторони будується на добірці газетних публікацій і цитатах різнокаліберних чиновників, котрі часто не мають узагалі жодного стосунку до даної проблематики, а не на міжнародному морському праві, виходить, юридичних аргументів у неї не так уже багато. Уперто ставлячи в основу основ Зміїний та його статус, румунська сторона наполегливо намагається ігнорувати міжнародну практику делімітації, відповідно до якої головне значення мають конфігурація узбережжя і протяжність берегової лінії. Українські експерти використовували цілих три методи для оцінки співвідношення довжини узбережжя, й отримали такі пропорції — 5,2:1; 4,1:1; 3,7:1 — усе на користь України. Зрозуміло, румунська сторона намагається їх оспорювати. Так, Б.Ауреску у своєму виступі перед суддями МС стверджував, що, вибудовуючи свою тимчасову лінію рівновіддаленості, Україна, нібито всупереч своїм міжнародним зобов’язанням, використовує в районі делімітації о.Зміїний. Дві з трьох точок, що контролюють проходження української лінії делімітації, містяться на о.Зміїний, протяжність узбережжя якого становить усього 310 м і не може жодним чином конкурувати з багатокілометровим узбережжям Румунії. Тоді як для проведення тесту на пропорційність, обурюються румуни, Україна враховує протяжність усього свого узбережжя в районі, із чого виводить значну різницю між протяжністю свого та румунського узбережжя, і в результаті «необгрунтовано» ще зміщує і так уже «несправедливу» лінію в румунський бік.

Проте українська позиція базується не на публікаціях у ЗМІ, а на нормах міжнародного права, та відповідає міжнародній судовій практиці у цій сфері. Як пояснили нам фахівці з морського права, по-перше, будучи повноцінним островом у розумінні п.1 ст.121 Конвенції ООН з морського права, о.Зміїний має юридичний титул на власні морські простори і, зокрема, континентальний шельф та виключну економічну зону. По-друге, оскільки острів розташований у безпосередній близькості від узбережжя Румунії в зоні делімітації, його береги обгрунтовано використовуються для визначення точок, необхідних для побудови тимчасової серединної лінії. Оскільки, відповідно до практики МС ООН, цю лінію проводять від найближчих точок на узбережжі сторін, при цьому спеціально не зазначено, на якому узбережжі — континентальному чи острівному. В історії МС були рішення, в яких ураховувалися набагато менші, ніж Зміїний, острови і навіть скеля. Наш Зміїний не перебуває у цілковитій ізоляції від українського берега і становить невід’ємну частину загального географічного контексту зони делімітації, своєю присутністю репрезентуючи фасад усього українського узбережжя. Тому, пояснюють експерти, як під час визначення різниці в протяжності узбережжя, так і при проведенні тесту на пропорційність, Україна бере повну довжину українського узбережжя, яке накладає свою проекцію на острів. По-третє, зазначають фахівці, вибір Україною точок на о.Зміїний для побудови тимчасової лінії делімітації нічим не гірший, ніж ви-
бір Румунією таких точок на дамбі Суліна та півострові Сакалін. Наш Зміїний хоча й невеликий за розмірами, але є створеною природою часткою суші зі значною політичною, економічною і культурною історією, яка налічує кілька тисяч років. А от Суліна — це штучна дамба, побудована тільки наприкінці XIX століття, а Сакалін — незаселена піщана коса, яку протягом останніх кількох сотень років постійно затоплювало і розмивало. По-четверте, коли основні точки, які контролюють тимчасову лінію делімітації України, розташовані на Зміїному та узбережжі Криму, то аналогічні точки Румунії лежать на невеличкому узбережжі між дамбою Суліна і півостровом Сакалін, а інша частина румунського берега жодним чином не задіяна, і за румунською логікою не повинна тоді братися до уваги під час визначення співвідношення протяжності узбережжя та проведення тесту на пропорційність.

В арсеналі української делегації ще надто багато аргументів і доказів своєї позиції. І, починаючи з наступного вівторка, вони будуть детально представлені увазі Міжнародного суду.