Розвиток ЗСУ: підміна понять

Хоча на останній рік припадає пік уваги вітчизняних політиків до проблем армії, майбутнє ЗСУ самими військовими і більшістю експертів сприймається без ейфорії. При цьому фінансова проблема не є первинною. Значно небезпечнішими метастазами стають підміна пріоритетів, відсутність системності та спадкоємності при вирішенні глобальних завдань і значною мірою — блокування будь-яких можливостей із боку державної бюрократичної машини.

Яйце чи курка?

Передвиборні перегони визначили появу концепції форсованого переходу армії на контрактну основу із душком популізму. Зовні гарної і безпрограшної для тих, хто її озвучував. Але на тлі щорічного зростання реальної проблеми обороноздатності країни — безперспективної. Як мінімум тому, що ані прискорений перехід армії на контрактну основу, ані навіть різке збільшення фінансування бойової підготовки військ не дозволять змінити загальну картину готовності армії реагувати на сучасні загрози. Сьогодні наявність озброєнь і військової техніки, — звісно, за умови підготовки їхніх операторів та готовності загальної системи управління військами, — визначає реальні можливості військової машини. В умовах, коли ЗСУ за технічною оснащеністю відстають уже на ціле покоління від розвинених армій світу, витрачати гігантські суми на контрактників, які опановують техніку минулого століття, навряд чи доцільно. Прискорений перехід на контрактну армію визначає незбалансовану витратну частину військового відомства, якої поступально позбувалися з початку нового століття і до кінця 2007 року. Тобто мільярди, додані на форсування контрактної ідеї, повернуть армію до межі кінця
90-х, коли 85—90% бюджету витрачалося на її утримання. Це може зробити ЗСУ зовні симпатичними, але абсолютно непридатними для виконання функцій, покладених на цей державний інститут. У справжній, а не парадній професіоналізації кадри і техніка — величини рівновеликі. Тим більше що протягом кількох останніх років було закладено основи поступального переходу ЗСУ на професійні рейки.

Більше того, друга половина 2007 року вселяла спостерігачам оптимізм: пішли перші бюджетні асигнування на просування ключових технічних проектів. На модернізацію ударного вертольота Мі-24, винищувача МіГ-29, створення багатофункціонального ракетного комплексу, нового базового корабля класу «корвет». Майже революційним залпом «Аврори» прозвучала заява президента України Віктора Ющенка в листопаді 2007 року про те, що державне оборонне замовлення 2008 року має становити близько 2,5 млрд. грн. Що фактично можна розцінювати як появу внутрішнього ринку продукції військового призначення, причому солідного. Звісно, це не рівень найактивнішої з колишніх країн соцтабору Польщі, яка на проведення технічної модернізації своїх ЗС у 2008 році витратить 1,6 млрд. дол. Але порівняно з 30 млн. дол. 2006 року і навіть 136 млн. дол. 2007 року, цифра вразила. Ряд західних оборонних компаній миттєво відреагували на заяву: до Києва почали вчащати менеджери іноземних фірм із різними пропозиціями — від поставок елементів озброєнь, яких бракувало, до спільного виробництва корвета.

Однак сьогодні вже здається, що вони поквапилися... Бо немає жодних ознак того, що заява глави держави не нагадуватиме вітрило корабля під час штилю.

Пріоритети переозброєння армії

Слід зауважити, що протягом кількох останніх років Україна помітно скоригувала й перелік пріоритетів у сфері переозброєння. Якщо до 2005 року, умовно кажучи, 100 млн. пропонували рівномірно розподілити на 100 проектів, на 2007 рік пріоритетних напрямів стало менше десятка. Прагматизм упроваджували по всьому фронту: перша редакція програми розвитку озброєнь зашкалювала за 100 млрд. грн., остання не дотягувала і до півтора десятка.

Тим часом при виробленні і коригуванні пріоритетів у переозброєнні вітчизняної армії повинні, але не враховуються кілька ключових моментів. По-перше, технічні вимоги самих військовиків, тобто Генерального штабу. По-друге, вибір Генштабом (або за погодженням із ним) систем озброєння для перспективних закупівель чи створення, які здатні стратегічно впливати на обороноздатність держави. Адже та ж таки модернізація парку бойової авіації — це проміжна стадія підтримання боєздатності ЗСУ, яка, за відсутності програми закупівель нових повітряних машин на межі 2015—2017 років, відповідатиме рівню армій-аутсайдерів. І по-третє, можливості власне українського ОПК, який, попри відсутність держоборонзамовлення, завдяки стабільному експорту зберіг своє ядро.

Що стосується технічних вимог, то вони, у кращому разі, стосуються сьогодення і позбавляють орієнтирів потенційних постачальників (серед яких основне місце має належати українським розробникам та виробникам). Приміром, за роки нової історії України ще ніхто не висловив аргументованої думки, на яких бойових літаках і вертольотах мають літати пілоти українських Повітряних сил періоду 2015—2020 років або на яку систему ППО на той час орієнтуватися. А даремно, бо вже сьогодні ЗСУ й ОПК живуть за різними законами. Роз’єднаність армії й ОПК ускладнює життя і тим, і іншим.

Україна скидається на державу, котра не має продуманої стратегії витрачання коштів на оборону. Можна було б погодитися з військовим відомством, яке запланувало дослідно-конструкторські роботи 2008 року за 64 позиціями, якби нинішній оборонний бюджет становив не 1,12% ВВП (при прогнозному ВВП України на 2008 р. 889,4 млрд. грн.), а, як мінімум, 2,5% ВВП, або понад 22 млрд. грн. В ситуації, що склалася, коли навіть збільшення оборонного бюджету до 13 млрд. грн. дозволить, за словами нового військового міністра Юрія Єханурова, «підвищити зарплату військовим і забезпечити збільшення будівництва житла», можна говорити про гарантовану «підйомність» не більш як одного пріоритету. Це може бути модернізація авіатехніки, або програма створення багатофункціонального ракетного комплексу, або створення корвета, або створення вітчизняного ЗРК середнього радіуса дії. Про проект Ан-70, який вбивається державою, говорити взагалі не хочеться. Серед пріоритетів другого-третього плану військовим доведеться вибирати з трьох-п’яти проектів. Швидше за все, це буде підтримка танкобудівників і щось ще, на кшталт розтягнутої на довгі роки програми закупівель нових засобів зв’язку або гідролокації. Але ще більш тупиковий шлях — «розмазати» очікувані 100—160 млн. дол. по всіх проектах.

Ще один підводний риф — закладені системні збої в освоєнні коштів. Навіть виділені на папері кошти можуть з’явитися у розробників через 4—5 місяців. Один із менеджерів українського ОПК, який розробляє складні системи зброї, розповів, як одного разу він отримав гроші в другій половині листопада, причому прозвітувати за них він мав уже днем раніше. Ось чому розробники не вірять у багаторічні програми — система державного фінансування в рамках оборонного бюджету робить їх нездійсненними. Тільки ризиковане вкладання власних коштів (на що можуть піти два-чотири підприємства в країні) або державні програми, винесені за рамки оборонного бюджету і з безперервним, можливо — законодавчо закріпленим фінансуванням можуть зрушити з місця процес створення нових видів зброї.

Хоча збереження курсу на повне членство в НАТО породжує суперечливі думки про майбутнє українського ОПК у контексті переозброєння, для ОПК тут більше користі, ніж шкоди. За умови забезпечення заявлених бюджетних асигнувань оборонної сфери на рівні 500 млн. дол., протягом п’яти-семи років український ОПК, швидше за все, впорається з 60—70% завдань переозброєння з урахуванням стандартів Північноатлантичного альянсу. Це більша частина задекларованих пріоритетів: модернізація авіаційних комплексів МіГ-29, Мі-24 та систем ППО С-300 і розробка військового корабля класу «корвет», повна заміна систем зв’язку. А за певних умов — створення системи багаторічних програм — і розробка власних МФРК та ЗРК дальністю до 80 км, і реанімація проекту Ан-70. Україна є серійним виробником авіаційних ракет
Р-27 (ДАХК «Артем») і здатна пройти шлях шведів, ізраїльтян та американців з адаптації наявної ракети для ЗРК. Ракети «повітря—повітря» Р-27Е, що уражають цілі на дальностях до 110 км, при реалізації такого проекту мають бути модернізовані під ракету «земля—повітря» дальністю близько 80 км. Бюджетні 15—17 млрд. грн. (а саме такий бюджет без перекосів, тобто якщо виділятиметься не менш як 25% асигнування на технічне переоснащення та модернізацію армії) при п’ятирічному вирішенні зазначених завдань дозволили б довести до рівня серійних зразків і здійснити закупівлю до десятка важливих, але не стратегічних систем зброї.

Алгоритм переозброєння

Участь же ОПК України в забезпеченні решти 30—40% озброєнь і військової техніки для ЗСУ великою мірою залежить від державного менеджменту. Виробляючи підходи до здійснення спільних програм, Україна, з одного боку, могла б скористатися готовністю партнерів із НАТО посилити її військову потугу, а з іншого — ліквідувати критичну залежність від Росії в такій чутливій сфері, як оборона держави. Це значно важливіше, ніж механічний перехід на контрактний спосіб комплектування армії. Насамперед Україні необхідно ухвалити закон про офсетні угоди. Рішення РНБОУ і доручення президента України вже два роки тому веліли це зробити, але дивне нерозуміння очевидних речей досі ускладнює співробітництво із Заходом. Тоді як серед незаперечних досягнень нових членів альянсу — приплив інвестицій у рамках офсетних програм і придбання західних технологій. Знову слід згадати Польщу, яка в рамках лише одного проекту з купівлі 48 американських літаків F-16 (на суму близько 3,8 млрд. дол.) отримає у рамках офсетного пакета близько 6 млрд. дол. Офсетні програми дозволили Польщі організувати на своїй території складання вертольотів з ліцензією компанії Sikorsky і складання засобів зв’язку за ліцензією компанії Harris. Україна ще 2004 року могла б організувати на своїй території таке виробництво засобів зв’язку, а багаторічні зусилля ВАТ «Мотор-Січ» створити вертолітне виробництво за ліцензією компанії «Камов» теж ні до чого не привели. Схоже, партнери не дуже цього хотіли.

Ключовим питанням для України стане вирішення проблеми охорони повітряного простору. Якщо радіолокація та системи пасивної радіоелектронної розвідки дозволяють виявляти потенційного агресора самостійно, то удар у відповідь — за системами ППО і винищувальною авіацією. Тут слід додати, що чимало сучасних російських озброєнь цілком можуть відповідати стандартам НАТО, важлива тільки їхня адаптація для забезпечення взаємосумісності. Скажімо, якщо ДП «Арсенал» і НВО «ФЕД» запрошені для розробок із російськими партнерами бойового літака п’ятого покоління, то це зовсім не означає, що така розробка не відповідає стандартам альянсу. Україна не створює бойової авіації, але, маючи майже 50 профільних заводів, могла б виробляти літак на своїй території спільно з партнером. Теоретично, для України буде цікавий той партнер, котрий запропонує максимально завантажити підприємства ОПК України. Це може бути і російська АХК «Сухой», і американський Lockheed Martin, і шведський SAAB. Якщо буде вибрано російський літак, знадобиться адаптація ряду систем, не кажучи вже про згадане політичне питання залежності. А якщо буде вибрано американський чи шведський, додатковим тягарем стануть забезпечення переучування персоналу і створення нових сервісних центрів, нової інфраструктури. Якщо Україна навчиться використовувати офсетні схеми, проекти можуть бути порівнянні. Переможця обиратимуть в умовах відкритого тендеру, з урахуванням докладного аналізу тієї чи іншої пропозиції. І якщо Туреччина, яка не мала оборонного виробництва, сьогодні складає винищувачі F-16C і має намір виробляти нові F-35 JSF, причому стане постачальником другого рівня з центральної частини фюзеляжу, а в перспективі візьметься за складання і навчально-тренувального літака за американськими технологіями, — то чому таким шляхом не піти Україні?