Розхитані "нерви" армії. Чому на четвертому році війни ЗСУ як і раніше не забезпечені сучасною захищеною системою зв'язку

Вирішення проблеми забезпечення 3 та інших збройних формувань держави сучасними засобами зв'язку від самого початку війни РФ проти України військово-політичне керівництво країни визнавало одним з пріоритетних завдань.

Це логічно, оскільки надійний, захищений зв'язок є основою управління військами, а без сучасних засобів зв'язку всі розмови про оборонний потенціал можуть мати лише умовний характер. Водночас в Україні й після трьох років війни проблема залишається практично невирішеною. Почасти через нерішучість одних і суперництво інших чиновників і політиків усередині української влади. Почасти - внаслідок надзвичайного зовнішнього впливу й майстерного використання лобі з боку іноземних держав. Але головне, як здається, через те, що питання перетворення національних сил оборони на реальний інститут стримування зовнішньої агресії усе ще не стало пріоритетом для нинішньої влади.

У цілому ж "зв'язкова справа" оголила дві небезпечні тенденції. Перша пов'язана з тим, що Україна залишається дуже уразливою для зовнішнього впливу (і ще більш слабкою, ніж 19 років тому, коли її легко примусили відмовитися від вигідного "Бушерського контракту"). Друга сигналізує про помітне зниження компетентності та професіоналізму в структурах влади, які відають проблемами безпеки держави.

"Зв'язкова" ретроспектива, або Трохи про нерви армії

Засоби зв'язку військові часто називають нервами армії. Додаючи, що вони у ЗСУ помітно розхитані. Звісно, казати, ніби армія й інші збройні формування країни не мають засобів зв'язку, було б необ'єктивно. На цей час у ЗСУ цілком послідовно забезпечуються підрозділи ССО й ПДВ - засобами зв'язку американської компанії Harris. Переважно - у рамках військової допомоги США. Крім того, є і станції Motorola, якими користуються в підрозділах ЗСУ, у тому числі на лінії зіткнення з противником. Вони, щоправда, є фактично цивільною продукцією і у випадку активної фази війни будуть легко й швидко подавлені відповідними системами РФ. Що може спричинити часткову втрату управління військами.

Начальник Військ зв'язку ЗСУ - начальник Головного управління зв'язку та інформаційних систем Генштабу ЗСУ Володимир Рапко наприкінці 2016 року так оцінював обстановку: "У перший і другий рік війни фінансування Військ зв'язку становило по 1 млрд грн. У 2016-му нам виділили приблизно 600 млн грн, тому темпи забезпечення армії засобами зв'язку трохи сповільнилися. Щодо радіозв'язку в УКХ-діапазоні бойові частини ЗСУ забезпечені обладнанням компанії Motorola приблизно на 70%, інші частини - на 30%. При цьому у ПДВ і спецназі є певна кількість радіостанцій Harris. Відразу зазначу, що Збройні сили вимагають для свого оснащення близько 100 тис. радіостанцій різного типу. Закупити в достатній кількості продукцію, наприклад, компанії Harris, в умовах нестачі коштів дуже складно - на переоснащення однієї бригади потрібно понад 1 млрд гривень".

Визнаємо, що для створення сучасної і захищеної системи управління військами Генштаб ЗСУ у 2014–2016 рр. провів досить кропітку роботу з визначення основних типів необхідних ЗСУ засобів УКХ-зв'язку (а саме їх закупівлі становлять близько 50% усього переоснащення на нові засоби зв'язку), включаючи відповідні випробування. І постачальник - турецька компанія Aselsan - був обраний після тривалого тестування. Військові свій вибір зробили, і це рішення закріпили відповідні посадовці: свої підписи на документах поставили начальник Генштабу ЗСУ генерал армії Віктор Муженко, міністр оборони України генерал армії 3, і це рішення було доведено офіційним порядком до секретаря Радбезу Олександра Турчинова. Не кажучи вже про профільних генералів Генштабу ЗСУ, під чиїм пильним оком і проходили міжвідомчі випробування. Важливо, що про обрання постачальником компанії Aselsan міністр оборони Полторак 7 грудня 2016 р. офіційним листом поінформував міністра національної оборони Туреччини Фікрі Ішіка. (Копію листа див. на сайті DT.UA)

Ухвалене рішення справді має солідне технічне обґрунтування. Воно передбачає створення нових високотехнологічних ліній з виробництва в Україні нових засобів зв'язку, одержання передових технологій від турецької компанії і, що взагалі унікально для дуже нетривалої історії українського військово-технічного співробітництва (ВТС), зустрічний (у межах офсетної угоди) продаж Туреччині оборонної продукції України. Анкара зацікавлена у придбанні продукції авіабудування, танкових дизельних двигунів, засобів захисту бронетехніки від високоточної зброї, головок самонаведення для високоточних систем, деяких технологій космічної галузі. Та й це ще не все. Розуміючи скрутний стан української сторони у сфері фінансування оборонних проектів в умовах фактичної війни, турецькі партнери погодилися на вигідне для України кредитування проекту, включаючи кредитні канікули та відсоткову ставку з погашення кредиту в 4 рази нижчу від застосовуваної українськими банками.

На дипломатичному рівні все теж складалося. Візити здійснили відповідні генерали, тиснули один одному руки голови дипломатичних відомств, у березні Туреччину відвідав прем'єр В.Гройсман, а цього тижня турецьку виставку озброєнь IDEF-17 - секретар РНБОУ О.Турчинов. Нарешті, у червні Київ очікує на візит очільника Турецької держави Реджепа Ердогана.

До цього додамо, що проект уже почав реалізовуватися. Майже на чотири місяці швидше за встановлений строк турецька сторона повинна в травні ц.р. поставити засоби зв'язку для оснащення одного підрозділу ЗСУ, попередньо навчивши український персонал. На осінь заплановано початок робіт з переоснащення однієї бригади ЗСУ. Можна було б аплодувати й очікувати першу історію успіху в галузі ВТС і переозброєння ЗСУ, якби...

Іван Богдан

ВТС як поле політичних боїв

ВТС - це сфера великої політики, і за цю сферу у світовій традиції зазвичай відповідають очільники держав. Особливо підкреслимо, що за три роки війни Україна не реалізувала жодного проекту в галузі ВТС, що спрямований на переозброєння вітчизняної армії (тут ідеться не про імпорт зброї, а про створення спільних виробництв на основі отримуваних ззовні технологій). Власне, і до війни Київ нічого подібного не реалізовував, - серцевиною ВТС вважався експорт зброї, а найбільшим досягненням стало використання результатів дослідно-конструкторських робіт (ДКР), які вдавалося вписувати в експортні контракти. На тлі, на жаль, незавершених проектів з будівництва корвета та модернізації вертольота Мі-24 (за участі французьких компаній) Україні просто життєво необхідно виглядати передбачуваною і послідовною на світовому ринку озброєнь.

Бо, визнаємо чесно, репутація у сфері ВТС у Києва вже підмочена. Причому саме цією "зв'язковою" справою. Ідеться про негативні наслідки перегляду ухваленого в травні 2015 року розпорядження міністра оборони України про затвердження закупівель засобів зв'язку французької компанії Thales (DT.UA докладно писало про це у вересні 2015 року у статті "Зв'язок для армії: стратегічне питання номер один"). Відлуння тих подій Києву довелося почути зовсім нещодавно: французька сторона скасувала проведення з Україною засідання Комісії з питань ВТС 18–21 квітня ц.р.

У зв'язку із цим не зайвим буде нагадати, що у квітні 2015 р. в Парижі президенти України і Франції домовилися багато про що... Принаймні наступного дня після переговорів "Укроборонпром" не без гордості повідомляв: у рамках візиту П.Порошенка до Франції досягнуто домовленості про те, що "світові лідери у виробництві озброєнь із Франції поставлятимуть ЗСУ вертольоти й системи радіозв'язку". "Укрінмаш" (підприємство "Укроборонпрому") відразу підписав багатообіцяльний контракт із Thales Communication & Security SAS, мова, у тому числі, йшла і про передачу технологій. Та в червні 2015 р. Київ раптом включив "повний назад", і фаворитом з поставок УКХ-радіозв'язку було визначено американську компанію Harris. У відповідь на згадану статтю у військовому відомстві мені заявили: "Ми - замовник і експлуатант техніки, і ми визначили, що для нас краща саме ця продукція". Заодно повідомивши, що "проект із Thales коштує 268 млн дол., тоді як продукція Harris тільки 170 млн дол.". Трохи згодом з'ясувалося, що йдеться про поставки станцій Falcon попереднього покоління (уже знятих з виробництва), а Harris не розглядав передачі технологій для налагодження виробництва на території України.

Можливо, держава, яка відкрила портал військової допомоги Україні, має моральне право наполягати на закупівлях своєї продукції (на сьогодні загальні поставки засобів зв'язку зі США в рамках допомоги мають еквівалент близько 75 млн дол.). І, можливо, країна, яка отримує військову допомогу, теж має підстави для перегляду раніше ухваленого рішення. Навіть якщо особисто очільник держави домовлявся про інше... Править бал велика політика, а Україна перебуває в неабиякій фінансовій і технологічній залежності.

Та що робити тепер, коли несподівано з'явилися ознаки зміни траєкторії проекту?! Так, так, ідеться саме про те, щоб попри ухвалене військово-політичним керівництвом України рішення, знову це рішення переглянути і, зовсім не виключено, замінити постачальника.

А саме: ізраїльська сторона попросту змушує Київ провести повторні випробування за дещо іншими методиками. Фахівці, близькі до ухвалення рішень, кажуть про безпрецедентний політичний вплив Ізраїлю. Якби на кону був не імідж України на міжнародному ринку, можна було б захоплюватися філігранною роботою ізраїльської команди. Після того як український прем'єр зазбирався з вояжем до Тель-Авіва, менеджери компанії Elbit Systems буквально закидали листами з рекомендаціями провести нові випробування секретаря РНБОУ О.Турчинова, а посол Ізраїлю Еліав Бєлоцерковські провів багатозначну зустріч з міністром оборони України, генерал Полторак розпорядився повторні випробування все-таки проводити...

Війни і воїни кулуарів

Формально нинішня ситуація є такою. Після попереднього відбору претендентами 2016 року залишалися дві компанії: ізраїльська Elbit Systems і турецька Aselsan. До речі, важливим було й те, що засоби зв'язку обох компаній витримали випробування реальними воєнними конфліктами. Але ключовим моментом попереднього вибору була наявність в обох компаній кредитних пропозицій.

Згадана вище Thales, дивним чином обділена увагою, як видно, зневірилася в можливості результативної праці з Україною. Хоча, звичайно, у кожної зі сторін своя правда, а представники української сторони заявляли про наявність низки претензій до французької компанії, включаючи проблему роботи з посередником і занадто тісні зв'язки з Росією. Втім, усе це перевірити навряд чи можливо.

Таким чином, у процес випробувань увійшли дві компанії, причому Київ того ж таки 2015-го "дав себе вмовити" зробити попередню закупівлю партії засобів зв'язку в Elbit Systems, як стверджують джерела, на суму близько 7 млн дол. На жаль, злі язики говорять, що закуплене досі не використовується і лежить на складі - оскільки поставлено некомплектне обладнання.

Та однаково фактичні позиції іноземних гравців оцінювалися як рівні. З тим застереженням, що Elbit Systems на миром ринку представлена значно ширше, ніж Aselsan, яка пробиває дорогу як експортер. Elbit Systems була успішною і реалізовувала подібні проекти (з передачею технологій та організацією виробництва) в низку держав, від Чилі до Індії. Є, щоправда, й такі держави - Азербайджан, приміром, - які купували продукцію обох компаній. Можливо, досвід і успіх запаморочив голову менеджерам ізраїльської компанії, і вони недооцінили конкурента. Бо на завершальний етап випробувань представники Elbit Systems не прибули. Український персонал, на відміну від конкурентів, не навчили. До цього у процесі вибору додалися прикрі недогляди. По-перше, продукція Elbit Systems не повною мірою відповідає стандартам НАТО (а саме: NATO STANAG 4246 і NATO STANAG 4204). По-друге, як виявилося, ізраїльська компанія не може забезпечити потреб зв'язку для Повітряних сил ЗСУ і для ВМСУ, а також не забезпечує інтеграції з наявними засобами зв'язку (зокрема з тими ж таки "моторолами"). По-третє, вибір Elbit Systems обійдеться Україні на третину дорожче (переоснащення бригади, порівняно з турецькими засобами зв'язку, - на 28–29%). По-четверте, на відміну від компаній Aselsan і Harris, ізраїльський постачальник не відкрив в Україні сервісного центру і не передав алгоритмів шифрування й кодів шифрів (із зазначених причин засоби зв'язку Elbit Systems так і не введені в експлуатацію у ЗСУ).

Однак навіть все це дрібниці порівняно з головною заковикою - близькими зв'язками з російською стороною. При виборі постачальника українські військові раптом згадали, що Ізраїль відмовився поставляти Україні безпілотні авіакомплекси (БАК), тоді як Росії ще 2010 року передав технології виробництва БАК Searcher. Це чималий ризик для ВТС, оскільки українським військовим довелося згадати, що будь-який контракт з ізраїльською стороною передбачає ситуацію, коли постачальник перериває операцію, не пояснюючи причин.

Та військові фахівці були шоковані, коли на сайті російського ВАТ "ГлобалИнформСервис" виявили перелік продукції, яка зовні й за характеристиками повністю відповідає продуктам Elbit Systems. На умовах анонімності вони весь час говорять про потребу створити комісію для детальної перевірки, наскільки великою є загроза для України у придбанні таких самих засобів зв'язку, як і в її ворога. Натомість на офіційному рівні помовкують: мовляв, їм не з руки "гратися в політику".

Трохи інша ситуація стосовно Aselsan. Мало сказати, що українські фахівці були вражені технологічними досягненнями у сфері розробок і виробництва засобів зв'язку. Турецька сторона тільки-тільки закріплюється на світовому ринку і тому така запопадлива. Але в Пакистані й Саудівській Аравії, де Aselsan уже засвітилася проектами повномасштабного трансферу технологій, результатами дуже задоволені. Турецький постачальник здатен забезпечити морську й повітряну компоненти, повну інтеграцію з наявними засобами зв'язку, включаючи НГУ й ДПСУ, а засоби зв'язку повністю відповідають стандартам Північноатлантичного альянсу. Що означає для України дотримання принципів і взятих на себе зобов'язань з інтеграції в євроатлантичний простір, включаючи освоєння стандартів НАТО. Горезвісна натовська формула C4ISR, з її "command, control, communications, computers, intelligence…", може виявитися й українською.

Післямова

Отже, військові своє слово сказали. Хоча в кулуарах будівлі на Повітрофлотському проспекті визнають, що міністрові дедалі важче зберігати пристойну міну при поганій грі - рішення начебто він ухвалив, а виходить - від нього нічого не залежить. Військові обережно кивають на неузгодженість дій політичних еліт, зауважуючи, що політичні рішення ухвалюватимуть політики. До речі, і секретар РНБОУ минулого тижня, виголошуючи дифірамби турецьким партнерам і потенціалу двостороннього співробітництва, на пряме запитання журналіста про вибір постачальника засобів зв'язку акуратно зісковзнув з теми. Повідомив лише, що створено спільну групу, яка має прискорити реалізацію вже сформованих проектів. Іншими словами, секретар Радбезу не знає, за якою формулою буде розраховано політичне рішення. І теж фактично визнав, що не є учасником цього процесу. Якщо так, то виходить, що в країні є тільки одна людина, яка може й зобов'язана ухвалити остаточне рішення, і ця людина - верховний головнокомандувач.

Можливо, Петро Порошенко не знає, яка драма розгортається в галузі переозброєння армії, де засоби зв'язку можуть стати лише першим реалізованим проектом. Або наступним провалом. Щонайменше, будемо тішити себе думкою, що Петро Олексійович про все знає, але просто не висловився. І якщо це так, то було б не просто доцільно, а й життєво необхідно йому як верховному головнокомандувачу взяти питання створення системи управління військами під особистий контроль. Підтримавши вже ухвалене рішення (адже насправді, якщо два генерали армії, з секретарем Радбезу на додачу, так грубо помилилися в ключовому питанні обороноздатності, виходить, їм немає сенсу перебувати на своїх посадах).

А якщо серйозно, то "зв'язковий" проект може не тільки помітно посилити обороноздатність держави, а й сприяти розгортанню масштабного співробітництва з країнами альянсу. Крім того, я переконаний, що репутація України на ринку такого удару не переживе. І мова в цьому випадку вже не про якість чи кількість витрачених ресурсів. Бо якщо після Франції на українські граблі наступить іще й Туреччина, важко припустити, що за наявності таких ризиків Україна взагалі буде присутньою на ринку ВТС. Ба більше, в умовах, коли національний ОПК може забезпечити трохи більше ніж 40% потреб армії, ідеться, без перебільшення, про екзистенціальний вибір.

До речі, шарахання від одного партнера до іншого можуть узагалі призвести до скасування запланованого проекту. Причому деякі гарячі голови з-поміж "просунутих" генералів пропонують, ні багато ні мало, замість переоснащувати ЗСУ новими системами УКХ-зв'язку і далі купувати… "мотороли". Мені достеменно не відомо, чи містить ця справа корупційну складову. Люди, близькі до "зв'язкового" проекту, кажуть, що за кожною іноземною компанією маячить вітчизняний "заводящий". Джерела не виключають, що ідея змінити іноземного партнера є просто відгомоном суперечки двох досить відомих осіб зі сфери національної безпеки. Але для українських військових, як і для кожного громадянина, дуже важливо, щоб наша армія була здатна протистояти агресорові, а отже, була переоснащена й переозброєна. Чиїсь особисті амбіції не повинні впливати на систему нацбезпеки. Хочеться сподіватися, що президент вважає так само.

І останнє, як здається, дуже показове і дуже неприємне. Зважаючи на те, що Україна не мала ресурсів під проект переоснащення засобами зв'язку, на 2017 рік передбачалися держгарантії. Як кажуть у військовому відомстві, вони були спеціально вивірені під "зв'язковий" проект і становили 3,1 млрд грн. Але нині по військовому відомству повзуть чутки, що ресурси ці перепишуть під інші завдання - будівництво військово-транспортного літака й катерів для москітного флоту. Тобто під проекти ДП "Антонов" і ВАТ "Кузня на Рибальському".

Мабуть, під час війни це потрібніше.