Російський виклик українським виборам

Питання формату та політико-ідейного порядку денного майбутніх президентських виборів в Україні досі залишається невизначеним. Коло претендентів на президентське кандидатство наочно ілюструє, що вибори, швидше за все, відбудуться за сценарієм виборчого кастингу лідерів, котрі мають продемонструвати свої менеджерські здібності у боротьбі з кризою. Ключовими претендентами на менеджерське лідерство виступають нинішній та колишні прем’єр-міністри Ю.Тимошенко і В.Янукович. А.Яценюк, В.Литвин, С.Тігіпко та інші спробують обміняти свої ресурси на вигідні післявиборні альянси, які передбачають вагомі кадрові дивіденди. Питання стратегічного вибору України, які зазвичай корелюють із президентськими виборами, відкладаються на невизначений час. По суті, відмова від чіткого формулювання цілей подальшого розвитку нашої держави з боку української політичної еліти дала привід російській владі запропонувати, а точніше, закласти «російський» порядок денний під українські президентські вибори-2010.

Суть інфляції українського порядку денного виборів

Зміст виборів у демократичній країні полягає не лише у визначенні народних обранців, а й у тому, що народ, суспільство мають можливість обрати певний шлях розвитку держави. Традиційно такий шлях пропонується елітою і підтримується/коригується суспільством. Якщо ж суспільство не приймає пропозиції еліт або еліті нема чого запропонувати, можливий революційний спосіб перелому ходу подій. Першим українським суспільним договором еліти і суспільства можна назвати договір про незалежну Українську державу, що і був схвалений народом у 90-ті роки минулого століття.

Протягом більш ніж десятилітнього періоду незалежності в суспільстві накопичилися до еліти претензії, які у вигляді чітких вимог були сформульовані на Майдані 2004 року. Основним поштовхом до революційних подій стали дві основні претензії: відсутність чесних виборів (контроль владою виборів аж до використання засобів фальсифікації при голосуванні) та утиски незгодних (опозиції, журналістів, політичних партій чи рухів). Майдан-2004 фактично вирішив ці дві фундаментальні проблеми — президентом було обрано кандидата, котрий реально користувався довірою більшості громадян, а опозиція отримала комфортне місце в політичній системі. Таким чином, можна було говорити про реальне встановлення виборної демократії в Україні. Але в народу була ще низка претензій, які через специфіку виборів виявилися другорядними. Суспільство вимагало реформ для створення справедливих демократичних інститутів — політичних, економічних, правових тощо. Не випадково період президентства Л.Кучми дістав визначення «кучмізм» — його складовими були олігархізація економіки, затягування реформ, тактична багатовекторність (де-факто безвекторність), що в сумі постійно відкладало завершення екзистенціального вибору України.

Головний акцент у розвитку післямайданних подій було зроблено на розширенні виборної демократії на шкоду будівництву ефективних інститутів, що призвело до перекосів в інших складових політичної системи. Ці перекоси були підкріплені політичною реформою, що провокувала руйнування політичних інститутів нечистими на руку політиками. Розширення участі партій у державному управлінні призвело до партійної клановості і корупції, зниження, а то й нівеляції порядності еліт та інститутів. Увесь період після Майдану з двома парламентськими виборами, створенням та руйнуванням коаліцій, перманентними юридичними війнами — усе це прояви боротьби за владу в державі, де інститути перестали бути регуляторами суспільно-політичних відносин.

Сучасні політики зацікавлені в гутаперчевих інститутах, щоб їх можна було підлаштувати під ту чи іншу партійну конфігурацію. Саме це є голов­ною причиною неможливості після невдалої, на загальну думку, політреформи знайти новий компроміс щодо моделі політичної системи та Конституції. Відсутність єдиного бачення політичної структури держави в нинішньої політичної еліти напередодні президентських виборів провокує і кризу українського вибору як такого. Україна не знає, президента з якими повноваженнями вона вибиратиме і навіть який президент їй потрібен. Не знає, які оновлені цілі необхідно закласти в розвиток країни. Тому актуальним є питання про новий український порядок денний і про його суб’єкта. На жаль, уся когорта «реально-прохідних» кандидатів далека від такого бачення розвитку країни, який би відповідав національному лідерству. Цим не могла не скористатися російська влада.

Російський порядок денний: релегітимація імперської географії

У чому задум і суть російського порядку денного, можна зрозуміти, реконструюючи російські напрацювання останніх років, які стосуються переосмислення незалежного «українського про­екту». Конспект «новорусского» українського проекту викладено у відеоблогу Медведєва, а згодом він був розширений і уточнений російським експертним спів­товариством. Головний методологічний принцип — протиставлення держави і братнього українського народу, що означає розчленування поняття «Україна» на кілька складових. З одного боку — українська еліта і весь український політичний клас, який виступав автором і режисером українського суверенітету. З іншого — український народ, якому еліта нав’язала суверенітет, що став у поєднанні з корумпованістю української влади важким тягарем для громадян. Відчуженість української влади від своїх громадян російська влада планує використати як відправну точку. Українська політична еліта виявляється викресленою з українського проекту. За словами К.Затуліна, «зрештою, український народ і Російська Федерація розберуться, хто є хто і хто є who» (з інтерв’ю Затуліна «ФинамФМ», Росія, 21.08.2009).

Через це алгоритм російської сторони може виглядати таким чином. Завдання-мінімум на період виборчої кампанії — дискредитація проукраїнського, а в російській транскрипції — прозахідного революційного вибору 2004 року. Мішенню стає весь український політичний клас, при цьо­му як конкретну ціль позначено президента України В.Ющенка. Кольорові революції подаватимуться не як громадянські рухи протесту, а як нечиста боротьба за владу еліт, які не виправдали очікувань громадян.

Ультимативне послання Медведєва означає, що при будь-якому результаті президентських виборів буде жорсткий тиск на президента України. Якщо це буде В.Янукович, то він потрапить у пастку «примушування до російського вектора». З одного боку — електоральний тиск проросійськи налаштованого виборця, якому з усіх кандидатів ближчий лідер регіоналів, а з іншого — російської еліти, яка контролюватиме виконання саме цього — заданого порядку денного. Але головна пастка для Януковича полягатиме у стосунках із представниками великого капіталу у своїй партії, які орієнтовані здебільшого на західні ринки та політико-економічну дистантність від російської моделі державно-авторитарного капіталізму.

У випадку президентства Ю.Тимошенко вона може виявитися розтягнутою у політико-електоральному шпагаті. З одного боку, прозахідно налаштований український виборець, без якого в неї не буде достатньо голосів для перемоги, а з іншого — примушування до виконання ультимативних вимог Москви. Цей варіант провокуватиме постійне лавірування і метання між Заходом і Москвою. Не маючи стратегічних орієнтирів у зовнішній політиці, Тимошенко муситиме погодитися на ту ж таки багатовекторність, своєрідний зовнішньополітичний і внутрішньополітичний «юлізм», тобто їй доведеться «юлити» і «юлювати» по тактичних позиціях.

І в першому і в другому випадку в найближчі 10 років варто очікувати вповільнення та припинення руху України в західному векторі інтеграції. А для Росії найближчі 10—15 років — це перепочинок для роботи з українським суспільством з метою його переорієнтування на інтеграцію в російський геополітичний, геоекономічний та геокультурний простір, що фактично означає примушування України до участі в антизахідному («російському», «слов’янському», «православному») проекті, який без України навряд чи можливий. Росія пропонує «новорусский» проект «на Україні», але не «з Україною», адже розширення імперської географії не передбачає ні полісуб’єктності, ні поліцентричності.

Завданням-максимум має стати підготовка реально проросійської за духом і світоглядом еліти в Україні. Цілком можливо, що це спричинить жорсткість політичного режиму з метою збереження цілісності України, особливо тих регіонів, що налаштовані прозахідно. Для Росії Україна має стати опорною державою для побудови нової політичної та економічної імперської географії в межах колишнього пострадянського простору.

Контури нового українського суспільного договору: проект «Незалежність II»

Головною і небезпечною післямовою президентських виборів-2010 може стати відсутність вільного вибору і нав’язування спланованого вибору одним або кількома гравцями. Якщо Партія регіонів і БЮТ зможуть законодавчо забезпечити собі перебування при владі на найближчі 10 років, то Україна знову опиниться у вузькій шийці багатовекторності, загальмується процес оновлення еліт, будь-які глибинні реформи буде перемкнено на нейтральну швидкість. Еліти ПР і БЮТ, які на сьогодні вже стали «старими», оскільки побували у владі кілька разів, сповідуватимуть тактику косметичних реформ і утримуватимуть «прибютівський» еквіліб­ріум. Навряд чи цьому тандему зможуть скласти конкуренцію А.Яценюк або С.Тігіпко, котрі не мають ні достатніх ресурсів, ні — найголовніше — стратегічного лідерського мислення дійсно президентського масштабу.

Українцям справді не доводиться розраховувати на нинішню еліту, обнулену і нульову, а тому вони муситимуть прийняти виклик Росії, розпочавши боротьбу за Україну і українців. Суб’єктом нового суспільного договору в сучасних реаліях може виступити інтелектуальна еліта і громадянське суспільство, ті, хто є носієм патріотичних цінностей, розуміє цивілізаційний європейський вибір України, займає активну політичну позицію. Саме інтелектуали та активні громадяни зможуть сформулювати новий суспільний договір, пояснити чіткі цілі подальшого становлення держави. Ставка на ці групи має вигідно відрізнятися від ставки Росії на виховання проросійськи налаштованої еліти. Росія, по суті, намагається поставити проукраїнську еліту в неконкурентні умови, давши преференції компрадорськи налаштованій частині інтелектуалів.

Новий етап становлення Україн­ської держави — це перехід від незалежності як оформлення держави до реальної державної незалежності. Перший етап української незалежності був пов’язаний із процесом «розлучення» з колишнім СРСР, який до кінця ще не завершений. Але в сучасних реаліях завершити цей процес необхідно вже з кожною окремою державою, яка все ще має свої інтереси в Україні. Але в силу історичних зв’язків основний клубок невирішених проблем Україна все-таки має з Росією. Тому новий етап незалежності — Незалежність II — це прагматичне вирішення всіх українсько-російських проблем на партнерських принципах. Не слід плутати реальну незалежність від Росії з ізоляцією. Незалежність — це насамперед відбудована з урахуванням національних інтересів взаємозалежність, а не одностороння вигода.

Реальна незалежність також передбачає новий суспільний договір між елітою і суспільством. Контури нового суспільного договору можна окреслити за такими напрямами.

По-перше, створення ефективної демократії як більш суворого стандарту, ніж просто виборна демократія. Необхідні новий конституційний процес та реформа політичних інститутів, спрямовані на встановлення і закріплення такого порядку, який би спирався на правові інститути та правову справедливість. Ефективна демократія можлива не тільки за умови модернізації політичної системи, а й за умови розвиненої економічної інфраструктури. Тому, по-друге, головною метою економічних реформ має бути пріоритет інтересів людини, створення соціальних стандартів життя та умов для самореалізації кожної людини. Зрештою сучасна політична система має розглядатися як накопичувач і генератор енергії народу в усьому її різноманітті. По-третє, терміново необхідне переосмислення та перемоделювання ролі України на геополітичній карті Європи та світовій арені, яка почне активно перебудовуватися. Якщо буде втрачено ініціативи з регіонального лідерства та партнерства, то Україна виявиться пішаком у геополітичній грі сильніших гравців.

Вище пунктирно позначені лише кілька напрямів. Завдання полягає в написанні стратегії розвитку України, контурі і векторі, курсі і ресурсі майбутнього десятиліття. Питання вибору України і лідера України чітко корелюють. Тільки за умови, що Україна матиме орієнтири розвитку держави, запит суспільства на лідера, який необхідний країні на чергових президентських виборах, матиме адекватну електоральну відповідь.