Криза, до якої прямує Україна, має, крім політико-економічного та інституційного, ще й суто політичний вимір: наростаюча (і старанно роздмухувана) радикалізація перетворює стійку соціально-політичну конструкцію з масивним центром, якому не особливо страшні маргінальні радикали, на «гойдалку-балансир» із двома ваговитими фігурами на кожному з країв та порожнім центром. Наступний закономірний крок — боротьба на знищення, несумісна з демократією та свободою — головними ворогами Кремля. Україна, на жаль, не єдина жертва цього процесу, але найближча для нас із вами…

Смертельна кремлівська «гойдалка»

Особливо лячна картина вимальовується, якщо подивитися на епічне протистояння адептів обох «сект» — святого Володимира і святого Петра — з висоти глобальної битви свободи та демократії зі скріпним деспотизмом, частиною якої стала війна України за незалежність. Усупереч поширеній думці, згадані «секти» зовсім не втілюють дві сторони цього справді антагоністичного протистояння.

Сунь Цзи колись писав, що вищий вид війни — це зруйнувати ворога зсередини. Прадавні китайці тямили на бойовому мистецтві: перш ніж створити імперію, вони ледь не перебили один одного. Додамо до цього японський принцип, що лежить в основі дзюдо: використовувати силу противника проти нього ж. Наприклад, поштовхом викликати тиск у відповідь, а потім потягнути суперника на себе і кинути його через стегно. Або не намагатися ставити перепони на шляху удару, а трохи відступити вбік, схопити за руку чи ногу і продовжити рух далі — щоби противник втратив рівновагу й упав. Саме на таких, добре засвоєних з отроцтва принципах працює стратегія нашого ворога — Путіна та очолюваної ним імперії.

Справжній його противник — не Україна, як нам самовпевнено здається, а сама ліберальна ідея, модерна свідомість, постіндустріальний світ і, звісно, демократія. Тому коли Україна в боротьбі з агресором обмежує свободу і демократію (або закликає до цього) — він перемагає. Сам собою факт переважання бінарної опозиції («я або …», «Ленін чи Бандера») в суспільних свідомості та дискурсі — це вже перемога міфологічної, домодерної свідомості й мислення, перемога традиційного суспільства, отже й Імперії зла, що боготворить його. Ті, хто погодився грати за такими правилами, вже програли битву, бо вони вже мислять так, як потрібно ворогу.

Ще гірше: така бінарна опозиція означає, що одна зі сторін асоціюється з абсолютним добром, а інша — з таким самим абсолютним злом. Як повні антагоністи вони, природно, вступають в останній і рішучий бій не на життя, а на смерть, де «хто не з нами — той проти нас» і «якщо ворог не здається — його знищують». Але сам собою такий бій (ще раз підкреслю: не справді антагоністичне протистояння свободи з деспотизмом, а розбірки двох лідерських політсил) убиває свободу й на практиці політично веде до влади тих, хто її знищить. Аджемоглу і Робінсон наводять дуже тривожні приклади Веймарської республіки, а до того — італійських міст-держав, колись дуже успішних, у яких були і свобода, і демократія, і навіть верховенство права, але скінчилося все авторитарною диктатурою, котра знищила всі досягнення. І сталося це, згідно з поясненням їхньої теорії, саме через війну на знищення всередині дедалі більше поляризованих суспільств. Ступивши (користуючись іншою їхньою аналогією) на слизький схил, важко втримати рівновагу і не зісковзнути в прірву…

Саме тому Кремль у багатьох країнах світу підтримує одночасно і крайніх правих, і крайніх лівих, хоча, здавалося б, це ідеологічний нонсенс. Але сенс підтримки — не в ідеології: попри те, що обидві крайнощі ріднить ненависть до свободи, головну цінність для її ворогів становлять саме непримиренність та міфологічна свідомість як такі. Саму ідею свободи і демократії Імперія зла намагається підірвати в усьому світі, підняти з дна людської психіки найтемніші архаїчні сили, на яких грали, грають і ще довго гратимуть фашисти всіх мастей — послідовні противники модернізації, адепти традиціоналізму та «скріп».

Із таких позицій стає зрозуміло, чому кремлівська пропаганда одночасно й одними і тими самими методами воює і проти Порошенка (у союзі з Коломойським), і проти Зеленського (в союзі з Порошенком). Мета, як уже доводилося писати, але не завадило б повторювати щодня, — це не допомога комусь із них, а роздмухування ненависті для створення хаосу як передумови до «легітимного» вторгнення. І тут не можна виключати, що саме ворожі агенти підштовхують Зеленського до переслідування Порошенка та людей, пов'язаних із волонтерством і армією; тоді як їхні колеги штовхають Порошенка на продовження брудної антизеленської агітації. В обох випадках — граючи на зрозумілих і природних почуттях обох президентів. І ця боротьба на знищення і є політичний аспект майбутньої кризи.

Мабуть, найнебезпечнішим виявом цієї боротьби на знищення з боку влади стало кримінальне, через прокуратуру та ДБР, переслідування політичних противників, розв'язане з явного коли не побажання, то схвалення чи потурання президента. Воно так само підриває засади демократії та сприяє антагоністичній радикалізації.

Адже демократія і верховенство права — це насамперед політико-правова система, в якій той, хто програв, не втрачає все, а переможець — не отримує всього. Звісно, дуже велика спокуса покарати непопулярного попередника(цю), тим більше що завжди є за що, навіть крім особистої помсти. Хіба б не було справедливо Кучмі — посадити Кравчука за ЧМП, «хатинку», гіперінфляцію?.. Хіба б не справедливо було після Помаранчевої революції посадити самого Кучму — коли й не за справу Гонгадзе, то за приватизацію Криворіжсталі Ахметовим із «відкатом» у вигляді частки Пінчуку (нагадаю, тоді — зятеві президента)? Тимошенко, крім навіть газового договору, де підстави для кримінальної справи були сумнівні, зробила за своє життя цілком достатньо, щоб заробити й на довший термін...

Але подумаймо на крок уперед. Україну недарма вирізнили з-поміж інших «країн СНД» саме за те, що вона, єдина з усіх, продемонструвала мирну зміну влади в результаті відносно чесних виборів 1994 року. Була б Помаранчева революція такою самою безкровною й успішною, якби Кучма відкрив кримінальні справи на Кравчука і посадив його у в’язницю? Напевно ж ні — бо він небезпідставно остерігався б того самого стосовно себе. Натомість, очевидно, була така собі домовленість із Ющенком як плата за демократичну, хоч і вистояну Майданом, передачу влади.

Ось Янукович із самого початку кинувся ламати інклюзивні політичні традиції української демократії, — і зразу стало зрозуміло, що без кривавої революції він не піде... І суперницю свою відправив у Качанівку, тож тим більше. Тим самим він, принаймні стосовно самого себе, змінив правила гри: як завгодно легітимно обраного правителя, котрий, утративши політичну легітимність після побиття студентів, відмовився йти по-доброму, — можна й потрібно переслідувати. Тим більше коли натомість він спочатку спробував придушити протести зброєю, а коли й це не допомогло, закликав у свою країну окупантів. Навіть якщо й були якісь «договорняки» в лютому 2014-го, їх обнулили прикликання чужоземних військ та поведінка Ахметова в Донбасі в наступні місяці. Ось тут Історія не вибачить Порошенку та вітчизняній юстиції змарнованого моменту.

Однак сам ПОП, до його честі, не тільки добровільно передав владу, а навіть привітав наступника з перемогою, пообіцяв допомогу... Правда, паралельно його політтехнологи продовжували вести брудну кампанію проти Зеленського, — така суперечність між словами і справами, на жаль, дуже у стилі п'ятого президента, хоча це, погодьтеся, не йде в жодне порівняння з гріхами Януковича. Тому, хоч би як по-людськи були зрозумілі почуття наступника, хоч би як неприємно і боляче було особисто йому читати й чути про себе брехню та бруд, а то й просто образи і знущання, однак noblesse oblige: демократичні принципи набагато важливіші. Якщо Зеленський не хоче, щоб після відставки з посади його так само переслідував наступник (а в Україні на всіх виборах, які заслуговували цієї назви, завжди перемагала опозиція), то краще не намагатися «по справедливості» розібратися з попередником. Чи наш гарант Конституції планує правити вічно? Чи з допомогою виборів а-ля 1999-й? Чи через призначених «наступників»? То в сучасній Україні ніщо з цього не пройде, можна не сподіватися.

Порошенка розсудить Історія. Швидше за все, саме за ненависницьку кампанію вона його осудить. Але настирливо шукати привід заховати за ґрати переможеного політичного суперника — не тільки недостойно, а навіть, із суто прагматичної точки зору, дуже недалекоглядно й деструктивно. Хоча б тому, що сам цей процес тільки посилює поляризацію в суспільстві, консолідує прибічників переслідуваного і додає йому політичного капіталу. Тим більше що навіть якби інкриміновані п'ятому президентові України злочини виявилися правдою й він не зміг «довести свою невинуватість у суді» (власне, за Конституцією, й не зобов'язаний, — на це є спеціальна презумпція), то й тоді виявився б далеко не головним злочинцем у країні і по справедливості (тобто по праву — недарма в англійській це одне й те саме слово: justice) обмежений ресурс правоохоронних та судових органів набагато ефективніше було б витрачати на зовсім інших людей, у тому числі з його оточення. Не кажучи вже про четвертого президента і його клевретів, яких не судили за набагато страшніші злочини.

…Уявіть собі, що два хлопчаки, опинившись по різні боки балансира, посварилися й намірилися один одного ухайдокати: кожен щосили відштовхується від землі, аби якомога дошкульніше припечатати іншого, при цьому жоден не може зіскочити без ризику бути прибитим скаженою гойдалкою. Що робити дорослому? Насамперед — погасити амплітуду. Для цього треба стримувати обох у їхніх спробах дошкулити один одному. Повертаючись до нашої ситуації, це означає насамперед неучасть у цих зовсім недитячих іграх: не поширювати пропаганду, не підтримувати жодну зі сторін публічно в жодних наступальних діях. Зате — захищати обох від несправедливих нападок, фейків, знущань та інших провокацій. Не підтримувати реваншизм Порошенка, але засуджувати надумані кримінальні переслідування. Критикувати Зеленського там, де він на це заслуговує, але відзначати також і хороше, захищати від образ. Не знущатися з фанатів обох, а опановувати навички психотерапії, — адже йдеться про жертв брудних психологічних технологій, які потребують допомоги, хоча, звісно, ніколи в цьому не зізнаються. Можливо, годилося б поставити таку роботу на системну основу, — але це вже до спеціалістів із соціальної психології…

Що попереду?
Таким чином, якщо події і далі йтимуть у неправильному напрямі, то — дуже хотілося б помилятися, але, швидше за все, — найближчим часом нас очікує економіко-політична криза, до якої, можливо, дозріють і соціальні «грона гніву. Фіскальна криза загрожує накластися на політичну, а якщо лобістам-індустріалістам удасться «дотиснути» НБУ на масовану емісію, то до них додасться ще й валютно-фінансова… Писати про це страшно, бо ворог, який пильно спостерігає за ситуацією і всіляко її підігріває, вже готується знову скористатися нашою слабкістю: призиває на збори резервістів, створює запаси пального й амуніції поблизу наших кордонів і готує громадську думку до того, що у всіх «республік», які хочуть покинути імперію, треба відібрати все те, що імперія їм нібито дала. Це, звісно, не вперше, траплялися страшилки й гірші, але тоді минулося — насамперед тому, що не було внутрішніх передумов. Краще б їх і не створювати, але поки що не видно, як можна зіскочити зі слизької доріжки, що веде до кризи…

Втім, дуже багато залежить від того, як саме розвиватимуться події і як поведуться ті чи інші гравці. Криза — це точка біфуркації, де докладання невеликих зусиль або просто випадкові чинники можуть зіграти визначальну роль. Основні сценарії були зрозумілі ще майже рік тому: «помірно оптимістичний» — якщо президент України переможе в Зеленському криворізького пацана й він кардинально змінить свої підходи; «катастрофічний» — якщо справа дійде до насильства (ось тут і знадобляться ворогу військові приготування); та проміжний — вибори а-ля 1994 рік.

Ось тільки з кого доведеться вибирати?