РОДЗИНКИ З БУЛОЧКИ

ЗАГАДКОВИЙ «ЛИСТОНОША»

Різні версії зникнення Георгія Гонгадзе, а також варіанти взаємозв’язку вбивства журналіста і «касетного скандалу», вочевидь, ще довго не даватимуть спокою всім, хто хотів би з’ясувати істину. Більше того, розслідування цих двох справ є початком розв’язки кризової ситуації, що склалася в країні, і цього правоохоронні органи не можуть не розуміти, ось чому окремі відомства намагаються досить активно перевіряти три наявні в них на сьогодні версії. Цілком імовірно, що певне світло на події могли б пролити відповіді на два запитання, яких досі, принаймні, не доводилося чути.

Ознайомлення Президента з інформацією, що вийшла в газетах чи на телебаченні, інколи відбувається шляхом особистого перегляду новин і газетних статей, інколи Леонід Данилович перегортає підготовлені йому адміністрацією і РНБОУ дайджести. Але найчастіше церемонія ознайомлення з критичними чи незручними матеріалами відбувається за схемою, коли один завсідник кабінету намагається підставити в очах глави держави свого конкурента. Наприклад, один з олігархів може сказати: «Подивіться, Леоніде Даниловичу, що пише цей деркачівський «Киевский телеграф». Або ж другий: «Ви тільки гляньте, що витворяє Суркіс у «Киевских ведомостях»!» Або так: «Ви бачили вчорашній випуск ТСН? Ось касета, прогляньте, Волков працює проти вас».

Не скажу, що завжди, але досить часто нам стає відомо, хто, з якою метою і з якими коментарями приносив у президентський кабінет матеріали «Дзеркала тижня». Та й річ, власне, не в цьому, а в тому, що така практика породжує цілком закономірне запитання: хто протягом півроку методично клав на стіл Президентові роздруківки з мало кому відомого на той час сайту «Українська правда»? Може, комусь знадобилося, щоб скандальні статті, передруковані «Українською правдою» із російського сайту FLB, у свідомості Президента були чітко пов’язані з ім’ям Георгія Гонгадзе? Гадаю, що в Леоніда Даниловича є відповідь на це запитання.

А тепер запитання друге. У першій нарізці розмов у кабінеті Президента про Гонгадзе було зібрано діалоги глави держави із силовиками. У цих розмовах зафіксовано, скажемо м’яко, звернення Президента до Кравченка і Деркача з метою з’ясувати ситуацію щодо діяльності Гонгадзе і вжити заходів. Силовики ж, у свою чергу, звітували, яких заходів вони вживають. Однак одинадцять епізодів запису, що розтягнулися на п’ять місяців (із травня по вересень), чітко свідчать - до теми Гонгадзе Президент щоразу повертався особисто, ніким зі співрозмовників-силовиків не спонукуваний. Отже, цим розмовам передували подразники, якими, найімовірніше, було ознайомлення Президента з новими матеріалами сайту «Українська правда». Чому на плівках Мельниченка не зафіксовано жодного моменту ознайомлення Президента зі статтями і бурхливою реакцією, що логічно слідувала за цим ознайомленням? При цьому нагадаємо, Микола Мельниченко заявив: усе, що в нього було записано стосовно Гонгадзе, вже опубліковано.

Чужі тут не ходять

Очевидно, спостережливий читач «ДТ» звернув увагу на те, що відставка міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка не стала сенсацією, а також великою перемогою опозиції або Президента. Відставку Юрія Федоровича прогнозували вже кілька місяців. Більше того, рішення з цього питання Президент також прийняв не в Криму. Крок стосовно міністра МВС мав, як мінімум, дати відповіді на троє запитань: чому Леонід Кучма посилає у відставку міністра, якому ніколи публічно не пред’являв жодних претензій? Чи буде Юрія Кравченка висаджено на нову посаду? Хто сяде в крісло міліціонера номер один? На перше запитання Президент відповів під час представлення нового міністра в МВС, заявивши, що задовольнив неодноразові прохання Юрія Кравченка про відставку. Таким чином, було знайдено дуже простий і водночас ефективний вихід із ситуації, яка була певною мірою небезпечна для Президента, оскільки могла свідчити, що Кравченка звільняють у зв’язку з плівками Мельниченка і зникненням Гонгадзе.

Щодо майбутньої посади. На сьогодні ясності ще немає. За непідтвердженими даними, під усунутого міністра ще до відставки почала створюватися ревізійна комісія при Президенті. Але чи керуватиме Юрій Кравченко нею - невідомо. Хоча призначення одіозного міністра на будь-яку посаду ще раз підтвердить висновок, який цілком чітко можна зробити, аналізуючи вибір Президентом кандидатури нового міністра. Призначення Юрія Смирнова засвідчило - останні події не змусили Президента зробити висновки і змінити кадровий та політичний підходи. Якби Леонід Кучма призначив міністром внутрішніх справ цивільну особу або генерала, як справедливо зазначає опозиція, який не заплямував себе неправовими діями під час кризової ситуації, то справді можна було б вважати, що відставка Кравченка - це визнання неправильності підходів, а також результат зустрічі Президента України та президента Польщі. Призначення ж Смирнова, безпосередньо причетного до незаконних і загалом провокаційних арештів львівських студентів на Київському залізничному вокзалі, означає, що Президент повністю підтримує лінію, яку проводило Міністерство внутрішніх справ раніше, і прибирає Кравченка як персоніфікованого подразника олігархів та Заходу. Таким чином, не розв’язуючи проблеми в корені, Леонід Данилович не набирає очки перед Квасьнєвським. Але водночас позиції Президента ослаблюються і на олігархічному фронті. Річ у тім, що Юрій Кравченко не був тією людиною, котру можна було б назвати другом лідерів СДПУ(о), «Трудової України» та «Демократичного союзу». Саме вони, а не опозиція відіграли ключову роль у його відставці, бо для олігархів Кравченко був і конкурентом на економічному полі, і загрозою, і потенційним джерелом шантажу. Новий міністр, поза сумнівом, на сьогодні є людиною Президента. Немає сумнівів, що він зможе й надалі проводити класичну міліцейську лінію щодо захисту інтересів Президента в конфлікті з опозицією. Інша річ - чи зможе він стати для олігархів тим, ким був Кравченко, а саме тримачем компромату, політичним гравцем і потенційною зброєю Президента проти олігархів? Якщо це й станеться, то не так швидко. І олігархи матимуть серйозну часову фору для посилення своїх позицій.

Та все ж повернемося до головного. Президент, призначивши Смирнова, повернувши на посаду львівського губернатора Михайла Гладія, який уже очолював цю область, і віддавши крісло губернатора Запорізької області екс-губернаторові цього ж регіону Євгену Карташову, довів, що не збирається змінювати критерії кадрових призначень і продовжує керуватися передусім поняттями «вірний-невірний». Президент не бачить ні нової порослі, яку наразі потрібно залучити до керівництва країною, ні необхідності змінювати команду. Одне слово, якщо в людях, котрі невдоволені діями Президента, але при цьому не вірять у його відставку, поселилися ілюзії, буцімто Президент зробить висновки з теперішньої кризи і радикальним чином спробує змінити оточення, а також кадрові підходи, - то на таких мріях зациклюватися не слід...

Ось дощечка кінчається...

Останнім часом політична й економічна громадськість країни, що вже помітно втомилися від «касетного скандалу» і поки що малорезультативної боротьби жменьки, що представляє владу, із жменькою, що представляє опозицію, почали приділяти адекватну увагу проблемі відставки Віктора Ющенка з поста прем’єр-міністра. Практично всі спостерігачі сходяться на тому, що доля прем’єра залежить не від якості виконання програми уряду, не від підтримки Заходу, не від антипатії Росії і навіть не від амбіцій олігархічних фракцій парламенту. Результат боротьби залежить від того, яким чином Президент оцінить усі ці, а також інші другорядні чинники і в підсумку - яку позицію щодо Ющенка він займе.

Сам Віктор Андрійович наполягає на тому, що йому дорогий кожен крок, зроблений урядом і економікою України вперед, і тому йому необхідно залишитися на посаді прем’єр-міністра, аби закріпити зроблене й не допустити повернення до колишніх методів роботи. При цьому прем’єр усвідомлює: на багатьох напрямах реформування уряд зайшов у законодавчу безвихідь і гостро потребує ухвалення парламентом Земельного, Податкового й інших кодексів, а також законів, що відкривають нові й необхідні можливості для уряду в сфері реформування економіки. При цьому Віктор Ющенко поки що не прийняв рішення з приводу глибини кадрових змін і компромісів, на які він зможе піти з пропрезидентськими, а також проурядовими фракціями. Очевидно, певний торг прем’єр вважає доречним. І це заохочують навіть члени його команди. При цьому підкреслюється: щоб увійти до складу Кабміну кандидатам замало представляти партії, вони мають бути ще й професіоналами. Водночас усім зрозуміло, якщо прем’єр піде на компроміс з політиками, котрі привселюдно в ультимативній формі вимагали від нього прийняття їхніх правил гри, Віктору Андрійовичу доведеться прислухатися до рекомендацій щодо здійснення операції зі зміни статі.

З іншого боку, у запалі кадрових і законодавчих баталій можна упустити один досить важливий момент, здатний вплинути на політичне майбутнє Віктора Ющенка: якщо конструктивна робота парламентської більшості внаслідок підписання договору з урядом і можлива, то лише до кінця цієї сесії. А потім, коли розгорнеться на повну силу передвиборна кампанія, уряду буде вельми складно розраховувати на порозуміння з парламентом. Як наслідок - практичні реформи буде заморожено і рейтинг прем’єра, безпрецедентно сталий протягом останніх чотирнадцяти місяців, поповзе донизу, підштовхуваний, до речі, пропагандою олігархічних ЗМІ, чиї господарі, не насмілюючись критикувати Президента, спробують набрати передвиборні очки на критиці уряду.

А стосовно Президента, то перед ним дилема: з одного боку - політичні ревнощі до Ющенка й вимоги оточення, з іншого боку - очевидні зміни економічної ситуації на краще та позиція Заходу, з яким Президент не хотів би остаточно сваритися. Є ще один момент. Прем’єр Ющенко після відставки силовиків мало не єдиний бар’єр, який необхідно перестрибнути олігархам, аби взяти владу в країні, залишивши за бортом зокрема і Президента. І якщо повірити в те, що Президент хоче збереження, але не хоче посилення олігархів, то саме Віктор Андрійович є гарантом недопущення відповідних партій до бюджетних грошей, а також безпрецедентного адмінресурсу.

Дуже своєрідний сценарій розвитку подій найближчого часу, за словами деяких політиків, запропоновано Президентові. Суть його така: олігархічні фракції на повну котушку критикують Ющенка, заохочувані, крім іншого, і Президентом. А Президент висловлює стримані оцінки, а іноді навіть підтримує уряд. У день голосування на табло висвічується цифра 226. Комуністи й олігархи відправляють Ющенка у відставку. І тут на арену виходить Президент, розлючений тим, що в такій кризовій ситуації прибрали першого прем’єр-міністра, при якому розпочалося стабільне підвищення показників економіки. Президент відразу призначає Ющенка виконуючим обов’язки, розганяє, а можливо, і не розганяє (за обставинами) антинародний парламент, котрий займається лише критикою Президента й руйнацією крихкого, але реального поліпшення в економіці. У результаті, Ющенко залишається на посаді і його доля до дня відставки цілком й однозначно залежить від Президента. Олігархи, всі, як один, стають на місце і знають його досить довго, а Захід у променях софітів спостерігає єднання Президента та прем’єра-реформатора, не затьмарене темними образами всемогутнього президентського оточення.

Прибічники реальності подібної комбінації як підтвердження наводять з’їзд УСПП. Рішення про проведення цього дійства, його цілі й завдання розробляли Анатолій Кінах разом із Президентом та його адміністрацією. Отже, Президент не міг не знати, що директорів підприємств збирають для «побиття» прем’єра. Проте як ефектно виглядав Президент, захищаючи Віктора Ющенка від «двійки», яку до смішного грізний Анатолій Кирилович намагався виставити прем’єру за його роботу!.. А слова Президента про стурбованість «посиленням міжкланового протистояння, активізацією тіньового капіталу й боротьби за портфелі, пов’язаною з новим етапом перерозподілу власності»...

Стверджувати, що саме ця схема реалізуватиметься, сьогодні, мабуть, не візьметься ніхто. По-перше, тому, що в Україні вкрай рідко втілюються серйозні багатоходові задуми, а по-друге, такий розвиток подій може мати для ситуації (і передусім для Президента) цілу низку вагомих мінусів. Можна лише припустити, що сьогодні Президент схиляється до думки збереження Ющенка в пропорції 60 до 40. І що саме Леонід Данилович нині більше, ніж будь-хто, займається завданням вирівнювання гравців на політичному полі та недопущенням домінування на ньому ані олігархів (тим паче окремих із них), ані прем’єра. Чи вдасться йому це, і якщо вдасться, то як? Подивимося.