Рік очищення

Та що ж це за настрій такий?! Санчата по мокрому асфальту не ковзають. Ялинка не пахне. Ціни кусаються до крові. Ще й у мандаринах кісточки. Демократія в нас гречана. Злочинний режим - суто комікс. Будь-який кандидат на посаду обридлого прем'єра - той-таки Яценюк, тільки в профіль. Європа дивиться злякано. Америка - гнівно. Росія - зловтішно.

У багатьох - надія на диво під назвою "якось воно буде", таке всесамособоюрозсмокчувальне диво. Але його, схоже, під ялинкою не знайти. А ось для користі справи дещо втратити, залишити у 2015 р. було б дуже важливо. Як баласт, як зайву вагу, як минуле.

Наприклад, дурість. Хай валяється поруч із підлістю й зотліває. А ми, зрозумівши, що непрофесіоналізм у нашій країні витісняє на верхньому щаблі п'єдесталу корупцію, нарешті усвідомимо: навіть найчесніший дилетант, опинившись на державній посаді (в учительській, операційній, кабінеті слідчого, КБ), не в змозі принести своїй країні нічого, крім шкоди. От би забути у 2015-му осліплюючу само-, а з собою взяти впевненість.

І спокусу кумиротворення - на смітник. У квітні 2014-го тільки 2% жителів країни зізналися, що відчувають відповідальність за скоєне Януковичем та його командою, тоді як проголосували за нього у 2010-му - 52%. А що зараз відчувають ті, хто у 2014 р. проголосував за Порошенка? Скільки з 54,7% вважають себе відповідальними за те, що відбувається? Ви думаєте, багато їх чогось навчилися? Тоді погляньте на німб над головою Саакашвілі і розростання захопленого фан-клубу. "Діти", що вигнали зі свого світу дорослих, наїлися цукерок, морозива, а тепер із карієсом, ангіною та хворими животами знайшли "дорослого", якого їм подобається слухати. Не здавайтеся так швидко! Дорослішайте.

Добре було б позбутися спроб використовувати старі рецепти для побудови нової країни. Ми всі вважаємо убогими "деенерівців", які створюють піонерські загони "юних захарівців". Але "зірочка" з портретом Захарченка виглядає так само трагікомічно, як і бездумна реалізація стандартних рецептів МВФ, написаних десятиліття тому в іншому світі. Нам потрібні рецепти розвитку країни, а не повернення боргів. Ми ніколи нікого не наздоженемо. Ми можемо тільки перегнати, визначивши, яким буде світ через 10-15 років, і усвідомивши, чим ми можемо й самі хочемо стати йому у пригоді. Інакше - на органи…

От би залишити в старому році безвідповідальну поверховість. Скільки ж у нас експертів із метання пляшок, склянок та пальпації прем'єра! А вимагати від влади чіткого, креативного, системного й комплексного плану розвитку країни? Нє? Задуматися, яку роботу дамо мільйонам людей, коли раптом переможемо контрабанду? Куди влаштуємо тих, хто сьогодні трудиться на металургійних підприємствах, які доробляють своє? Змусити придумати, як не перетворювати в міський люмпен людей, котрі вміють трудитися на землі, але не знаходять там собі застосування, бо бізнес-влада і її партнери охоче вирощують тільки сировину на експорт, не турбуючись про розвиток виробництва.

О! А залишімо у 2015-му лжепатріотизм. Моя подруга працює в керівництві "дочки" одного з російських банків. Колишній клієнт прийшов проконсультуватися на предмет того, як не повертати кредит "Ощадбанкові". Пробігшись досвідченим оком по документах, вона одразу побачила кілька "пробоїн", залишених ощадівськими "фахівцями" у кредитному договорі. Але, повертаючи папери відвідувачеві, сказала: "Все залізобетонно. Доведеться виплачувати". І тоді відвідувач став паплюжити на чому світ стоїть і банк, у який прийшов проконсультуватися, і його працівників, і Росію, якій вони всі служать. "Слухай, ти, худобо, - вкрадливо сказала банкір, налігши на стіл повною пазухою полтавського коріння. - Ось ти сидиш переді мною в дизайнерській вишиванці, а я працюю в "банку-окупанті". Ти прийшов до мене по спосіб обібрати український державний банк під час жахливої економічної кризи і війни. А я, побачивши низку можливостей це зробити, тобі їх не назвала. То хто з нас більший патріот?"

Може, час залишити в минулому лицемірство - спадщину колоніального життя? Лицемірство, що ділить країну на пишну словесну вітрину й затхлий склад накраденої реальності. Може, не тільки від Порошенка з його Липецькою фабрикою вимагати перестати годувати російський бюджет, а й від сотень тисяч тих, хто їздить горбатитися на Росію? Ми всі достойні тих, хто до Берліна дійшов, і тих, хто останній свій бій у лісах Тернопільщини дав за рік до польоту людини в космос? Чи їх достойні тільки 26%, які на запитання соціологів: "Якщо Росія продовжить агресію на Донбасі, що слід зробити Україні?" відповіли - "продовжувати воєнні дії" (решта вибрали "добиватися миру на будь-яких умовах").

Спробуймо позбутися бажання висловитися і небажання слухати.

Відмовмося від прагнення отримувати подарунки, замінивши його на кайф їх дарувати.

А може, зречімося фейсбукозамкненості і, вийшовши на простори, де мораль формує TV, зрозуміймо, що там усе ще гірше й треба рятувати?

А чи не залишити у 2015-му фірмовий метод боротьби з корупцією: "всіх понадкусювати"? Час уже загризти когось. Бажано - великого.

Відмовитися б від конвертиків для хабарів з поліграфічним написом "Спасибі", які продаються по всій країні.

З неусвідомленості трагедії депрофесіоналізації, з відсутності еліти, з лінивої надії на чергового царя-дзвона, з бутафорського нежертовного патріотизму, з безсистемних знань, почерпнутих із заголовків новин, з різних "правд" - для Заходу, для своїх і для себе - виростає все те, що ми так ненавидимо: корупція, несправедливість, руйнування економіки, слабкість держави, роз'єднаність суспільства й відчуття безвиході, від якого не пахне ялинка і виводять із себе навіть кісточки в мандаринах.

Не можна все це тягнути з собою рік у рік, із революції в революцію, з виборів у вибори. З цим важко навіть стрибати на місці. А час злітати.