Реформи, як і революції, здійснюються у столицях

Часом здається, що між владою і суспільством існує негласна домовленість щодо взаємного недотримання зобов’язань. Політики і чиновники крізь пальці дивляться на те, що населення не завжди своєчасно сплачує податки, будує гаражі, паркує машини і скидає сміття не тільки у встановлених місцях, а також не надто поважає загальноприйняті правила та загальнообов’язкові закони. Своєю чергою, громадяни не надто вимогливі до можновладців, з їх­ньою недобросовісністю та безвідповідальністю. У результаті зобов’язання, прописані хоч у Конс­титуції, хоч у правилах дорожнього руху, нікого ні до чого не зобов’язують. Закон — один для всіх, тому кожен може дозволити собі його ігнорувати.

Політики стають особливо поблажливими до несумлінності виборців напередодні виборів. На щастя, всілякі кампанії у нас проходять постійно. Одні роблять вигляд, що виконають обіцяне. Інші роблять вигляд, що вірять. Невиконання зобов’язань не веде до політичної відповідальності.

Не тільки горезвісна змова між владою і народом винна в цьому. Населенню, власне, пропонують вибори без вибору. Коли я намагався охарактеризувати існуючу виборчу систему, мимоволі спадали на думку асоціації з громадським харчуванням. У дорогому ресторані вам запропонують велике меню, але в разі потреби можуть приготувати страву на індивідуальне замовлення. У закладі «фаст-фуд» розмаїття менше, вибір обмежений, але не надто вимогливого клієнта він може задовольнити. Зрештою, існує горезвісна радянська їдальня, де вам дадуть тільки те, що є — перше, друге й узвар. У такому закладі у вас невеликий вибір — або їсти, або не їсти. Вітчизняна виборча система — те саме що радянська їдальня: вам пропонують щось на
кшталт тюремної пайки. Не подобається — не обирай.

Я усвідомлюю, що повернення до мажоритарної моделі неможливе, особливо на національному рівні. Проте на зміну закритим партійним спискам неминуче мають прийти або відкриті, або регіональні. Не можна побудувати відкрите суспільство з допомогою закритих списків.

Партії, у яких процвітає авторитаризм, — погані будівничі демократії. Практично всі політичні організації тією або іншою мірою зіштовхуються з диктатурою лідерів. Найчастіше ті ігнорують волю інших партійців, не кажучи вже про виборців. Саме за керманичів, а не за ідеологічні програми голосує електорат. Ідеологічного фундаменту в партій немає, а програми відрізняються лише ступенем популізму.

Висловлю непопулярну думку: як на мене, потрібно законодавчо закріпити зразковий партійний статут. У ньому варто було б описати найважливіші процедури, наприклад, механізм ротації керівництва, внутрішні вибори, укладання партійного списку. Ці процедури доцільно зробити більш формалізованими і водночас прозорішими. Чітке виконання єдиних вимог має стати обов’язковою умовою існування партії — такою ж, як формування регіональних організацій, наявність печатки або відповідність програмних положень нормам Конституції.

Звісно, ухвалення статуту завжди було внутрішньою справою будь-якої політичної організації. Постає делікатне запитання: хто розроблятиме таку методологію? Це має стати предметом для дискусії. Безперечно, було б доцільно скористатися досвідом партій, які функціонують у державах, де демократія почувається комфортніше. Напевно, до розробки такого документа потрібно залучити відповідних фахівців. Безумовно, не обійтися без якнайактивнішої участі самих партій. Та чи готові вони до такого діалогу — ще одне непросте запитання. Партійні лідери, швидше за все, не готові, оскільки не захочуть добровільно відмовлятися від механізмів, що гарантують їхнє всесилля. Можливо, є інші способи викоренити з партійного життя авторитаризм, популізм, підлабузництво і доносительство. Проте я їх поки що не бачу. Багато залежатиме від настрою партійних еліт, від того, наскільки вони готові реагувати на виклики часу. Якщо не демократизувати внутріпартійні процедури, партії ніколи не стануть інститутом демократії.

Водночас сьогодні ми пожинаємо плоди непродуманої кадрової політики, яка бере початок іще наприкінці 80-х, коли трудові колективи самі обирали своїх керівників. А після 1991 року з приходом популістів і ура-патріотів ситуація тільки погіршилася. Від радянської системи наша держава взяла найгірше, забувши, що радянська влада, незважаючи на всі недоліки, навчала, контролювала і запитувала.

Стара модель передбачала поетапне просування кар’єрними сходами. Кожен крок уперед супроводжувався набуттям певних знань, підвищенням професійного досвіду. Сьогодні спорідненість із впливовою особою або дружба з нею, або просто особиста відданість — достатня підстава для того, щоб обійняти певну посаду, минаючи відразу кілька сходинок. Нині запросто можна одержати керівну посаду у сфері, про яку не маєш анінайменшого уявлення.

Кадровий нігілізм давно став нормою, але такий підхід уже становить загрозу для держави. У владі на різних посадах перебуває критична маса людей, котрі доти ніколи не керували ні людьми, ні процесами.

За 16 років незалежності практично цілком зруйновано колишню систему управління, проте нової так і не створено. За ці роки було знищено уявлення про кар’єру як про самодостатню категорію. На зміну бажанню досягнути успіху, прагненню реалізувати свої здібності прийшла банальна зажерливість. Будь-яка керівна посада сьогодні сприймається виключно як можливість заробити. Практика присвоєння так званих коефіцієнтів під час розподілу різних посад — найкраще свідчення цього. Щоб збити капітал, уже не потрібно вибудовувати бізнес із нуля. Достатньо розжитися потрібними знайомствами та здобути посаду, що стане синекурою.

Державна кадрова політика так і не з’явилася. Стимул до професійного самовдосконалення зник. Здорова амбітність не заохочується, тим самим ще більше ускладнюється процес постачання кадрів до управлінських еліт. Принцип особистої відданості, котрим найчастіше керуються, порочний від самого початку. Честолюбна людина — особистість із добре розвиненим почуттям власної гідності, і холуй із неї виходить поганий. Отже, її шлях на вершину кар’єрних сходів надзвичайно ускладнюється. Що менше таких людей потрапляє до еліти, то слабша держава.

У політиці сьогодні чимало вихідців із бізнесу. Проте нікому з них не спаде на думку призначити керівником підприємства того, хто найголосніше кричав «Ганьба!» або «Слава!» на ту чи іншу адресу. В управлінні бізнесом це здасться нонсенсом, в управлінні державою — є звичайною річчю.

У дев’яності роки країна виховала цілу плеяду талановитих управлінців, здібних керівників, які пройшли жорстку школу бізнесу. Але в політиці, у системі державного управління вони виявилися незатребуваними. Їхній талант не знайшов належного застосування, а набуті знання — необхідного розвитку. Наявні політичні еліти не потребують менеджерів, там існує попит на покірну обслугу. Але ж саме досвідчені професіонали могли б дати поштовх до проведення справжніх реформ — комплексних, системних, послідовних, непопулярних.

Тим часом у державі, як і раніше, немає не тільки кадрової політики, а й чіткої стратегії перетворень. Її намагаються замінити популістськими обіцянками, що змінюються залежно від кон’юнктури. Державні плани мають бути реалістичними, здійсненними. Тоді і влада, і кожний громадянин зможуть реально планувати своє життя. Стратегічний план розвитку країни потрібен не тільки для того, щоб нормально функціонувала економіка і з’явилося стабільне законодавство. Навіть поетапне його виконання додасть кожному громадянину впевненості у завтрашньому дні і зрештою відновить довіру населення до влади.

Можна обіцяти повернути вклад сьогодні, але розсудлива людина обов’язково запитає, за рахунок чого або кого буде виконано таку обіцянку. Можна обіцяти вступити до ЄС через 15—20 років, але віддаленість перспективи робить таку мету туманною. Можна обіцяти зробити життя кращим для всіх. Але кожному хочеться знати, коли підвищиться рівень саме його життя, наскільки підвищиться, чи здатний він сам цьому сприяти й як. Особливо важливо це для молодих. Тобто для тих, хто сьогодні найменше довіряє владі. Проте саме вони ще не розучилися вірити у власні сили, не заразилися вірусом совково-бізнесової бюрократії. А отже, саме вони здатні зробити владу кращою.

Поки не пізно, еліти зобов’язані встановити загальні правила гри й укласти щось на кшталт пакту. Насамперед потрібно визначити основні пріоритети, а також способи реалізації головних завдань. Коло таких питань не має переглядатися, хоч би хто прийшов до влади. Йдеться не про політичні цілі — для цього існує Конституція. Тут я б говорив про інтереси держави як господарюючого суб’єкта.

У еліт має з’явитися загальне розуміння того, в яких питаннях держава здатна стати конкурентоспроможною у світі, що й як слід зробити для забезпечення успіху. Що саме має входити до переліку економічних святинь — питання складної професійної дискусії. Але після того як список цілей і механізми їх досягнення буде визначено, цей документ має перетворитися на священну економічну корову.

Приміром, буде ухвалене рішення створити в Україні власну Силіконову долину. Що для цього потрібно? Вивірений план, талановиті спеціалісти, необхідне фінансування і достатній час. Така ідея не може бути реалізована ні за рік, ні за два, ні за п’ять. Але обов’язково дасть належний ефект, скажімо, за чверть століття. За умови, що протягом кожного з намічених двадцяти п’яти років скрупульозно виконуватиметься все, визначене заздалегідь. Вкрай важливо, щоб незалежно від зміни влади пріоритетність цієї програми не підлягала сумніву, а обсяги її фінансування не зменшувалися.

Коли під таким зобов’язанням підпишуться всі ключові гравці і, що важливіше, неухильно їх дотримуватимуться, жоден уряд, жодна партія, жоден політик не зможе піддати ці цілі ревізії, узалежнити їх реалізацію від сьохвилинної кон’юнктури або корисливого інтересу.

Стратегічні цілі, на мою думку, мають стати основою першого розділу майбутнього пакту. До другого розділу потрібно винести спірні питання, щодо яких не вдалося дійти спільного знаменника й остаточне вирішення яких можна відкласти. Нарешті, у третьому розділі варто перелічити коло тактичних питань, які мають бути віддані на відкуп політичній силі, котра прийшла до влади. Запропонує потрібний механізм реалізації тієї або іншої мети — здобуде підтримку виборців. Не впорається — її замінить інша сила, яка запропонувала інші підходи. Таким чином, можна буде закласти механізм ефективної відповідальності політиків перед виборцями.

Сьогодні стало гарною традицією виправдовувати власні невдачі зовнішніми причинами. Винними в неуспіху виявляються капосна опозиція, кепські закони, кляті бюрократи, Росія або Америка. Завжди знаходиться хтось або щось, що завадило здійснити заповітну мрію. Та хіба досвідчений, розумний політик має право всерйоз вважати, що будь-яке його починання схвалюватимуть геть усі? Хіба він не має прогнозувати ситуацію, враховувати всі несприятливі обставини?

У цьому, зрештою, і полягає майстерність політика, професіонального управлінця. Він має змусити неповоротку державну машину працювати. Потрібно вміти керуватися існуючими умовами, реальним станом економіки, доступним набором інструментів. Потрібно вчитися співвідносити бажане і реальне, ресурси і завдання, проблеми й активи. Потрібно добирати виконавців під цілі.

Коли власник наймає менеджера, він ставить йому завдання. Якщо той із завданням не впорається, його замінять. Народ має користуватися своїм правом звільнення нерезультативних менеджерів. Але для початку має бути чітко сформульоване загальнодержавне завдання. А разом із ним вироблені критерії, за якими суспільство зможе оцінювати успішність того чи іншого політика. Політичні сили мають чесно сказати, у якій державі ми хочемо жити — у демократичній і заможній чи бідній і відсталій, де за 100 гривень і продуктовий пайок можна купити голос виборця. Нині наші еліти здебільшого надають перевагу другому варіанту. Так легше завойовувати владу.

Майбутній пакт покликаний бути, насамперед, зібранням економічних пріоритетів. Але для досягнення успіху варто передбачити необхідні політичні інструменти. Першим кроком у цьо­му напрямі має стати чіткий, зрозумілий, жорсткий, раз і назавжди затверджений розподіл прав, обов’язків, повноважень і відповідальності. По-перше, між виконавчою і законодавчою владою. По-друге, між центром і регіонами. По-третє, виразний розподіл повноважень усередині місцевої влади. Ці питання досі не відрегульовані, і, по суті, майже узаконюють окремі зловживання.

Звісно, всі ці питання має зняти наступний етап конституційної реформи. Але зміни Основного Закону — тривалий, складний і делікатний процес. Підписання домовленостей між елітами набагато спростило б цей шлях. Досягнутий компроміс (а в ідеальному варіанті — консенсус) надав би обраному шляху легітимності, дозволив би відкинути другорядне. Така домовленість могла б стати основою завтрашніх конституційних змін, але вже сьогодні вона дозволила б рухатися вперед.

Для цього в рамках угоди еліт варто було б ухвалити кілька ключових законів, створити надійний фундамент майбутніх перетворень. Але ці закони не повинні змінюватися протягом заздалегідь обумовленого терміну. Визначення тимчасових рамок мораторію в кожному конкретному випадку потрібно обумовлювати. Табу на внесення поправок до одного документа може становити тридцять років, до другого — п’ятнадцять, до тре­тього — п’ять. Але без такої паузи забезпечити стабільність процесу країна не зможе.

Можливості Києва в цьому плані важко переоцінити. Столиця може стати плацдармом, майданчиком, на якому можна апробувати все те, що пізніше потрібно буде реалізувати в масштабах усієї країни. Київ, на відміну від будь-якого іншого регіону, в змозі вирішити багато управлінських, організаційних і фінансових завдань. Досвід подолання тих або інших проблем, досягнення певних цілей має стати неоціненним у плані виконання аналогічних завдань для держави загалом.

Водночас Київ увібрав усе найгірше, що є в сучасній політичній системі. Політики всієї країни (для якої столиця стала головною ареною їхніх боїв) привнесли в систему міського управління найбільш варварські прийоми. Було б справедливим, якби саме звідси почалося зцілення України.

Поширена думка — прийде до Києва новий мер, і все зміниться на краще. Ті, хто так вважає, глибоко помиляються. Хоч би хто сьогодні сів у крісло міського голови, він буде обмежений рамками існуючої ганебної системи ухвалення рішень. Він зможе трохи поліпшити ситуацію. Або трохи погіршити. Проте істотно змінити ситуацію йому не до снаги.

Отже, слід докорінно змінювати систему. Києву потрібен свій пакт. Потрібен консенсус еліт. Потрібна стратегія. Як і у всієї країни, у столиці її немає.

В основі цієї стратегії має лежати план розвитку Києва. Тут мають з’являтися не лише будинки, а й вулиці; не лише автосалони, а й місця для паркування; не лише супермаркети, а й дитячі садки; не лише котеджні містечка, а й парки. У ньому мають не лише будувати, а й ремонтувати. Не лише латати дірки, а й здійснювати повноцінну модернізацію.

Усе має бути детально продумано, точно розраховано і нерозривно пов’язано між собою. Усе має спиратися на стандарти, відповідати нормам і правилам. Ці стандарти, правила і норми потрібно раз і назавжди визначити, узаконити, після чого на певний термін накласти заборону на їх перегляд. Треба домогтися того, щоб будь-яка невідповідність нормам сприймалася як надзвичайна ситуація, а будь-який відступ від правил негайно і жорстко карався. Хоч би хто порушував заборону. Пересічний громадянин чи високопосадовець. Київ має стати місцем, де змова влади і населення перестане існувати.

Багато комунікацій Києва нині у жалюгідному стані, і на тлі можливих проблем негаразди Алчевська здадуться дитячою забавкою. Була можливість фінансувати необхідні роботи в потрібному обсязі? Гадаю, так. Але в основі будь-якого рішення столичної влади лежить політична кон’юнктура. А вона зазвичай слабко пов’язана з практичними інтересами пересічних городян.

Назвемо речі своїми іменами: Київ сьогодні не знає, як йому жити далі. Те, що нині переживає наше місто, у різні часи в різній формі пережили багато столиць. Чи є в нас фахівці, здатні у короткий термін розробити адекватний план розвитку міста? Не впевнений. Більшість знавців у галузі містобудування втратили не лише здатність стратегічно мислити, а й елементарне вміння самостійно думати. А можливо, система перетворила їх на рабів начальства, на слухняний персонал. З другого боку, що їм робити, коли вони цілком залежать від політичної кон’юнктури та свавілля керівництва? А цілі керівників не завжди збігаються з інтересами киян.

Косаківський перекопав Хрещатик, потім те ж саме зробив Омельченко, нині настає черга Черновецького. Відповіді на запитання «Навіщо?» немає. Вкотре закопати гроші в землю? Напевно, це можна зробити якось витонченіше. Залишити слід в історії? Запустивши програму реконструкції хрущовок і довівши цю програму до логічного завершення, можна було б залишити слід набагато пам’ятніший. Доцільність чергової перебудови головної вулиці країни ніким не вивчалася, ніхто серйозно не аналізував витрат і ресурсів, ніхто не замислювався над економічним ефектом. Утримати міське керівництво від такого непродуманого кроку могли б і мали б відповідні фахівці.

Напевно, є сенс звернутися до світового досвіду. Гадаю, Київ може собі дозволити запросити десять-п’ятнадцять найбільших світових авторитетів у цій галузі. Київ спроможний гідно оплатити їхню роботу. Метри розроблять своєрідну міську конституцію, за якою нам, киянам, жити і працювати найближчими роками. Вітчизняні специ, безперечно, мають взяти участь у цьо­му процесі. Вони можуть, не виходячи за рамки сформульованої стратегічної концепції, прив’язати план розвитку до наших особливостей.

Київ має стати сучасним містом у широкому розумінні цього слова. А станеться це лише тоді, коли він стане привабливим для інвесторів. Зважте на характерну деталь: найбагатші люди країни з обережністю вкладають кошти у столичну економіку. Чому? Та тому, що жоден далекоглядний підприємець не зв’язуватиметься з ринком, який, по суті, не розвивається і має невеселу перспективу. Працювати тут може лише той, хто пристосувався до місцевої бузувірської специфіки. Густо замішаної на подачках, обіцянках і поборах. Та хіба можна називати це управлінням?

Сьогоднішній бюджет Києва становить три мільярди доларів. Для міста з такими можливостями це просто смішна сума. Столиця може заробляти набагато більше.

Теперішнє міське керівництво взяло курс на максимальну концентрацію влади. Мотив зрозумілий: там розраховують, що в такий спосіб зможуть зберегти своє правління. Та до чого тут інтереси міста? Для ефективного виконання функцій потрібно брати на свої плечі рівно стільки повноважень, скільки ти в змозі винести. Хіба має бути компетенцією мерії призначення начальника ЖЕК або керівника якогось відділу? Міська влада покликана займатися стратегією розвитку, координацією зусиль, але тактичні питання мають стати прерогативою районів.

Якщо стосовно цього питання всі зацікавлені сторони дійшли згоди, його варто зафіксувати в законі. До цього закону не можна втручатися, коли ми прагнемо успішно реалізувати намічене. Точно так само протягом значного терміну не повинні переглядатися пріоритетні цілі. Вони мають бути захищені від жадібності та популізму.

Ситуацію погіршує і робить її неконтрольованою ще й наявність величезних фінансових потоків. Нині столичні еліти, незалежно від політичних поглядів, мають об’єднати зусилля для порятунку Києва. Нам потрібно чітко визначити перспективи та пріоритети в розвитку економіки міста, а найголовніше — дати чітке бачення майбутнього Києва як мінімум до 2025 року. Всі ці питання мають стати публічними й обов’язково обговорюватися з жителями міста.

У киян є всі шанси написати перший розділ майбутньої книги про успішну Україну. Для цього потрібно зовсім небагато. Бажання у «низів» є. Справа за готовністю «верхів».