Пролітаючи повз Лісабон

19 листопада, 2010, 17:13 Роздрукувати Bипуск № 43, 19 листопада-26 листопада 2010р.
Відправити
Відправити

Віктор Янукович у Лісабон не поїхав. Хоча розсадка за французькою абеткою йому там і не загрожувала...

Віктор Янукович у Лісабон не поїхав. Хоча розсадка за французькою абеткою йому там і не загрожувала. А на саміт його особисто люб’язно запросив генсек альянсу Андерс Фог Расмуссен. Здається, ми вже якось згадували слова одного західного дипломата, який зауважив свого часу, що саме приїзд 2002 року в Прагу Леоніда Кучми, котрий знав про приниження, яке його там очікувало, змусив цього дипломата повірити в те, що президент України дійсно хоче привести свою країну в НАТО.

Янукович у НАТО не хоче. Ну то й що? Хіба це привід не їхати в Лісабон? Адже туди запрошували не заявку подавати. До речі, ніхто чітко так і не пояснив, чому президент проігнорував запрошення. Слова представника України при НАТО Ігоря Долгова про те, що Києву, крім операції в Афганістані, було б важливо обговорити питання перспективи співробітництва з альянсом у форматі засідання Комісії Україна—НАТО (а цей захід під час Лісабонського саміту не запланований), не переконують. Віктор Федорович не хоче бути учасником «масовки», і образився, що немає окремої зустрічі на вищому рівні для України? А чим він її заслужив? Ігноруванням штаб-квартири НАТО під час відвідування Брюсселя? Першою зустріччю з генсеком альянсу аж через півроку свого президентства? Чи, може, недолугим законом про основи внутрішньої і зовнішньої політики України, який закріпив позаблоковий статус України? Але річ навіть не в дрібній помсті з боку альянсу (якщо така взагалі може бути). Адже цілком очевидно, що на Лісабонському саміті, який називають «найбільш хвилюючим» і «найважливішим» з часу закінчення холодної війни, враховуючи важливість обговорюваних на ньому тем і ухвалюваних рішень, насправді не до України, чий євроатлантичний запал явно згас. Тож закопилювати губу з приводу відсутності в програмі саміту засідання КУН абсолютно не варто.

Може, Віктор Янукович боявся невдоволення Москви? Але цей аргумент узагалі несерйозний, зважаючи на те, що Дмитро Медведєв урочисто їде в Лісабон, де його чекають з розкритими обіймами і збираються обговорювати майбутнє «стратегічне партнерство Росії і НАТО».

Ще одне (смішне) припущення: а може, Янукович приревнував НАТО до Медведєва? Або йому не дають спокою лаври, підготовлені для російського президента? Адже, як уже давно помічено, Україна — не Росія (досі ще), і на таку увагу з боку світових лідерів розраховувати було б наївно. Тим більше що в Росії і НАТО зараз початок роману, а палкі почуття Києва до альянсу змінилися стриманою і не надто афішованою дружбою.

Чи, може, В.Янукович боявся скомпрометувати себе в очах електорату, засвітившись на натовському саміті? Однак після того як штучно роздута навколо можливого українського членства в альянсі істерія спала, цей самий електорат набагато більше цікавлять ціни на продукти і комуналку, податковий і трудовий кодекси, ніж закордонні візити глави держави.

Або хтось підказав президенту, що коли з Лісабона (на відміну від Брюсселя) жодних трофеїв, які можна гордо і під фанфари показати народу, привезти не вдасться, то й їхати туди не варто?

Нам достеменно не відомо, хто нарадив Віктору Януковичу манкірувати Лісабонським самітом. Очевидно, це ті люди, які не зацікавлені у зміцненні і розширенні контактів президента із західними лідерами, і прагне замкнути його якщо не виключно на Росії, то обмежити коло спілкування вузькими рамками есендівської тусовки, а коло інтересів — облаштуванням Межигір’я.

Проте ті, хто напоумив свого шефа проігнорувати запрошення в Лісабон, зробили йому ведмежу послугу. Нам здавалося, що участь у міжнародних форумах подібного рівня тішить самолюбство Віктора Федоровича. Адже це долучає його до великої політики, до обговорення глобальних світових проблем, розширює коло міжнародного спілкування. (Все-таки цікаво, хто ж позбавив президента такого задоволення?) Пропущений саміт — це втрачені можливості. У засіданні щодо Афганістану, на яке запросили В.Януковича, була запланована участь лідерів 48 держав (два десятки з яких, до речі, не є членами альянсу). І якби президент поставив собі таке завдання, то скільки двосторонніх зустрічей можна було б організувати! І обговорити проблеми безпеки України не тільки на РНБОУ, а й «звірити годинники» із зарубіжними партнерами.

Адже ж розстарався МЗС перед квітневим Вашингтонським самітом з ядерної безпеки. Що заважало повторити успіх у Лісабоні? Чому відомий заводій Костянтин Грищенко, котрий допоміг свого часу Леоніду Кучмі з ідеєю української участі в Іраку і котрий зробив Віктора Януковича зіркою Вашингтонського саміту завдяки відмові від високозбагаченого урану, не вигадав чогось подібного і для «історичного» саміту в Лісабоні? Хіба Україні зовсім нічого запропонувати партнерам, наприклад, для полегшення їхньої долі в Афганістані? Але навіть якщо ніяких особливих родзинок вигадати не вдалося, все одно, хіба не було про що поговорити президенту України з колегами в португальській столиці, де вчора й сьогодні обговорюються глобальні загрози і виклики, проблеми європейської та євроатлантичної безпеки? Невже нічого сказати президенту країни, яка виявилася у вакуумі безпеки, але зробила достатній внесок у безпеку як світу загалом, так і нашого континенту зокрема? І йдеться не лише про пріснопам’ятну відмову від ядерної зброї.

Кілька місяців тому Україна законодавчо закріпила свій позаблоковий статус. Про те, що це був цілком безкорисливий подарунок Росії, за який команда Януковича навіть не намагалася щось виторгувати, уже писано-переписано. Але цей крок виявився також і подарунком як для найвпливовіших європейських держав, так і для НАТО в цілому, оскільки відмова України від євроатлантичних амбіцій значно посприяла потеплінню відносин альянсу з Росією, зміцненню довіри між ними, відкриттю нових можливостей для обговорення проблем європейської і глобальної безпеки.

Але що натомість? Хто і як зміцнить і гарантує безпеку самої України? Кого взагалі цікавить сьогодні думка України? З Росією, загалом, усе зрозуміло. «У Москві всім байдуже, що думає Україна про безпеку. Усіх тільки хвилює — любить вона НАТО чи ні», — зауважив на 4-му Київському форумі безпеки, організованому Фондом Open Ukraine, що відбувся наприкінці минулого тижня, керівник ректорату Московського державного інституту міжнародних відносин Артем Мальгін. Що ж стосується Заходу, то і тут ми знову знаходимо підтвердження того, що зроблена послуга вже нічого не варта. Втім, від нас цієї «послуги» ніхто й не вимагав. Ніхто не вимагав оголошувати себе «позаблоковою державою» і, тим більше, закріплювати цей статус законодавчо. Цілком достатньо було просто перестати гучно й незграбно грюкати в двері НАТО. І в обійми Росії нас ніхто падати не просив. Більше того, навіть найбільші друзі Росії — німці — сьогодні заявляють: нас турбує як внутрішня, так і зовнішня політика України. «Ми не хочемо, щоб Україна пішла ще далі на Схід, — пояснила нещодавно українським журналістам на організованій Фондом Фрідріха Науманна зустрічі в Берліні одна з депутатів бундестагу. — Ми хочемо, щоб ви були в одному човні з нами».

Рішення Бухарестського саміту ніхто не скасовував, воно залишається в силі. І нам про це, як і раніше, регулярно нагадують. Як і про те, що в НАТО ніхто нікого насильно не тягтиме. Тому законодавче закріплення «позаблоковості» викликало у наших західних партнерів здивування. «Команда Януковича свідомо позбавила себе маневру», — вважає британський експерт, співробітник лондонського Chatham House Джеймс Шерр, котрий нагадав на Форумі безпеки, що Кучма свого часу вміло використовував можливість членства нашої країни в альянсі, змушуючи Росію йти на ті чи інші поступки, аби тільки Україна не вступала в НАТО.

«Це справа України — трактувати свою позаблоковість. А НАТО — це не блок, ми не вважаємо себе таким», — відповів у Брюсселі один зі спікерів альянсу на запитання «ДТ», як у НАТО розуміють позаблоковий статус нашої країни. «Україна і сама, напевно, не розуміє, що це таке, — прокоментував нам у Берліні німецький дипломат, який курирує в німецькому МЗС відносини з нашою країною. — «Блоковість» чи «позаблоковість» — поняття не характерні для XXI століття. Краще розвивати практичне співробітництво, здійснювати конкретні дії, ніж вгадувати абстрактні терміни». Про практичне співробітництво, причому з великим ентузіазмом, говорили нам і в бундесвері. «Німецькі військові дуже хочуть скоріше зустрітися в Брюсселі з українськими колегами. Активне співробітництво з Україною триватиме незалежно від рішення Верховної Ради та ухваленого закону, — випромінював оптимізм полковник німецького генштабу. — Україна сьогодні робить великий внесок у безпеку не тільки Європи, а й інших регіонів. Це істотний чинник, що пояснює, чому партнерство з вашою країною для нас дуже важливе, нехай поки що й без формалізації відносин. Але якщо в майбутньому піде мова про членство в альянсі, бажання України бути в НАТО відновиться, то ласкаво просимо».

Ми навмисно багато цитуємо представників Німеччини, оскільки саме ця держава відіграла вирішальну роль у відмові надати Україні План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) два роки тому в Бухаресті. Стійку позицію Німеччини тоді не зміг похитнути навіть шалений натиск американської адміністрації на чолі з Дж.Бушем. Сьогодні ж (попри позитивні настрої військових) у Німеччині, та й у Європі в цілому, серед політиків та експертів противників швидкого членства України в НАТО ще більше, ніж два роки тому. Після приходу в Білий дім Барака Обами втратили інтерес до України і Сполучені Штати. «Хоча ми й називаємо одне одного стратегічними партнерами, Україна надто далека від США. І єдина причина, через яку Штати звертають увагу на Україну, це створення нею або додаткових можливостей для Америки, або якихось загроз. Ні того, ні іншого на сьогодні немає», — пояснив на Київському форумі безпеки заступник директора російсько-євразійської програми Фонду Карнегі (США) Метью Роянскі. На думку експерта, перед Україною сьогодні стоять великі виклики: зокрема, вона не спроможна самостійно захистити власну територіальну цілісність. Для того щоб активізувати стратегічне співробітництво зі Сполученими Штатами, рекомендує експерт, «Україні необхідно з ентузіазмом нагадувати США про свої інтереси, цілі, реформи, тоді й інтерес Вашингтона до Києва знову зросте».

Але чи знає Україна, які її інтереси та цілі сьогодні? Світ навколо нас бурхливо змінюється. Наступні десять років, на думку багатьох експертів, визначать, яким він стане в недалекому майбутньому. Триває божевільна конкуренція, різні держави змагаються за нові шляхи впливу у світі, відзначає співдиректор Оксфордського інституту держуправління Великобританії Кріс Донеллі, і запитує: де ж ми хочемо бути в цьому світі? На його думку, кожна країна має визначити, що в її інтересах, які її цінності, і тільки потім створювати свою стратегію безпеки.

Багато учасників форуму були згодні з констатацією М.Роянскі: в Україні немає стратегічного бачення, ні якою вона хоче бути, ні куди має намір рухатися не тільки в зовнішньополітичному вимірі, а й у внутрішньому. Чи означає це, що нам і далі судилося хитатися у стані невизначеності між сильними світу цього невідому кількість років? Як знайти своє місце у світі?

Історією пошуку цього місця Болгарією поділився керівник кабінету з політичних питань міністра закордонних справ РБ Валерій Ратчев. Після розпаду Варшавського договору Болгарія спочатку хотіла стати нейтральною державою, потім була «островом стабільності» під час балканської кризи, пізніше замислювалася над тим, як стати «Швейцарією на Балканах», «мостом між Сходом і Заходом», «мостом між цивілізаціями». А потім настав колапс 1997 року. І дозріло рішення стати членом ЄС і НАТО. «Прийшло розуміння того, що самостійно ми не можемо забезпечити порядок і процвітання», — розповів болгарський дипломат.

Але Україні найближчим часом не світить ні членство в ЄС, ні приєднання до НАТО. Що робити? Поки що розвивати співпрацю, радять звідусюди. Звісно, важко віриться, що кооперація України з НАТО за час президентства В.Януковича збільшилася втричі, як заявив із трибуни Форуму безпеки заступник міністра закордонних справ України О.Горін. Але як у приватних розмовах, так і публічно західні дипломати стверджують: так, співпраця триває, причому непогано. Іде робота над оперативною сумісністю, повністю виконано план спільних військових навчань із країнами НАТО, Україна завершує Стратегічний оборонний огляд. «Політика президента Януковича стосовно позаблоковості дуже мало впливає на співпрацю України з НАТО. Вона дуже активна, — свідчить співробітник відділу відносин із Росією і Україною директорату міжнародного секретаріату НАТО з питань політики і політики безпеки Марк Опгенорт. — Не треба робити вибір — із НАТО ви чи з кимось іншим. Сконцентруйтеся на реформі сектору безпеки».

Так, ситуація у світі змінюється. І, можливо, мають рацію експерти, які вважають, що невдовзі глобальні світові проблеми превалюватимуть над відносинами двох країн або двох блоків. Але поки що, без ПДЧ НАТО і без прагнення вступати в ОДКБ, Україна демонструє природний інтерес до нових рішень у сфері безпеки, пише у своїй статті професор історії України Лондонського університету, старший науковий співробітник Європейської ради з міжнародних відносин Ендрю Вілсон. «Ще є багато простору для творчого мислення України у цій сфері. Справді, хоч багато держав ЄС із обачністю ставляться до пропозиції Медведєва, вони все ж таки визнають, що існує ще багато прогалин в архітектурі безпеки після закінчення холодної війни (і Україна — найбільша прогалина). Нове мислення в питаннях безпеки, — пише британський політолог, — потенційна можливість для України викликати в Європі зацікавлення своєю «додатковою вартістю», особливо таких країн як Німеччина, з її дедалі глибшим тристороннім діалогом з Польщею й Росією, які зацікавлені у більш загальній дискусії, що випливає з пропозицій Медведєва».

Захід усвідомлює: Росія — «абсолютно необхідний партнер», і цей факт вимагає розширення співробітництва з нею. Проте ця пропозиція — з умовою, впевнений генерал-полковник Клаус Віттман: «Нам необхідне не «перезавантаження», а нове «програмне забезпечення» — критичний погляд на себе з боку НАТО і зміна політики в Москві. Росія повинна відмовитися від поведінки часів холодної війни, забезпечити нормальні умови існування своїм сусідам і перестати сприймати те, що відбувається, як «гру з нульовим результатом».

Чи в інтересах України помітне зближення НАТО і Росії? На перший погляд, звісно, так. Ліквідація дефіциту довіри на континенті, подолання давніх упереджень і фобій між колишніми противниками, їхня спільна робота над зміцненням системи безпеки Європи і вирішенням глобальних проблем — це добре і для нашої країни. Якщо, звісно, цього буде досягнуто не за рахунок інтересів України. Якщо Заходу справді вдасться демократизувати й модернізувати Росію. Якщо давнє висловлювання відомого американського політолога Джорджа Кенана, що Росія розглядає своїх сусідів або як ворогів, або як своїх васалів, нарешті перестане бути актуальним.

Related video

Однак як довго триватиме цей процес зближення? Чим він завершиться? І взагалі, чи реальний черговий роман Росії і Заходу, чи це така собі fairy-tale? Чи готова російська державна машина до заміни «програмного забезпечення», чи зависне від несумісності «операційних систем»? На ці запитання сьогодні немає відповідей не тільки у нас...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК