Програма уряду: відсутність економічних пріоритетів і легітимація політичних амбіцій

Ажіотаж і резонанс, які викликав процес розробки і підготовки програми уряду, змушує дати оцінку цьому феномену в українській політиці. Насамперед вражає пожежний порядок розробки програми уряду та кількість версій на одиницю часу. Після врахування останніх вимог і зауважень президента парламентарії, мабуть, будуть ощасливлені вже четвертою версією. По-друге, кількість задекларованих у програмі проектів, намірів і завдань не винесе навіть бюджет такої високорозвиненої країни, як Німеччина. Нарешті, автори вмістили в документ максимальну кількість декларацій, намірів і підходів, які стосуються різноманітних сфер життя країни. При цьому вони не вважали за потрібне зазначити ні механізми, ні послідовність, ні пріоритетність реалізації своїх задумів.

У результаті вийшов не план роботи Кабінету міністрів, а швидше політична програма партії, яка готується до передвиборної кампанії. Словом, програма уряду — це відсутність економічних пріоритетів і легітимація політичних амбіцій.

Не декларації, а вузький коридор можливостей визначатимуть діяльність уряду

Творці програми спробували інвентаризувати широкий спектр проблем, які тривалий час не вирішувалися на практиці. Суспільство та економістів не може не радувати їх справді широкий кругозір. Проте Кабінет міністрів як вищий орган виконавчої влади покликаний давати не огляд проблем, а відповіді на реальні виклики, з якими зіштовхується країна. Саме тому не декларації, а вузький коридор можливостей визначатиме діяльність уряду.

Насамперед перед урядом постане завдання підтримки макроекономічної стабільності та утримання інфляції на економічно припустимому рівні. Україна залишається дуже уразливою щодо змін у сфері зовнішньоекономічної кон’юнктури. Ціни на енергоносії, ціни на продукцію ГМК, зміни в системі міжнародних розрахунків перебувають за межами сфери ручного управління, до якого, схоже, тяжіє новосформований уряд. Замість того, щоб випробовувати і «проїдати» запас міцності української економіки, уряду слід шукати адекватних відповідей на фундаментальні зовнішні та внутрішньоекономічні виклики.

На початку року Україна вже дістала «жовту картку» від міжнародного рейтингового агент­ства Standard & Poor’s. Ця авторитетна організація констатувала, що рішення нового українського уряду включити в бюджет 2008 р. виплати втрачених заощаджень громадян (зобов’язання в розмірі близько 3% ВВП) ще більше посилюватиме попит в економіці, яка й без того вже досить перегріта. Отже, Україна постане перед реальною загрозою майже дворазового збільшення в 2008 р. дефіциту платежів за рахунком поточних операцій уряду. Тренди, пов’язані з підвищенням цін на газ, який імпортується з Туркменистану та Росії, подальше накачування внутрішнього попиту порушують питання про перспективи кредитоспроможності українського уряду.

Досить непростим для уряду буде й питання боротьби з інфляцією. Навряд чи антиінфляційний пакет, про який уже поспішила заявити Ю.Тимошенко, можна обмежити технічними домовленостями між урядом і Нацбанком. Дуже сумнівно, що НБУ як структура, відповідальна за монетарну стабільність, буде в пожежному порядку затикати діри, за які несе пряму відповідальність уряд.

Багаторічне відкладання струк­турних реформ і нагромадження економічних диспропорцій, про що кажуть чимало економістів, провокуватиме інфляційні тенденції в українській економіці. На жаль, серйозної розмови про вироблення та реалізацію політики, спроможної усунути фундаментальні причини зростання інфляції в Україні, уряд поки що уникає.

По-третє, метушливі дії уряду на газовому ринку свідчать про відсутність системних відповідей на виклики в енергетичній сфері. Урядові чиновники спрямовують усю свою енергію на перегляд раніше досягнутих домовленостей і при цьому забувають про перспективу і майбутні загрози. Наприклад, ще наприкінці 2007 року з вуст керівництва «Газпро­му» пролунала інформація про намір Росії розпочати перехід до торгівлі нафтою і газом не за долари, а за рублі та євро. Реалізація Росією в 2008 році цих планів може дуже болісно відбитися на фінансовій і валютній стабільності в Україні. Очевидно, що уникнути чергового шоку можна тільки у разі, якщо уряд відмовиться від роботи в режимі пожежної команди й спробує грати на випередження.

Замість земельної реформи програма пропонує форсування обезземелення

В останні кілька років в Україні широко обговорюються проблеми відродження українського села, підвищення конкурентоспроможності національного сільгоспвиробника, а також лібералізації земельного ринку. Урядова програма також містить розділ, присвячений цим проблемам. Ключова позиція програми, що стосується земельного питання, — обіцянка селянам відновлення соціальної справедливості щодо можливості розпоряджатися землею. Що ж приховується за пропозицією спростити та прискорити всі процедури набуття права власності?

Впадає в око відмова БЮТ від передвиборних декларацій. Програма Ю.Тимошенко відрізняється від передвиборної соціал-популістської риторики БЮТ радикальним поворотом у бік агресивно ліберальних методів і підходів у вирішенні земельного питання.

По-друге, наявна ілюзія вибору. Зокрема власникові земельного паю пропонують три варіанти.

Перший: зайнятися особистим селянським господарством. Це означає активно включитися в ринкові відносини і сплачувати податок на землю, пільги за яким, до речі, пропонують переглянути. Другий: здати землю в оренду державі та з певною періодичністю одержувати ренту. Третій: продати свій наділ і на власний розсуд розпорядитися грошима.

Проте неважко здогадатися, який із шляхів буде обраний. Практика показує, що після розпаювання земель фермерами стали лише близько 42,5 тис. сільських сімей (3 420 тис. га у використанні), а середня ставка оренди гектара здебільшого не перевищує 150 грн. за гектар на рік. Отже, не запропонувавши стратегії підняття сільськогосподарського укладу, програма уряду відверто підштовхує власників земельного паю до перепродажу земельних активів.

З другого боку, автори програми зовсім не враховують соціальні наслідки запропонованих ними ж кардинальних реформ. В Україні, за статистикою, — 15,5 млн. сільських жителів. Більшість із них так чи інакше займається сільським господарством. У струк­турі зайнятості 24% припадає на сільське господарство. У результаті концентрації сільгоспвиробництва та землі, а також появи на внутрішньому ринку сільгосппродукції активних зарубіжних гравців армію безробітних може поповнити понад мільйон наших співвітчизників.

Подібну ситуацію важко пережив ряд європейських країн. Після об’єднання Німеччини наприкінці 1989 року та початку структурних реформ у сільському господарстві на території колишньої НДР кількість зайнятих у сільському господарстві за чотири роки знизилася на 74%. І це не поодинокий приклад. Наприкінці 1995 року в сільському господарстві сусідньої Польщі працювало близько 26,5% із числа всіх зайнятих, у 2006 році — майже 15%.

Чи переживе форсоване обезземелювання українське село Чи впорається соціальна система з вибуховою хвилею неконтрольованої урбанізації, радикальною зміною соціальної та демографічної карти України? Програ­ма це замовчує, як-то кажуть, ліс рубають — тріски летять.

Програма уряду — інструмент легалізації політичних амбіцій Ю.Тимошенко

Поява в проекті урядової програми блоку, присвяченого конституційній реформі, видається дивною. Адже парламентська коаліція ще не цілком визначилася з тим, який, за їх­ньою версією, повинна мати вигляд «ідеальна» політична система. За такої ситуації ініціативність Кабміну, який прагне внести лепту в розвиток урядово-парламентської моделі, здається дещо передчасною. І це вже викликало різку реакцію з боку глави держави, котрий зажадав вилучення відповідних положень із документа, що готується.

Очевидно, що така заявка має серйозне політичне підгрунтя. Вона стала підтвердженням наростаючої конкуренції за лідерство, що розгорнулася в таборі правлячої коаліції. Директивність установок президентського секретаріату, який намагається модерувати політичні події з прицілом на 2009 рік, викликає реакцію опору в середовищі БЮТ, який уже, вочевидь, розраховує на майбутній перерозподіл влади.

З одного боку, цей факт є досить обнадійливим для демократичних сил України. Вочевидь, гадана дискусія про конституційну модель може все-таки відбутися, і опозиція не залишиться самотньою у своєму бажанні будувати майбутнє країни на підставі консенсусу.

Проте тривожить те, що суспільству нав’язується зовсім спекулятивна ідея про те, що від вирішення протиріч між президентом В.Ющенком і прем’єром Ю.Тимошенко залежить майбутнє країни. І президент із своєю «іменною» Конституційною радою, і прем’єр зі своєю мегапро­грамою змагаються в тиску на парламент і громадську думку, позбавляючи їх можливості самостійно визначитися.

Під таким кутом питання подолання провалля між владою і суспільством, формування та реалізації цілісного державного курсу, розвитку самоврядування і зміцнення національної єдності перетворюються лише на необо­в’яз­ковий додаток і навряд чи можуть бути вирішені.

Крім того, в програмі уряду вкрай політизовані питання, пов’язані з регіональним розвитком і розширенням прав місцевого самоврядування. Створюється враження, що уряд вступив у конкуренцію з президентом за право «командувати» регіонами і місцевим самоврядуванням. В урядовій програмі, так само як і в президентських пропозиціях, самоврядування не розглядається як самостійний суб’єкт управління. Йому приділяють роль державного субпідрядчика, який на основі субсидіарності надаватиме населенню послуги, обіцяні дер­жавою. Вся різниця в тому, до кого на уклін ходитимуть представники місцевого самоврядування — до керівника держадміністрації, призначеного президентом, чи до керівника регіонального представництва відповідного міністерства, орієнтованого на проведення курсу прем’єр-міністра. Схоже, ні секретаріат, ні уряд не хвилюють надії місцевого самоврядування, які пов’язані не з визначенням нового хазяїна, а з розширенням дохідної бази та набуттям права ухвалювати самостійні рішення в межах своєї компетенції.

Єдиним шляхом повернутися до обговорення та вирішення наявних питань є беззастережне визнання виключного права Верховної Ради на проведення конституційної реформи та повернення до повноцінної парламентської дискусії про модель конституційного устрою країни.

Суспільство не визнає внутрішнього культурного колоніалізму

Не менш цікавим видається варіант культурної політики, запропонований у проекті урядової програми. На тлі ритуальних заяв про те, що основою політики влади в цій сфері є курс на примирення та об’єднання українського народу — утворення специфічного та мультикультурного — активно просувається ряд пунктів (на кшталт мовної уніфікації чи вшанування неоднозначної спадщини «національно-визвольних» зусиль у ХХ столітті), які проводять у суспільстві різку демаркаційну лінію між прибічниками різних думок щодо цього питання.

Утім, невиправданий з погляду національного примирення культурний радикалізм уряду має своє політичне пояснення. Очевидно, така плата за принайм­ні тимчасове збереження урівноважених відносин уряду з президентом. Однак, беззастережно приймаючи культурну політику Банкової, Ю.Тимошенко не стільки втрачає, скільки дістає змогу перехопити ініціативу й розширити коло симпатиків у націонал-демократичному середовищі за рахунок нинішніх політичних партнерів.

На жаль, у програмі уряду культура залишається інструментом ідеологічного впливу. Уряд цілком свідомо рухається в руслі культуртрегерської політики, відповідно до якої потреба насадження певного типу культури — це одне з обгрунтувань встановлення та зміцнення політичного панування.

Переконаний, що вагома частина суспільства не сприйме політики внутрішнього культурного колоніалізму. У результаті уряд ризикує спровокувати зростання недовіри до влади та дер­жави в цілому.

Закон про основи внутріш­ньої та зовнішньої політики — рамка для виконавчої влади

Ситуація навколо урядової програми ще раз доводить: тільки прийняття закону про основи внутрішньої і зовнішньої політики може створити міцну основу для ефективної роботи виконавчої влади. Цей документ чітко регламентує цілі та завдання діяльності всіх гілок і інститутів державної влади — Верховної Ради, президента і Кабінету міністрів. Тоді якісна урядова програма виконуватиме свою пряму функцію — визначатиме шляхи, строки та інструменти досягнення пріоритетних для держави завдань. У іншому разі кожний новий уряд опиниться перед спокусою написати та розпіарити черговий політичний маніфест, видаючи його за свій план роботи. А суспільство, яке і так не надто довіряє владі, взагалі перестане розуміти, які експерименти нині здійснює держава.