Проблема ККД партійного тотема

Ніхто не має, часом, знайомого безробітного режисера? Особливої кваліфікації не потрібно — треба лише допомогти правильно побудувати й «надресирувати» масовку. Ні? Шкода. Як показали події минулого тижня, регіональним організаціям коаліційних партій він би аж ніяк не завадив. Бо народне обурення президентським указом про розпуск парламенту ніби і є, а от гарно його піднести ніби й нікому...

Донецька обласна організація Партії регіонів серією мітингів у Донецьку намагалася продемонструвати своїм «старшим товаришам» у Києві надійність і непорушність підтримки «земляків». Але, крім цього, саме тут, на регіональному рівні з фотографічною точністю проявилися усі недоліки та проблеми стрижневої партії правлячої коаліції. Партфункціонери біло-синіх наразі не цілком усвідомили одну з головних аксіом культурної парадигми політики, яку розуміли ще в Стародавньому Римі — народу потрібний не тільки хліб, а й видовища. До того ж видовища, що потрапляють у позитивний резонанс із народними запитами й очікуваннями.

Здавалося б, у біло-синіх є всі складові успіху: нехай не харизматичний, але яскравий лідер, гроші та, хай там як, досить активна підтримка з боку населення — це підтвердили результати виборів 2004 і 2006 років. Навіть із поправками на можливі фальсифікації безсумнівно, що регіонали та їхній лідер за кількістю прибічників і симпатиків на всіх підставах входять до трійки важковаговиків української політики. І при всьому цьому — надзвичайний талант витрачати цей стартовий капітал із неймовірно низьким ККД.

Тиждень поспіль регіональні регіонали (вибачте за каламбур) працювали не покладаючи рук — щодня з Донецька до столиці на мітинги в підтримку правлячої коаліції приїздили близько тисячі активістів Партії регіонів, проте й у самому обласному центрі партійне керівництво не забувало регулярно (із перервою на Великодні свята) збирати своїх прибічників на центральних площах, щоб нагадати самим собі й усім іншим про свою непримиренну позицію щодо президентського указу. І це тоді, коли регіонали, тим паче Донецької області, можливість дострокових виборів навіть не розглядали й спеціально, як вони переконували, до них не готувалися, а вступили до битви на марші. Проте саме надмірний ентузіазм виконавців збагатив російський фольклор чудовими ідіомами «ведмежа послуга» і «загадай дурному Богу молитися — він і голову розіб’є».

…Донецьк, 11 квітня. Якщо Майдан-2004 було чути й видно здалеку, то на площі перед будинком Донецької обладміністрації можна спостерігати інший феномен — навіть уявити було неможливо, що п’ятитисячний натовп може поводитися так тихо. Активісти прибувають розрізненими групами: одні вже прийшли і мирно потягують пивце на тінистих алеях бульвару Пушкіна. Час від часу в жалобній тиші підходять нові колони активістів із прапорами. Тоді ж на ганку місцевого «білого дому», тимчасово перебудованому на сцену, метушаться техніки.

Єдина розвага до мітингу (крім пива) — їхні переговори у мікрофон на всю площу: «Васю, раз, два, три... Раз-раз... Як чути?.. Сам туди йди...» Тому донеччани, які прийшли підтримати своїх лідерів, дуже швидко розбиваються на групки й починають розповідати анекдоти. Почуття напруженої атмосфери, яка має означати доленосність і критичність моменту, цілком втрачено. Ідеологічний захід перетворюється на моціон під ласкавим весняним сонечком, де панують розслаблення з дрімотою і теревені на вільні теми.

На сцені в цей час — оратори, оратори, оратори... Виступаючі підбираються з народу, із усіх верств населення: учителі, працівники (як правило, з числа профспілкових діячів), пенсіонери, депутати місцевих рад. Та, на жаль, помилки, зроблені спочатку, зводять нанівець усі спроби «розворушити» натовп. Тим паче, що в Донбасі люди не відзначаються особливим інтересом до політики, і багатотисячні мітинги тут — велика рідкість. Лише перші ряди слухають і голосно підхоплюють гучні гасла, але вже в двадцяти кроках того, що відбувається біля сцени, майже не чутно. Більш-менш дружно виходить тільки скандувати «Я-ну-ко-вич! Я-ну-ко-вич!» і чомусь з особливою наснагою кричать «Юлю — геть!» Образ антагоніста — обов’язкова умова для будь-якої міфологічної системи, для соціальної міфології зокрема. Спільний ворог, він, знаєте, об’єднує.

Не порушила стилістики буфонади й технічна частина. Працівники місцевого відділення «Укртелекому» довго не могли налагодити зв’язок із Києвом для проведення анонсованого телемосту. Конферансьє відверто агонізував, викликаючи до мікрофона ораторів, відсутніх у початковому розкладі, й навіть — quelle mauvais ton! — прямим текстом просив народ на площі не розходитися та все ж дочекатися обіцяного сеансу зв’язку зі столицею. Проте зануджена юрба «розсмоктувалася» із невідворотністю самої долі. Звичайно, здібний телеоператор із десятка людей «зробить» картинку величезного натовпу (слово честі, таке вже було — на виборах 2006 року. Щоправда, такі хитрощі довелося застосовувати під час телемосту для однієї з маргінальних партій, яка до Ради не пройшла), проте саме з Донецька потрібно було одержати особливо переконливе зображення.

Довгоочікувана «картинка» на розтягнутому над сценою екрані так і не з’явилася. Зате з динаміків усе ж зазвучав голос Віктора Януковича, який виступав на Майдані Незалежності в Києві. І тут, дивлячись на найстійкіших прибічників Партії регіонів та інших партій коаліції, виникло бажання, за прикладом незабутніх героїв Ільфа і Петрова, відкрити блокнот і записати: «Натовп перетворився на слух». Зрозуміло, це оцінне судження, але тільки в такі моменти помітно, що мешканці Донецької області свого лідера справді люблять. Щоправда, завжди програють в ідеологічних диспутах, коли намагаються пояснити причини виникнення свого почуття, бо ця любов — ірраціональна. Можливо, Віктор Янукович втілив у собі певний образ, що відповідав (і відповідає) соціальним очікуванням донеччан. Неквапливий, який завжди виглядає хазяйновито упевненим, «донецький» прем’єр-міністр свого часу зіграв роль своєрідного «стрижня» у формуванні громадянського світогляду жителів Донбасу, його — за зовнішніми даними, чи що? — стали вважати чимось непорушним, точкою відліку системи координат або тотемом, який захищає від жорстокого світу, що став раптом із ніг на голову на початку 90-х. Так у Давньому Єгипті люди знаходили джерело спокою і впевненості в стабільності світобудови в храмових котах, що блаженно муркочуть. Сучасна соціальна міфологія призначає роль живих талісманів людям, і в такому контексті Янукович — уже постать архетипова. А архетипи, якщо вірити їхньому головному досліднику Юнгу, не ламаються тисячоліттями.

Щойно припинилася трансляція промови Януковича, останніх прибічників правлячої коаліції немов вітром здуло...

Майже всі мітинги, які пройшли в Донецьку, були схожі на згаданий вище. І після кожного з них турбувало одне й те саме запитання. Партія регіонів — не найбідніша партія, м’яко кажучи. То невже не можна було найняти одного-єдиного безробітного режисера?

Події, які передували мітингам, залишають гостре відчуття когнітивного дисонансу. Якщо «народні маси» за відсутності належної організаційної підтримки так і не змогли продемонструвати переконливість своєї позиції нічим, крім чисельності, то представники ПР у місцевих органах влади на президентський указ про розпуск парламенту відреагували досить швидко. Через день після підписання указу Донецька обласна рада збирається на позачергову сесію, «Регіони» підписують ідеологічно гучні меморандуми з місцевими осередками коаліційних партій, які не мають ваги. І того ж дня — ось вам! — перший мітинг. І відразу сесія облради приймає звернення «до жителів Донбасу й України» із закликом «зберігати спокій». «Гроші, які мають бути спрямовані на збільшення зарплат і пенсій, будуть просто кинуті на вітер для задоволення примх Юлії Тимошенко та її соратників з «опозиційної боротьби», — зазначають у цьому документі. Благо, в Донецьку можна спокійно приймати на сесіях що завгодно — із 150 депутатів облради в коаліційні партії не входять лише чотирнадцять членів блоку Наталії Вітренко. Вітренківці, звичайно, висловили протест, порадили Партії регіонів «покаятися і з чистим сумлінням йти на вибори» і... нічого не змінилося.

Усіма доступними каналами — виступами з офіційних і майданних трибун, заявами для мас-медіа — у «народ» летять ті самі мантри про недопущення дестабілізації, про необхідність збереження економічного зростання тощо. «Ми маємо працювати, а збирати чергові «майдани» — це принцип роботи: чим гірше – тим краще. Тому тут не повинно бути ніякого політиканства. Тут має бути цілеспрямована спільна на всіх рівнях влади робота, спрямована на розвиток держави», — першим відгукнувся на події голова Донецької облради Анатолій Близнюк.

Зі спільної атмосфери солідарності вибивався лише безпартійний губернатор області Володимир Логвиненко, котрий 3 квітня в секретаріаті президента разом з іншими керівниками регіонів підписав звернення на підтримку дострокових виборів, а після повернення до Донецька зібрав на нараду мерів, голів райдержадміністрацій і розпорядився готуватися до виборів. Здавалося б — ось тут і вибухне на батьківщині регіоналів справжній політичний скандал. Ні. Партія регіонів, хоч як дивно, губернатора швидше пошкодувала і м’яко, по-батьківськи, посварила. Нечисленним гарячим головам, які вимагали скальпів і крові, швидко заткнули рота.

«Володимир Іванович — чиновник. Він — у президентській вертикалі. Його начальник підписав такий указ, він може або погодитися, або сказати «ні» і піти, — пояснив причини такого вчинку губернатора регіонал Близнюк. — Думаю, сьогодні це не в інтересах області. Однак у тому, що жодним чином не впливатиме на дестабілізацію ситуації в області, я переконаний».

«Я не виключаю, що навіть був здійснений жорсткий пресинг. І наслідком цього став його підпис під цим документом. Якщо це так, то з людяності я можу це зрозуміти. Думаю, висновки робити зарано», — поспівчував Логвиненку депутат облради комуніст Ігор Житинський.

«Він представляє президентську вертикаль влади. Не слід забувати, що на місці президента можна було б дуже швидко організувати його відставку і направити сюди «не свого» чиновника, який буде всіма жорст­ко командувати. Я знаю, що губернатор збирав мерів міст і голів райдержадміністрацій. Та це його обов’язок, для нього ж указ президента діє», — зазначив депутат облради соціаліст Олександр Іващенко.

Та й сам губернатор робив вигляд, ніби не сталося нічого особливого. «Ми з Анатолієм Михайловичем (Близнюком. — Ред.) цілком нормально працюємо. І це корисно насамперед для нашої області. В усьому, що ми робили до цього, ми не припустилися серйозних помилок. У наших стосунках нічого не змінилося — це найголовніше», — заявив Логвиненко. І потім показав себе гнучким дипломатом: з одного боку, до виборів готуватися треба, з іншого — неможливо, тому що грошей немає і строки минули. Свою особисту позицію охарактеризував лише після прямого запитання журналістів: «Я наполягаю на думці, що політики мають домовитися і не допускати цього».

Найдивовижніше — після такого вчинку ніхто не вимагає його відставки. Хоча підписував він не нормативний документ, а порожню декларацію, і демонструвати принциповість особливого сенсу не було. Водночас сам губернатор до можливості, що сесія облради висловить йому недовіру, ставиться індиферентно. «Якщо депутати висловлять недовіру мені, то мою відставку (у секретаріаті президента. — Ред.) приймуть по факсу, навіть без моєї присутності. Це справа депутатів облради. По судах не ходитиму й не оскаржуватиму теж», — заявив Володимир Логвиненко. Кажуть, у розмовах зі своїми колегами по обласній адміністрації він неодноразово скаржився, що «і там чужий, і там чужий», хоча про ймовірність своєї відставки казав зі справжньою буддійською холоднокровністю. Проте Партія регіонів у Донецькій області завжди демонструвала приголомшливе вміння уживатися з будь-яким призначеним «згори» чиновником: із попереднім губернатором Вадимом Чупруном, новим начальником обласної міліції Михайлом Клюєвим, прокурором області Олексієм Баганцом та іншими креатурами помаранчевого Києва.

У неї, партії, свої проблеми, до яких, до речі, вище керівництво ставиться не надто уважно. У 2004-му, за даними наших джерел, у центральному виборчому штабі Віктора Януковича цілком серйозно обговорювалася ідея взагалі не виділяти коштів на фінансування агітаційної роботи в Донецькій області. І так, мовляв, проголосують. Не виключено, що така надмірна впевненість у надійності своїх тилів ще може надати Партії регіонів погану послугу.