ПРО ЗМАРНОВАНІ Й РЕАЛІЗОВАНІ ШАНСИ

Олександру Олександровичу Морозу принаймні за одну річ можна подякувати. Країні, у політичному житті якої давно вже потужно пахне задушливим прикомірком, було надано шанс. Шанс стрепенутися, розчахнути вікна, вивітрити нафталінний і тлінний сморід. Насправді про те, що з першого разу вдасться зробити євроремонт, ніхто і мріяти не міг. Але надія, що в помешканні можна буде почати дихати, існувала. Примарна, вона зберігається й досі, хоча бунт на межі чисельного ресурсу в парламенті, швидше за все, так і захлинеться, як Варшавське повстання. Ми всі пам’ятаємо, що на його результат могли б вплинути радянські війська, що стояли на протилежному березі Вісли. Але вони, з огляду на різні обставини, не втрутилися. Схоже, цього разу так само поведеться й Захід. Захід, який тепер шкодує, що відштовхнув президента Лукашенка, бо, на їхню думку, вони обрубали можливість допомагати білоруському народові. Вони не хочуть повторення своїх помилок. Вони не хочуть змушувати Україну робити революційні стрибки. На їхню думку, ми все мусимо вирішувати самостійно й поступально. Не вирішимо - так тому й бути. А «повстання», яке не має чітко окреслених правових перспектив завершення, вони не підтримуватимуть. Якщо все відбудеться саме так, то в тих, хто вів власну лінію перпендикулярно до лінії, яку вела сукупна партія влади, немає шансів перемогти. Більше того, є шанс не вижити принаймні політично й економічно. Бо кожного обдарують по заслугах...

Утім, свого шансу в цій ситуації Захід теж не втратив. По-перше, якусь альтернативну експертизу таки проведуть, і збереженої іскри догорілого вогнища цілком вистачатиме, щоб нагадувати Президентові про малоприємні для нього обвинувачення. І потім, за потреби з іскри завжди може спалахнути полум’я. А по-друге, імідж України в очах Заходу постраждає набагато більше не від самого скандалу, а від неспроможності опозиції, громадянських інституцій і суспільства загалом розібратися до кінця в тому, які з заявлених обвинувачень на адресу влади справді були правдою, а які було вже домислено. І по-третє, на Заході склалася абсолютно своя чітка думка з приводу справжності запису. Особисто я це зрозуміла після багатьох зустрічей із послами провідних західних країн і представниками посольств, проведених за останні три тижні в режимі of records. Вони все знають і розуміють. І це знання в будь-яких переговорах посилить позиції західної сторони (хоча, чому тільки західної) і послабить позиції української.

Як шанс ситуацію наприкінці минулого тижня оцінили й олігархи. Їхній шанс полягав принаймні в можливості скористатися ситуацією і, відтерши від Президента силовиків, котрі допустили нинішній скандал, знову повернути втрачені позиції біля трону. Більшості з тих, хто ввійшов до створеного антикризового штабу, було б зовсім незайве звести рахунки й домогтися відставки силовиків, котрі давно вже тримають великих бізнесменів на повідці шантажу. Волков, Медведчук, Пінчук, озброївшись ідеями, хутко згенерованими близькими до них інтелектуалами від іміджу, опрацювали спільну програму підконтрольних ЗМІ. І треба сказати, що в окремих випадках - не конкретизуватиму, бо не хочу сприяти позначенню мішеней на час майбутнього «полювання на відьом», - олігархічні ЗМІ справді об’єктивно, цікаво висвітлювали ситуацію, заодно вміло відвернувши глядачів від ключового моменту скандалу - істинності чи фальшивості плівки. Але перемогла інша ідеологія, настійно нав’язувана каналом «IСTV». Побачивши першу програму, в якій брав участь, окрім інших, один журналіст, який раніше вважався незалежним, демократичним, я особисто ледь утрималася від бажання зателефонувати йому після ефіру й поцікавитися, чи не хоче він застрелитися після того, як став «першим учнем». Але потім зрозуміла, що не варто. Адже за такими, як він, - майбутнє української журналістики. Одне слово, під кінець цього тижня все ввійшло у звичну колію. Декого з силовиків справді, можливо, звільнять з посад. Але що згодом за своє вільнодумство розплатяться й окремі олігархи - годі й сумніватися.

До речі, для силовиків нинішня ситуація - також шанс. Слід сказати, що вони оговталися трішки раніше медіа-магнатів і відразу, за даними «ДТ», представники близької до силових відомств фракції запропонували Президентові вихід із ситуації: відволікаючі маневри, що відвернуть увагу громадськості від скандалу, ефективна боротьба з корупцією, яка мала б стати сигналом для Заходу, і завершальний, у разі потреби, радикальний захід - указ про розпуск парламенту відразу по закінченні нинішньої парламентської сесії. Підстава - непроведення імплементації рішень, прийнятих на референдумі. Якби ситуація почала розвиватися за їхнім сценарієм (а цього не можна виключати й сьогодні), то силовики, у свою чергу, одержали б колосальний карт-бланш, зокрема й щодо вгамування олігархів, котрі ризикнули показати зубки. У цій ситуації Леоніда Даниловича щільним кільцем оточив би «караул», і слова про те, що «караул втомився», адресовані Президентові, були б тільки питанням часу...

Утім, силові міністерства й відомства одержали ще один шанс - розкрити таємниче зникнення Георгія Гонгадзе. Принаймні вони мусять це зробити, аби остаточно впевнитися в тому, що не лише країни Заходу, а й ніякі західні правові організації не потривожать їхній спокій надалі. А шанс щодо розшуку випав спецслужбам у зв’язку з тим, що до мінімуму звузилося коло тих, хто міг бути причетним до зникнення опозиційного журналіста. Усе просто: до злочину причетні або ті, кого обвинувачує Мороз, або ті, хто стоїть за Морозом. Іншого не дано. До речі, обидва варіанти підтверджують, що розмова про Гонгадзе все-таки була. Інакше як організатори тейпгейту змогли б вибудувати всю цю композицію, якби, прослуховуючи надані офіцером безпеки записи, не наштовхнулися на емоційні висловлювання на адресу журналіста?

До речі, у випусках новин, що дедалі більше відвертають нас від суті проблеми, абсолютно відсутні спроби з’ясувати, хто ж, власне, стояв за політиками, котрих, за словами самого ж Президента, хтось використовував. Для Мороза все, що сталося, - нагода як максимум - щось серйозно змінити в країні, і як мінімум - звести рахунки з давнім недругом. А ось якою була мета тих, хто все це організував і цілком геніально зрежисирував? І нехай вибачать мені вітчизняні політики, важко повірити, що хтось із них здатний продумати, а головне - реалізувати таку ефектну операцію. Швидше за все, її розробники перебувають за межами України, бо в Україні ще ніхто не довів своєї здатності вибудовувати настільки складні й багатоходові провокації. Хіба що Президент, що його багато років усі недооцінювали та вважали людиною, на яку впливають то одні, то другі, то треті. І, до речі, жорстоко потім розплачувалися за це. Але ми не звинувачуватимемо Леоніда Даниловича в тому, що він стоїть за тейпгейтом, бо це було б абсурдом.

І все-таки: яку ж мету ставили перед собою ті, хто створив в Україні ситуацію, яку тепер кожен суб’єкт вітчизняної та зовнішньої політики прагне обернути на свою користь?

Виразної відповіді на це головне запитання немає досі. Є лише очевидні, але, не виключено, проміжні результати, до яких призвела ця ситуація. По-перше, в Україні цілком можуть спалахнути міжусобні війни. І вони були явно спровоковані з самого початку. Адже в першій розшифровці, власне без особливої потреби, оскільки цей момент не проливав ні найменшого світла на причини зникнення Гонгадзе, збережено уривок, де нібито Кравченко й нібито Президент вельми несхвально відгукуються про народних депутатів Григорія Суркіса й Михайла Бродського без усяких «нібито». Результат справленого на згаданих депутатів враження негайно позначився в парламенті. Була нормальна людська реакція, трішки дивна лише тому, що незрозуміло: невже ці люди раніше не здогадувалися, що нібито Президент і нібито міністр внутрішніх справ можуть про них висловлюватися таким чином?! У тій- таки розшифровці цілком неприпустимі за формою щодо пані висловлювання про Юлію Тимошенко. Відтак і «Яблуко», і «Батьківщина» вливаються в ситуаційну антипрезидентську більшість.

Через два тижні після оприлюднення інформації про касету не піддається поясненню наступний крок Олександра Мороза - оголошення інформації про існування аудіокасети, яка нібито проливає світло на обставини загибелі В’ячеслава Чорновола. Здавалося б, навіщо Морозу, що бабахнув з гармати, починати стріляти пістонами, відвертаючи увагу загалу на додаткові скандали? Тим паче що інформація не в його розпорядженні, а про неї йому розповіли Омельченко та Єрмак. Але бажаного ефекту досягнуто. Фракція Удовенка приєдналася в парламенті до групи, яка зажадала відповіді від силовиків, а відтак, стала реальним чинником створення антипрезидентської більшості в основному морозівському питанні. При цьому покликані з’ясовувати між собою стосунки не тільки «Рух» і Кравченко, а також Кравченко й Марчук.

Так, стосунки в клубку друзів загострилися, конфлікт олігархів та силовиків - очевидний. Доказом чому - заява глави СБУ, що в парламенті засіли грошові мішки, яких лякає скасування недоторканності. І не можна виключати, що надалі нові нарізки записів роздаватимуть дійовим особам навіть не в публічному, а в ексклюзивному порядку - адже не таємниця, що в президентський кабінет сильні світу цього ходили не лише для того, щоб вирішувати державні справи, а найчастіше - аби залагодити свої та стукнути на конкурента. Тож не можна виключити, що до нового року в коробочці, перев’язаній золотою стрічкою, приміром, Віктор Медведчук одержить касету, де буде зафіксовано відгуки про його персону, зроблені голосами, схожими на голос Президента, голос Волкова, голос Литвина, голос Кравченка, голос Пінчука та ще ряд голосів, які тільки й чути в цій країні. Можна пофантазувати та припустити, що такі різдвяні подарунки одержать всі решта бізнесменів та можновладців. Ото війнуха почнеться! Адже одна справа - підозрювати, і зовсім інша- знати. Один в один - синдром сімейних зрад. Але й без цих «подарунків» уже достатньо вкинуто каменів для міжусобних сутичок. Роздмухують їх і розповзання парламентом чуток про те, що нібито хтось чув і інші касети. Користуватися цією зброєю буде дуже просто: «Ви знаєте, що Х насправді замовив не Y, а Z?! Звідки знаю? Та це ж вісімдесят четвертий епізод. Там чітко все чути». Одне слово, аудіотека в Україні ще довго подаватиме ознаки життя, навіть попри бажання її реального власника, власників чи власниці.

Чи будуть нові реальні вкидання, залежить від того, чого ж, власне, хочуть організатори. Якщо потрібна відставка Президента, то, безперечно, додаткові аргументи буде введено в гру, і Захід не залишиться до них глухим.

Якщо потрібна керована влада в Україні, то додаткових касет може й не бути, оскільки сили, котрі довели серйозність своїх намірів, далі можуть повести «переговори про головне» вже без публічного афішування своїх аргументів.

Якщо метою була дискредитація одних і випинання на цьому тлі тих, кого конфлікт ніяк не торкнувся, приміром прем’єра й віце-прем’єра з питань ПЕКу, то мета досягнута, але не закріплена. Результати дуже хисткі, й це не виключає необхідності вкидання додаткової інформації. Для затемнення фону.

І коли вже ми заговорили про те, хто і який вигляд має на тлі нинішнього скандалу, то не можна не сказати ще про одне: попри те, чим він завершиться, у громадській свідомості відбулася всеосяжна амністія. Адже тепер хоч на кого і хоч який би компромат вилили, він не справить на спільноту більшого ефекту, ніж скандал із морозівськими плівками. У суспільстві не загрожує остракізм тим, хто вивозив мільйони, брав чи давав хабарі. Тепер громадським осудом і негативним іміджем уже нікого не злякаєш, навіть партію під час виборів. Усі звинувачення видаватимуться дрібницями. Та позаяк відпрацьовано механізми реалізації компромату іншими засобами, як, приміром, це було з банком «Слов’янський», то суспільна думка, по суті, і значення не має.

Повертаючись до замовників і до шансу, який вони прагнуть створити й використати, можна сказати одне: поки всі не зрозуміють, хто стоїть за всім цим, неможливо буде ефективно протистояти використанню ситуації ними як тепер, так і в майбутньому.

А стосовно використання шансу, створеного як організаторами тейпгейту, іншими силами, приміром, зацікавленими в тому, щоб у країну повернулася свобода слова, щоб Україна, переживши внутрішній колапс, змогла вийти на якісно інший демократичний і правовий рівень свого розвитку... то тут, безумовно, існують проблеми. Якби касети виявилися останньою краплею чи необхідним поштовхом для того, щоб назрілі позитивні зміни відбулися, то зараз усе було б інакше. Уже зараз. Але об’єктивних передумов в Україні немає. Точніше, є все, що повинно було б їх створити: є корупція, що дістала усіх, є правовий нігілізм силовиків, є царські повноваження Президента, є несвобода слова. Але боротися з цим майже немає кому. Ця боротьба не потрібна журналістам, бо майже ніхто з тих, хто висвітлює нині ситуацію, ніколи не опиниться на місці Георгія Гонгадзе. Теза про те, що таке може статися з кожним журналістом, - хибна. Цього не може статися навіть із тими, хто в олігархічних виданнях, щоправда, на інші теми, пише кілерські матеріали проти конкурентів чи опонентів безпосередніх власників видань. Журналістів уже давно не сприймають як носіїв власної точки зору. «Дахи» розбираються в таких ситуаціях один з одним, а не зводять рахунки з «кріпаками». Можливо, змін хоче суспільство? Можливо, й хоче. Але що воно для цього робить? За даними опублікованого в попередньому номері «ДТ» опитування, 66% опитаних не здивувалися повідомленню Олександра Мороза, вирішивши, що від влади можна чекати й не такого, понад 41% заявили, що вірять у правдивість плівки, але при цьому лише 2,5% припустили, що все закінчиться відставкою Президента. І все це - мовчки, як у відомій інтермедії Хазанова.

Може, зміни потрібні представникам великого бізнесу, які вже давно до крові поздирали коліна, лікті й чоло, вимолюючи у свого бога благодатного дощу? Можливо, й потрібні. Але вони ніяк не можуть наважитися стати атеїстами.

Схоже, Олександр Мороз дав нам шанс ще раз переконатися, що ми живемо під керівництвом такої влади, яку заслужили. І спасибі йому за це. Але ж одним «спасибі»не обійшлися ті, хто смиренне життя під владним дахом обміняв на життя в наметах на Майдані Незалежності. Надія замерзає останньою!