Про дев’ятнадцять нових років

Якось у Стародавньому Римі під час першотравневої демонстрації раби несли гасло: «Хай живе феодалізм — світле майбутнє людства!», а замилувані собою правителі на трибуні й гадки не мали, що в інших державах уже давно розвивається капіталізм…

У відомій закарпатській корчмі є цвинтар похованих розчарувань та ілюзій, де серед багатьох могил читаємо на хрестах епітафії — «Вони помилилися на виборах», «Правдивий журналіст», «Завтра буде ліпше», «Життя покращується», «Наше правосуддя»…

Природно, українці сподіваються у власній державі жити довго і добре. Ну, хоча би років до дев’яноста, як сер Вінстон Черчилль, котрий жартома відкрив таємницю свого довговіччя: «Я ніколи не стояв, коли була можливість присісти і завжди лежав, коли можна було не сидіти». Видно, Черчилль із любов’ю лежав під власним народом незалежної Великобританії… Тому так непросто забути цього світового політика.

Українці змінюються. Ще донедавна найбільшим патріотичним хітом, який тішив наше самолюбство, була картина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Через сотню-другу років на наше епістолярне слово турки відповіли економічним ділом. Листування припинилося. Нині листуємося з поляками, чехами, італійцями, португальцями… Просимо робочі візи… Кажуть, там краще, ніж удома. Інші кажуть інше: там, як і тут. Наприклад, знайомий бачив у Флориді графіті «Не кради! Влада не любить конкуренції». А ще інші, які повернулися в Україну назавжди, розповідають усім брюссельську байку про лисицю, вовка та ведмедя. Якось звірі вирішили вийти з лісу і працевлаштуватися: лисиця — охоронцем на птахофабрику, вовк — на ферму, а ведмідь — на цегельний завод. Перших двох уже наступного дня звільнили за недостачу, а ведмідь працює собі далі. Коли його запитали, чим він там живиться, той пояснив, що їсть робітників, бо, на щастя, тут працюють самі українці, а їх ніхто не рахує…

За роки незалежності мільйони українців надивилися по світу, як живуть люди і, нарешті, задумалися над життям на Батьківщині. Правда, ще не всі мільйони, але вже багато. Чим більше з нас і частіше думають, тим частіше відбуваються вибори. Протягом 19 років ми здобули досвід ходити на вибори і зрозуміли те, чого не помічали при однопартійній радянській державі: на політичному цвинтарі повно «незамінних» діячів! І якщо медицина робить людей хворими, статистика — сумними, теологія — грішними, то вибори прирікають змінювати владу. Буває, трапляються відчайдухи: одні стріляють у владу з крейсера, інші кидають яйце з тротуару, треті співають проти влади з майдану, четверті розстрілюють владу з «калашникова» прямо в залі... Та все ж головна політизована маса (а це близько 5% населення України) поділилася на 180 партій і невтомно змінює своє життя на краще. Правда, про 170 із них ми не чули і не знаємо. Мабуть, вони діють підпільно. А нелегальними до наступних виборів їх визначили інші партії, котрі схопили владу на попередніх виборах.

А що робить решта 95% населення позапартійного? До травня цього року воно з періодичністю двічі на місяць сміялося і «тащилося» від свого позапартійного телешоу «95-й квартал». Шоу припинилося, як і листування з турками. Залишалося ще веселе телешоу «5 копійок» і програма «Я так думаю», але й вони зникли разом із травневими хрущами. Скінчилася чергова хрущовська перебудова. В Україну прийшло небачене спекотне літо і політична засуха, а, точніше, зима. В українському «океаніельзи» стало дійсно «Холодно».

Днями мене задзьобували мої ж колеги з опозиції, мовляв, чому я публічно заявив, що в партії влади маю більше добрих знайомих, і навіть друзів, ніж є у чинного губернатора області, і ніж у нашій опозиції. А що я маю заявляти, коли колеги-опозиціонери масово перезаписуються у владну партію? Декотрі вже вдруге, а то й втретє… Це вже не трагедія, а готовий анекдот, в якому один українець — політичний лідер, два — партія, а три — партія з «тушками»…

У наших селах люди бояться різних політиків. У містах також бояться і не вірять їм, але в селах бояться більше. Ніколи не вгадаєш, чи політик, який полює за надрами, землями, водоймами, лісами, підприємствами раптом не зазіхне на твою хату, корову, «жигуля», або полюватиме на тебе самого задля розваги. Подібних монстрів давно у казках перемагав Кирило Кожум’яка, Ілля Муромець і дурникуватий Іван-царевич. А нині, коли Іван сам став політичним монстром і царює, то це вже — повний капець. Один найвідоміший у світі народний художник України з Києва, дядько Микола, про таких любить казати: «В очах — яма, а в с…ці — дна нема». Правда смішно? А подітися від цього жаху нікуди!

Ну, як після цього мені, християнинові, не поважати отця ісламу пророка Мухамеда, котрий готовий був одну з двох останніх хлібин обміняти на квітку, щоб наситити душу.

Колись угорський король запровадив тяжкі побори і несправедливі закони. А поміж людей послав шпигунів, аби знати думку народу. Інформували короля по днях: перший день — мовчать, другий день — кричать, третій день — плачуть, четвертий день — п’ють горілку і сміються. На п’ятий день король втратив королівство. Король тоді ще не чув про Вінстона Черчилля. Та й звідки він міг знати, якщо одним із своїх законів заборонив усі газети в державі. І це була його велика помилка, бо після 31 жовтня всі закриті ним периферійні видання готувалися надрукувати народні звернення на підтримку непопулярних законів короля. Видно, не судилося.

У 1919 році на руїнах Австро-Угорської імперії утворилася модерна Чехословацька Республіка, яку очолив політик, журналіст, педагог і соціолог чех Томаш Ґарріг Масарик. Ця держава проіснувала 19 років. Сучасні незалежні українці поставили в Ужгороді пам’ятники тільки двом президентам: Августину Волошину та Масарику. Останньому — як батькові наймолодшої і найдемократичнішої міжвоєнної держави Європи. Переконаний, українці повинні прислухатися до думок цього великого слов’янина:

«Отже, демократія у нас уже є, тепер би нам ще сяких-таких демократів».

«Справжня демократія полягає в моральності».

«Не бійтеся і не крадіть».

«Праця — це те, що ніхто не хоче робити».

«Демократія не панує, а виправляє».

«Ісус, а не Цезар».

…Особливо прислухатися нині — в річницю нашої державності.

Закарпатські українці шкодують, що перша Чехословацька держава проіснувала всього 19 років, після чого була розділена на три, і водночас дивуються, як наша держава уціліла до 19 років незалежності. Очевидно, тільки з Божого благословення і Його ласки…