Про майбутнє: грудневі думки між двома класиками

Держава будується не у будучині,

Держава будується нині.

О.Ольжич

Ті, хто претендує на роль господарів на нашій старій і багатій землі, повинні замислюватися над завтрашнім днем. Думати про майбутнє - обов'язок, а не опція. Тільки так можна стати володарем своєї долі.

Крайні підходи до прогнозування визначаються поглядами спостерігача і стратега. Великий фізик Нільс Бор писав, що "прогнозувати складно. Особливо майбутнє". Митець, чи не найглибший знавець сучасної України Лесь Подервянський, вносить у картину складнопрогнозованого світу елемент свідомої дії. Він змушує пророка діяти стратегічно, відповівши на питання "Що буде?" не лише експресивним висловлюванням, а й вчинком. Вибиваючи підпорку, його герой не прогнозує, а свідомо формує майбутнє, спираючись на вже наявні його зародки.

Отже, майбутнє не виникає з нічого, воно вкорінене у сьогоденні. Звичайно, соціальні інновації трапляються. Значно рідше, ніж звикли казати про них уголос, хоча й частіше, ніж думають насправді. Їх можливість слід усвідомлювати, але не перебільшувати.

Зрозуміло, що вгадати, визначити можна лише загальні обриси завтрашнього дня, річище історії, її головні вектори, а не конкретні риси. Хоча іноді й це можливо. З найактуальнішого і найвідомішого у пострадянській Україні варто згадати "Залюднений острів" братів Стругацьких. У романі, написаному 1969 року, доволі детально показано російське сьогодення з його телевізорами-випромінювачами і безкінечною війною. Ну то творці, їм дозволено все або майже все. А що ж із більш приземленими речами, політикою наприклад?

Відомо багато політичних прогнозів, які збулися. Згадаймо бодай А.Амальріка з його "Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?". Дисидент помилився всього на 7 років. Не так погано, як дехто думає, із передбаченнями і в нас. Зокрема, тільки в "Дзеркалі тижня" за два десятиріччя оприлюднено не один вдалий прогноз. Інша річ, що наші еліти послідовно ігнорують попередження про небажане майбутнє...

Наголосимо: прогнозування - аж ніяк не особлива прозірливість чи наявність кришталевої кулі, а насамперед бажання й відвага дивитися в очі реальності. А це - чи не найскладніше в інтелектуальній роботі.

Водночас відомо не менше, а набагато більше прикладів невдалих прогнозів. Достатньо згадати "кінець історії", який неодноразово пророкували відомі, а деколи й геніальні мислителі, починаючи з часів римського імператора Августа. Вінцем творіння проголошували і Рим, і Прусську конституційну монархію, і комунізм, і ліберальну демократію. Але щоразу ставалося не так, як гадалося.

Від загальної теорії до практики. Майбутнє системи міжнародної безпеки буде визначене конфігурацією переможного табору в глобальному конфлікті, що саме розгортається на наших очах. Переможці продиктують умови миру, як це завжди відбувалося в історії. Хто виявиться на коні, а хто під конем - залежатиме від зусиль гравців і перебігу подій. Так буде неодмінно, хоч і не завтра, і навіть не післязавтра.

Світ потрапив у довготривалу зону турбулентності, і чим ця турбулентність, завершиться, якими ми вийдемо з часів змін - говорити наразі дуже складно. Непорушні ще вчора істини піддаються сумнівам, а непохитні стіни хитаються. На наших очах постає нова реальність.

Мусимо усвідомити: як було раніше, вже ніколи не буде. Світ змінився, і повернення його до попереднього стану, хоч як би цього багатьом хотілося, неможливе. Наразі ж цього сакрального знання не усвідомили не тільки в Києві, а й у багатьох інших столицях. І серед них є навіть - який жах! - європейські.

Хай як складно, але спробуємо накреслити деякі риси прийдешньої реальності. Далі йтиметься, скоріше, про обмеження, які описувати завжди простіше. Наголосимо: говоритимем лише про ймовірні, а не про доконані факти, про напрями, а не про детермінанти, про потенційні можливості, а не про доконечну визначеність долі. Від людини залежить дуже багато, хоча, звісно, не все. Є певні тренди, які подолати важко, та, напевно, й непотрібно. Розумного доля веде, а дурня тягне. Це знали і в часи античності.

По-перше, з великою ймовірністю держава залишиться основним, але далеко не єдиним актором у міжнародній системі. Продовжиться ерозія національних державних утворень, хоча вони нікуди не зникнуть. Адже більш економного засобу мінімізувати застосування насильства на певній території поки-що ніхто не вигадав. Водночас дедалі більш значиму роль на міжнародній арені відіграватимуть групи людей, які об'єднаються навколо певних цінностей та інтересів. Ці групи активно взаємодіятимуть з державами і одна з одною поза і над державними кордонами. Прообразом їм слугуватимуть різноманітні "інтернаціонали" ХІХ-ХХ ст. З іншого боку, зовні держави втрачатимуть свою монолітність, перетворюючись на певну мозаїку. Абсолютного суверенітету не існує, а реальність відходить усе далі від ідеальної схеми.

По-друге, попри захоплені вигуки 1990–2000-х простір нікуди не зник, він просто трансформувався. Моря, річки і гори витримали появу колісниць, залізниць і літаків. Пережили вони й транспортну та інформаційну революцію ХХ ст. Геологічний час трохи повільніший, ніж історичний. Отже, Україна існуватиме і надалі у Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні, і всі можливі зовнішньополітичні й безпекові конфігурації відбуватимуться саме в ньому.

По-третє, історія, або як тепер модно казати, залежність від шляху, не втратить свого значення. Культура, звісно, не є долею, але, попри все, вона істотно обмежує наш вибір. Українці не стануть ні німцями, ні китайцями, ні навіть поляками чи румунами. Вони, звичайно, можуть змінитися і змінюються повсякчас, хоча це відбувається і складно, й нешвидко.

При цьому мусимо пам'ятати: ніщо так повільно не вмирає, як імперії. Навіть Візантія, що загинула понад 550 років тому, ще не зникла з реальності остаточно. Що ж до нашого регіону, то не забуваймо, що історично існували дві основні форми його політичної організації: жорстка Євразійська імперія і доволі безладне, хоч і веселе - звісно, для еліт, а не для хлопів - Міжмор'я. Сонце, яке встає на Сході, нині перейшло на інший бік горизонту, чи не так?

По-четверте, економіка. Світ поступово переходить на новий технологічний уклад. Нова енергетика, у тому числі компактні й потужні акумулятори, відновлювана енергетика, якісно нові інформаційні й біотехнології. Ще ті, кому вже нині за 40, щиро сподіваюся, житимуть у принципово іншому світі. Вже третьому на пам'яті покоління 1960–
1970-х років народження. Цілком імовірно, що це буде світ без домінуючої ролі викопних енергоносіїв, із радикально трансформованими системами соціальних зв'язків.

По-п'яте, демографія також визначає дуже багато. І змінити її тренди дуже складно. Після катастрофічного ХХ ст., коли в Україні за 40 років комуністи й нацисти винищили понад третину населення, справжнім Божим дивом є наш розвиток, а не його повільність.

І насамкінець кілька слів про сучасну Україну. Країна наша давня, але ж держава зовсім молода і не дуже стійка. Не варто применшувати й вплив революції, яка все ще триває. Помилковим, хоч і дуже поширеним є твердження, що цей соціальний катаклізм раптово скінчився 22 лютого 2014 року.

Революції починаються за кілька років до повстання і закінчуються не раніше, ніж сформується новий стабільний соціальний порядок. А до цього ще дуже далеко. Наша революція відкрила унікальні можливості для творення майбутнього, але водночас, як, утім завжди й буває, підняла з глибин суспільства піну й усіляку наволоч.

Інститути держави деформовані і в багатьох аспектах неспроможні. Того науково-технічного і технологічного потенціалу, який Україна мала ще 20 років тому, нині вже немає. І це також мусимо усвідомлювати. Куди, в які кишені його заникали і як змарнували - питання інше. Хоча, звісно, і дуже цікаве, проте на сьогодні, скоріше, академічне.

Насправді потенціал розвитку країни є доволі обмеженим - насамперед унаслідок низького освітнього рівня суспільства і, звичайно, його активних верств. Багато з тих, хто претендує на роль гуру, лідерів думок, не володіють навіть базовими основами критичного мислення. Про логіку й знання предмета і поготів не йдеться. Інтелектуальний багаж пересічного мислителя українського розливу - несистемні напівліберальні уявлення, густо приправлені соціалістичними ідеями у стилі утопічних комуністів (а не К.Маркса, звісно), і під соусом східноєвропейського націоналізму. Втім, ці інгредієнти можуть поєднуватися і в інші, не менш дивні способи.

Проголошувати екстравагантні думки - просто, головне, що відповідати за них важко, та й лячно. Слово, нагадаємо, - це дуже відповідально. А в нас, на жаль, багато хто волає про свободу слова, проте не має чого проголосити. А отже, як ніколи правий класик: "Всі біжать за Данком у напрямку протилежному тому з якого прийшли".

Але це все не диво, і наш приклад далеко не унікальний. Траєкторія сучасної України доволі чітко описується теоріями постколоніалізму. Йдеться звичайно, не про їхні ліві ухили.

З огляду на викладене, нам варто зосередитися на досягненні кількох найважливіших пріоритетів. У нинішній ситуації мусимо будь-що побудувати ефективні збройні сили, розвідку і контррозвідку, поліцію. Без цих інститутів захистити країну неможливо. А якщо програємо війну - чи то Росії, чи то анархії, - демократії і добробуту годі сподіватися. Та й змінити країну тільки словами ще нікому не вдавалося. Перемагають озброєні пророки. Це знав іще Макіавеллі.

Слід, нарешті, ставати дорослими, а не покладатися на союзників. Захищаймося самотужки. Нам допоможуть лише тоді, коли допомагатимемо собі самі. Help yourself, як кажуть англійці. Пам'ятаймо, що світ великий. Він, хоч як дивно, не обмежується двома столицями, навіть дуже важливими для нас. До речі, від Києва до Дамаска 1957 кілометрів, а до Брюсселя - 2068.

Україна не стане лідером світу і навіть Європи, але гідне життя в ній забезпечити можна і необхідно. Головне, щоб в основі наших дій було ясне й тверезе усвідомлення ситуації, а не лише щирі помисли.