Приватизовані державою

За один день протистояння в Генеральній прокуратурі українські політики домоглися успіху щонайменше у трьох речах. По-перше, розвели бійців МВС, СБУ, ВВ, УДО... по арміях прем’єра і президента. По-друге, зміцнили їх у думці, що в цій країні є ризик служити конкретній політичній силі, а не закону. По-третє, загострили й без того важку хронічну хворобу системи, невід’ємною частиною якої є люди в погонах.

Блатні протекції, хабарництво, нашіптування, підсиджування і пристосовництво на основі мізерного фінансування та частої бездумної зміни управлінських команд — показові риси цієї системи. Постійна ж демонстрація політиками байдужості до її наривів, з одного боку, і спроби використовувати силовиків на догоду власним амбіціям — з другого, врешті можуть залишити державу не тільки без авторитетного й шанованого суду, що вже відбулося, а й без дійового інструменту, який гарантує безпеку і правопорядок на всій його території.

«Буря в печерській склянці» може мати страшний рецидив.

Менти в законі

Намагаючись бодай якось пояснити дикий вибух агресії «Беркута» на столичному стадіоні, деякі соціальні психологи вказують не лише на попередні провокації політиків у Генпрокуратурі, де об закон банально витерли ноги, а його слуг у погонах навмисно зіштовхнули лобами. Мова ще й про той негатив, який накопичився за багато років у всій правоохоронній системі.

Так, закон про міліцію гарантує працівникам МВС окремий статус в ієрархії професій. У 22-й статті цього документа говориться про гідну винагороду за службу державі, яка перетворює людину в погонах на свою цілковиту і безроздільну власність, позбавляючи не лише можливості заробити на стороні, а й перманентного політичного вибору. За описані нами незручності законодавець передбачив і бартер у вигляді безкоштовної квартири від держави, пільг на оплату послуг ЖКГ, телефону і проїзду в транспорті. От, власне, і весь набір привілеїв пересічного міліціонера, котрий або борознить простори рідного села на «уазику» дільничного, або в складі спецназу йде штурмувати прокуратуру. Щоправда, в ідеалі, окрім соціального мотиву для служби в лавах МВС, а також бажання реалізувати свої чоловічі якості на чоловічій роботі, присутній ще один досить важливий психологічний аспект — кар’єрне зростання. От із нього, мабуть, і слід почати розмову про те, як казка, викладена в законі про міліцію, далека від правди.

Нещодавно мій знайомий написав рапорт на посаду командира роти одного зі спецпідрозділів. Це був його сьомий рапорт за останні шість років. Товариш компетентний, і всі начальники, які йшли на підвищення, за традицією, рекомендували його на своє місце. Однак з’явився черговий «підсніжник», щодо якого «передзвонили з міністерства». Документ знову відправили в кошик для сміття. Коротше, ротою командувати зеленому, але мазаному, а професіоналу без волохатої лапи — ссати свою. Перепрошую за натуралізм. Але помножте цей випадок на те, що начальники в департаментах МВС змінюються зі швидкістю звука, як і політично ангажовані міністри. А потім на те, що всі вони заробляють на своїх протеже непогані гроші. А також на те, що ці «непогані гроші» в останні роки привели в структуру людей геть далеких від служби, котрим уже встигли впасти на груди ордени та медалі.

По останній приклад далеко ходити не треба. Допіру бравий міністр Луценко призначив покермувати ДАІ Рівненської області колишнього випускника інституту фізкультури пана Герасимчука, який знайшов покликання в бізнесі. Так-от, він не тільки дістав звання підполковника і табельну зброю, а й кумедне формулювання в наказ: «за багаторічну і самовіддану службу в МВС». Загалом, перед нами досить яскрава картина з буднів кадрової служби української міліції. З чого випливає досить похмурий натяк на те, що традиційно непрозоре призначення на посади в структурі МВС спричиняє не лише те саме хабарництво, нашіптування та пристосовництво, а й вимивання професіональних кадрів (за останні п’ять років міліцію залишила 71 тис. працівників, що становить третину всього чисельного складу). А також халатність тих, хто хоч і залишився, але «забив» на таку службу. Це тенденція, яку фахівці з коучингу називають повним розбалансуванням кадрової системи. Це проблема, яку державні чини воліють не помічати, а поглиблювати.

Однак недавно президент, свого часу не зовсім удало реформувавши ДАІ, знову звернув свій подобрілий погляд у бік міліції і промовив геніальну фразу: «Соціально незахищений працівник міліції — це злочин!» Промовив і забув. Вочевидь, згадавши не менш крилату фразу Микити Сергійовича Хрущова, про те, що навряд чи варто підвищувати зарплату працівникам торгівлі, бо своє вони зароблять самі. Треба сказати, що перл радянського генсека і сьогодні досить популярний у різних верствах українського суспільства. Особливо стосовно міліції. Серед головних причин, вочевидь, усе та ж чарівна паличка даішника. Однак «Титан» і «Беркут» заробляють на життя вже не такими пацифістськими методами. Їхні кийки особливо популярні в момент проведення рейдерських захоплень підприємств. Загалом, кладучи на капот підпилих громадян, зупиняючи хури, виганяючи господарів із власних будинків, супроводжуючи багатомільйонні економічні схеми і розслідуючи карні злочини, народ у погонах заробляє як уміє.

І навряд чи варто думати, що річ тут лише в дисгармонії особистості і її моральному розкладанні. Річ в орієнтації більшості на правила, що їх диктує сама еліта. Це раз. У копійчаному фінансуванні ресурсної бази МВС, коли бензин, папір та інші «дрібниці» за свій рахунок (держава фінансує міліцію на 40% від потрібного). Це два. А також у банальних гривнях, які кладе в кишеню своїм «рабам» та ж держава. Йдеться не тільки про кількість купюр (мінімальна зар­плата міліціонера лише з квітня становила 1000 гривень), а й про якість самого процесу їхнього нарахування. У європейських країнах основну частину грошового утримання працівника правоохоронної структури становить посадовий оклад. Це десь 70 відсотків від загальної суми. Решта — стимулюючі надбавки.

У нас же посадовий оклад міліціонера становить 30 відсотків від загального заробітку. Все інше — надбавки за звання, вислугу років і особливі заслуги — у руках у керівника. Він і страчує, і милує... Наявна ситуація, коли начальник найчастіше стимулює на трудові подвиги виключно себе улюбленого. Ну, може ще двох-трьох вірних друзів з... інституту фізкультури або особистої охорони. Рядові ж позбавляються надбавок цілком законним шляхом, одержуючи дисциплінарні стягнення. Треба сказати, ця практика стала дуже поширеною ще й тому, що дозволяє керівникові заощаджувати кошти державного бюджету. До речі, за цю заслугу перед батьківщиною теж можна накинути собі сотню-другу...

Зауважимо, що такий фінансовий пасьянс, який от уже п’ятнадцять років української незалежності розкладають у МВС, визначає заможність міліціонера не лише в момент проходження служби, а й на заслуженому від­починку. Слід зазначити, що епоха мільйонерів від міліції хоча й канула в Лету разом із соратником Кучми міністром Білоконем, проте хороша зарплатня з усіма надбавками і сьогодні може забезпечити верхівці узако-нену пенсійну стелю в чотири з половиною тисячі гривень. Що ж стосується низів, то, при­міром, зовсім недавно в профспілкову організацію МВС звернувся колишній працівник терно­пільського райвідділу, який прослужив у міліції 23 роки. Держава нарахувала йому аж 400(!) гривень пенсії. Чи знає про це президент? (Не Цушка ж зі слабкими нервами навантажувати таким жахами...)

Є і ще один показовий приклад. Начальник ДАІ Херсонської області підполковник Маломужа, прослужив півтора року, позачергово одержав квартиру. І успішно її продав. За 160 тисяч доларів. У міліцейському середовищі таких начальників, які кочують із почтом (командою) по містах і селах, називають заробітчанами в погонах. Вони отримують від політиків не лише посади за протекцією, а й квартири по дружбі. І це тоді, коли майже 20 тисяч сімей міліціонерів стоять на черзі, а динаміка її просування мінімальна. Так, у 2005 році квартири одержали тільки 1434 сім’ї міліціонерів. З них найбільший відсоток — за столицею, яка одна з небагатьох відкрила кілька пільгових програм забезпечення працівників МВС житлом. Серед них і так звана програма «50 на 50», де половина вартості оплачується з бюджетних коштів.

Загалом про вирішення квартирного питання в міліції можна писати сагу, де головними героями будуть міністри-благодійники з фантастичними прожектами. Чого, приміром, коштували державному бюджету плани колишнього заступника міністра МВС пані Поречкіної (про­текція президента), яка вирішила забезпечити українську міліцію не лише новим телекомунікаційним програмним забез­печенням, а й дешевими кредитами на житло. У результаті, програма вартістю в 20 мільйонів не підійшла за технічними характеристиками, а земля, виділена під будівництво, за чутками, зникла в невідомому напрямку. Разом із пані Поречкіною. Кажуть, що таким самим дивовижним чином у 2003—2004 рр. київська міліція втратила чотири ділянки, а одеська, під чуйним керівництвом заступника начальника обласного управління пана Гукасяна, втратила цілий багатоповерховий житловий будинок, побудований для працівників міліції за державні гроші.

Таким чином, за роки незалежності МВС втратило тисячі гектарів землі, тисячі квадратних метрів службових приміщень і житла, десятки баз відпочинку і піонерських таборів. І ніхто нічого не рахував, не порівнював. Ні Білоконь, ні Луценко, ні Цушко... Останній, правда, єдиний, упровадив у житлові комісії при міністерстві і на місцях членів профспілки, та ще й з правом голосу. Незважаючи на те, що до законного і діючого паритету в комісіях ще далеко, новий лідер міліцейської профспілки пан Онищук сподівається колись покласти край згубній практиці незаконного розподілу житла в міністерстві.

У 2002 році Віктор Андрійович Ющенко зняв практично всі пільги з української міліції, включно з і 50-відсотковою оплатою житлово-комунальних послуг. Відтоді парламент не включає цю статтю витрат до закону про бюджет. А уряд Януковича, який багато обіцяв, не лобіює це питання. Отже, можна констатувати, що і нинішня влада відмовилася «поліпшити життя міліціонера вже сьогодні». Порушуючи при цьому і закон про міліцію, і Конституцію. Анатолій Онищук, маючи на руках три (!) рішення Конституційного суду з цього приводу, налаштований рішуче. У разі подальшого прогресування глухоти перших осіб країни, опозиціонер у погонах має намір звернутися до Європейського суду.

«Такий стан речей, коли в МВС цілком розбалансовані фінансова, ресурсна і кадрова функції, — каже Онищук, — наштовхує на логічне запитання: а кому взагалі сьогодні служить ця структура? На чиї гроші живе? Чи можна від неї у такому разі вимагати виконання якихось завдань? Тим більше розраховувати на правову чистоту їхнього виконання? А може, розвал просто вигідний і стимулюється сьогоднішньою політичною елітою, яка не визнає ніяких правових авторитетів?»

За нашим даними, у Кабміні нині нібито обговорюється питання можливого підвищення заробітної плати працівникам МВС. Що напередодні виборчої кампанії цілком логічно для будь-якої влади. Але яким чином розпущена ВР внесе зміни до закону про бюджет? Цілком імовірно, що скористатися нехай навіть передвиборними приманками політиків міліції найближчим часом не світить.

Тіні з держохорони

Поламане ребро і вибиті зуби внаслідок геройського рейду міністра МВС і його орлів у прокуратуру не стали для «удошників» приводом для того, щоб бити горщики з колегами по зброї. Втім, як не стала приводом, аби уникнути ідентичних з МВС проблем усередині служби, і їхня певна привілейованість — не в’язнів же у вагонах охороняють, а перших осіб держави в «мерседесах». Усього кілька прикладів.

Коли в 2005 році Петро Плюта здійснив запаморочливий кар’єрний стрибок із посади начальника особистої охорони опозиційного президента в крісло начальника УДО, працівники управління, яке налічує близько трьох тисяч співробітників, на ділі відчули, що означає безвідмовність системи. Вона працювала всупереч бездіяльності нового керівника. Рядові співробітники і сьогодні дивуються, як це за такого підходу до кадрів (а колишній начальник не вів жалісливих розмов із підлеглими, не обіцяв квартир і великих зарплат, як це сьогодні робить Гелетей) і різкого падіння дисципліни в підрозділі стався лише один публічний збій. Поява на сцені Українського дому божевільного, котрий легко склав компанію Януковичу біля трибуни Форуму коаліції національної єдності, в УДО пам’ятають дотепер. Не будемо стверджувати, але, можливо, саме той шокуючий випадок нагадав, що підходити до питання формування команд осіб, яких охороняють, слід виключно з позицій професіоналізму.

Проте уроки з тієї ситуації, схоже, виніс тільки сам Янукович і начальник його особистої охорони. Там більше немає випадкових людей. А от в інших командах обов’язкові рекомендації майбутніх колег по службі, глибокі перевірки, психологічні тести й досконала фізична підготовка, очевидно, підкріплюються наявністю серйозного «дядечка» за спиною. Можливо, тому українську громадськість не перестають дивувати, м’яко кажучи, дивні сюжети щодо організації охорони президента. Чому чини з управління держохорони досі дозволяють гаранту сідати за кермо у багатотисячному потоці столичного транспорту? Як після такого серйозного отруєння на традиційно відвідуваних Віктором Андрійовичем українських базарах дозволяє йому куштувати все, чим пригощають президента радісні аборигени? Як узагалі могло статися, що в 2005 році під час масового сходження на Говерлу блискавкою була на смерть уражена людина з особистої охорони Ющенка?

При цьому місце бодай у другому ряду особистої охорони, а не, приміром, у непопулярному виїзному відділі управління, який організовує візити перших осіб держави по Україні й за кордон, забезпечує працівникові УДО ого-го які перспективи. Постійний контакт із високопоставленою особою за сприятливого збігу обставин може вирішити всі твої проблеми. Ти не тільки стаєш практично членом сім’ї, якому довіряють свої таємниці головні люди країни, а й отримуєш: а) істотну надбавку до заробітної плати за рахунок «хазяїна» (прапорщик виїзного відділу заробляє 1200 грн., а особистої охорони першої особи — стільки ж, але в доларовому еквіваленті); б) реальну перспективу отримати житло — благодійники від влади зазвичай балують «своїх»;
в) можливість улаштувати майбутнє: якщо не підеш довічно охороняти, приміром, екс-президента, що йому гарантує закон, то обов’язково дістанеш запрошення в якусь серйозну комерційну структуру з таким самим окладом.

Так що на сьогодні потрапити в управління держохорони — це пільговий квиток, здатний скоригувати життя на позитив. Звичайно, не факт, що саме тобі дістанеться цей щасливий квиток, — чорної роботи й там вистачає, проте підвищені додаткові шанси компенсують багато чого. Зокрема відсутність квартир (їх в УДО вже котрий рік розподіляють мінімальну кількість, при тому, що черга — в тисячу людей), пільг на оплату послуг ЖКГ, безплатного медичного обслуговування й іншого, що працівникам цієї служби, так само як і міліції, закон гарантує, а дер­жава не дає. Як не дає вона людям у погонах і гарантій правової захищеності, приміром, від народних депутатів, на що співробітники УДО можуть усерйоз претендувати після відомих подій у прокуратурі. Не страхують нині в Україні й від наказів командирів, обумовлених політичною доцільністю, а не буквою закону.

«Альфа» — інкогніто

Ще одним незримим учасником конфлікту в прокуратурі став бойовий спецпідрозділ «Альфа», бійці котрого також пов’язані присягою й перебувають на службі в держави. Про присутність ранком 25 травня «Альфи» під стінами прокуратури заявив в інтерв’ю «ДТ» пан Гелетей. Про готовність «Альфи» втрутитися в конфлікт неодноразово інформували громадськість і народні депутати від коаліції. Про прихильне ставлення бійців підрозділу до президента розповідали ЗМІ, зарахувавши «Альфу» до бойового арсеналу Ющенка.

Проте генерал Чалий — командир «Альфи», зробив щодо цього кілька заяв для «ДТ»: «Щоб припинити всілякі інсинуації навколо можливої участі «Альфи» у внутрішніх політичних конфліктах, заявляю, що, по-перше, «Альфи» під стінами прокуратури не було. З самого початку в будинку були присутні два бійці підрозділу, яких залучив начальник УДО для охорони нового прокурора Шемчука. Що допускається законом і внутрішніми інструкціями охорони вищих посадових осіб держави. По-друге, «Альфа» ніколи не втрутилася б у такий конфлікт, тому що, представляючи антитерористичний підрозділ, не мала на те достатніх підстав. По-третє, навіть якщо гіпотетично припустити, що хтось одноосібно міг віддати наказ цьому бойовому підрозділу, він не міг бути виконаний уже в силу того, що відповідно до закону про боротьбу з тероризмом, діями підрозділу в надзвичайній ситуації керує колегіальний орган, до складу якого входять представники всіх силових міністерств і відомств. І, нарешті, по-четверте, будь-який офіцер як бойового підрозділу «Альфа», так і СБУ, відповідно до ст. 35 закону про СБУ, має право не підкоритися протизаконному наказу».

Що ж до соціальної та правової захищеності елітного підрозділу, бійці якого охороняють українське посольство в Іраку й виконують найсерйозніші завдання з ліквідації внутрішніх загроз, пов’язаних із тероризмом і злочинністю, то ситуація тут аналогічна, а подеколи навіть гірша, ніж в МВС і УДО. Більшість «альфівців» живуть у гуртожитках (за останні п’ять років тільки троє зі 150 осіб отримали власне житло) при середній зарплаті, яка вдвічі нижча за серед­ню по Києву. Бійців «Альфи» хоч і прирівняли до військових, проте їхній підрозділ має мізерний бюджет, який не дає змоги підвищити зарплату майже вдвічі, як це в травні цього року відбулося в Міністерстві оборони. Найчастіше офіцери змушені забезпечувати себе належним екіпіруванням за свій рахунок. Тому деякі з них переривають кар’єру офіцера і йдуть у системи безпеки різноманітних комерційних структур. Для того щоб годувати свою родину.

Із кожним приходом нового шефа СБУ «альфівці», загалом, як і всі працівники служби безпеки, очікують поліпшення свого матеріального та соціального становища. Серед співробітників досі згадують добрим словом Смєшка, який першим за останні сім років підвищив зарплату співробітникам СБУ. Не забуває народ і пана Турчинова, який теж підвищив зарплату. Правда, собі й заступникам. Після чого розрив у грошовому утриманні керівництва СБУ і його рядових членів збільшився в десятки разів. Дріжчаний упродовж усього свого нетривалого терміну намагався реформувати службу, домагаючись для неї спеціального статусу. Наливайченко ж з останніх коштів і без реформи намагається збільшити зарплату молодшому офіцерському складу. Але, очевидно, недостатньо. Люди йдуть «партіями». На розвиток і мінімально необхідне ресурсне забезпечення не залишається нічого.

Потрібно сказати, що в нинішній політичній ситуації єдиний у своєму роді спецпідрозділ, який може виконати будь-яке надзавдання, виявився затиснутим у рамки політичної кон’юнктури. Формальне підпорядкування президентові й реальна фінансова залежність від Верховної Ради та Кабміну, який фінансує підрозділ, схоже, вичавлюють із нього останні соки. Кошти, призначені «Альфі», розписані в бюджеті за залишковим принципом. Гроші фактично розпорошуються на утримання десятків інших силових «спецструктур», що їх наплодили міністерства й відомства за останні роки. Таким чином, «Альфа», покликана рятувати заручників, сама стала заручником. Від політичного й державного тероризму в Україні рятувати нині нема кому.