Приховані загрози відкритим виборам

Українське виборче законодавство має дивну властивість зазнавати змін напередодні кожної виборчої кампанії. І від виборів до виборів воно стає дедалі досконалішим. Враховують помилки минулого, передовий зарубіжний досвід, поточну політичну кон’юнктуру зрештою. Але проходять вибори, і експерти знову хапаються за голову: скільки моментів було не враховано, а скільки, здавалося б, прогресивних нововведень виявлялися, по суті, інструментами витончених технологій. Адже що більше заборон і обмежень передбачає закон, то більше приводів використати їх у політичних цілях.

Закон про вибори Президента України, затверджений парламентом 19 березня 2004 року, без сумніву, один із найдосконаліших із усіх законів, поспішно прийнятих у процесі торгів з конституційної реформи. Але при ближчому розгляді і він таїть у собі темні вири, приховані рифи і несподівані мілини, що можуть суттєво пошкодити кандидатські флагмани, а в деяких випадках і зовсім пустити їх на дно.

Як один із найбільш песимістичних сценаріїв можливого розвитку подій чимало політиків і експертів називають відмову в реєстрації опозиційному кандидату. Пункт 2 частини 1 статті 52 передбачає можливість такої відмови у разі, якщо Верховним судом буде встановлена присутність у програмі кандидата положень, спрямованих на ліквідацію незалежності, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі тощо. Однак абсолютно здорова норма може стати проблемою у разі суб’єктивного її тлумачення. Але головна небезпека полягає в тому, що рішення Верховного суду не може бути оскаржене. І залишається тільки сподіватися, що при написанні програм команди кандидатів проявлять максимум обережності, вивіряючи кожне слово, а ВР не стане інструментом розправи з неугодними.

Не варто також безапеляційно відкидати саму можливість зняття з реєстрації кандидата в президенти. Серед підстав звернення Центрвиборчкому у Верховний суд із приводу зняття кандидата з реєстрації значиться, крім усього іншого, набуття законної сили обвинувальним вироком суду за скоєння ним навмисного злочину. Що варто нашим доблесним органам сфабрикувати справу проти кандидата і притягти його до кримінальної відповідальності?

Одним із проблемних моментів виборів-2004, безумовно, стало складання списків виборців. У новій редакції закону запропоновано новий підхід до їхнього формування. Якщо в законі зразка 1998 року списки формувалися по конкретних виборчих дільницях, то, відповідно до останньої редакції, відповідальність за їхнє складання покладена на органи місцевого самоврядування за територіальними ознаками (відповідно села, селища, міста, райони в місті). На сьогодні списки вже складені (процес закінчився 2 липня), і попередня картина виглядає дуже невтішно. Втім, тут швидше йдеться не про навмисне, а об’єктивне спотворення результатів передвиборного «перепису». Головним проблемним питанням стала відсутність чіткої методології формування списків виборців, зокрема те, яким чином визначити «постійність» проживання. У новій редакції закону про вибори президента при фіксуванні місця проживання виборця вживається термін «виборці, котрі постійно проживають на території відповідного села, селища, міста, району в місті». Закон України «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року визначає поняття «місця проживання» (від 6 місяців і більше) і «місця перебування» (менше 6 місяців). Яким чином визначати постійне місце проживання, не зовсім зрозуміло. Тому не варто дивуватися силі-силенній сигналів, котрі вже надходять сьогодні до нас, як про невключення в список виборців, так і про дворазове включення до реєстру однієї й тієї ж людини.

Не зовсім зрозуміла також легітимність процедури складання списків виборців у сільських і селищних громадах, на які поширюється юрисдикція самоврядних органів міських громад. Приміром, юрисдикція Ірпінської міської ради поширюється на селища Ворзель, Гостомель, Коцюбинське, котрі натомість мають свої самоврядні органи. Відповідно до нового закону, невідомо, хто може складати списки виборців у селищі Ворзель — виконком Ворзельської селищної ради чи Ірпінської міської ради. До того ж, складання списків виборців покладено не на профільні органи реєстрації (органи МВС), а як уже було сказано, на органи самоврядування, котрі не несуть ані найменшої відповідальності за невиконання (чи неналежне виконання) даних повноважень.

Природно, складені списки пізніше можуть перевіряти виборчі комісії. І добре, якщо подібна перевірка матиме на меті їхнє уточнення, але можливий і песимістичніший розвиток ситуації — виявлені при перевірці гріхи можуть стати ресурсом для можливих маніпуляцій у день голосування.

Як винятково позитивну треба сприймати новелу закону про вибори в частині створення закордонних виборчих комісій. Але й тут не все так гладко, як здається на перший погляд. Адже сьогодні, за неофіційними даними, за межами України мешкає близько 7 млн. чоловік. Проте на закордонних дільницях зможуть проголосувати лише виборці, котрі на законних підставах знаходяться за кордоном. Оскільки більшість наших співвітчизників, які активно українізують міста Іспанії та Португалії, нелегали, то своїм виборчим правом вони, швидше за все, не скористаються. Аж ніяк не виключено, що за допомогою адмінресурсу на виборах-2004 спостерігатимуть активні маніпуляції «нелегальними душами». Оскільки є підстави припускати, що четверта хвиля еміграції в основному представляє електорат Ющенка, то даний чинник може стати дуже суттєвим у спотворюванні результатів волевиявлення.

Традиційною для України залишається проблема обмеження виборчого фонду кандидата. І хоча в частині 2 статті 43 нової редакції закону верхня планка бюджету кампанії суттєво піднята, усе ж вона залишається значно нижчою від позахмарних висот реальних видатків кандидатів. Якщо дотримуватися строго букви закону, то кандидат може витратити не більш як 50 тисяч мінімальних зарплат у першому турі (що складе близько 11,85 млн. грн.) і ще 15 тисяч мінімальних зарплат за умови його виходу в другий. При цьому практика показує, що для результативної участі у виборчому забігу необхідна сума разів у десять більша. І не в гривнях, а в звичнішій для складачів виборчих кошторисів валюті. Тому залучення тіньових (часто бюджетних) коштів на фінансування кампаній використовуватимуть більшість із зареєстрованих кандидатів. І хоча деякі циніки вбачають у цьому деякий позитив — адже колосальні суми з офшорів повертатимуться у вітчизняну економіку, — дана норма навряд чи забезпечить декларовану рівність можливостей.

Певна небезпека таїться й у частині 10 статті 43, де йдеться про контроль за наповненням і використанням коштів із виборчого фонду. Такий контроль може здійснюватися Центральною виборчою комісією, а також банком, де відкрито рахунок кандидата. Але проводитимуть його не тотально, а вибірково, і критерії такого «вибору» геть не передбачувані. Таким чином, у самісінький розпал кампанії ЦВК «вибірково» вирішить перевірити законність наповнення фонду кандидата Х, що певною мірою може ускладнити фінансові операції. Більше того, якщо будуть застосовані санкції до розпорядника фонду, то вся кампанія і зовсім може виявитися паралізованою на невизначений час.

Попри детальніше опрацювання статей нового закону, присвячених передвиборній агітації, він надає чимало можливостей для несумлінної конкуренції і майже не передбачає відповідальності за можливі порушення. Зокрема, до агітації закон не відносить офіційні повідомлення про дії кандидатів, пов’язані з виконанням ними посадових повноважень, якщо такі не супроводжуються агітаційними коментарями, відео- і аудіозаписами, кінозйомкою і фотоілюстраціями. Хоча важко собі уявити повідомлення у випусках вечірніх новин про нелегкі будні, наприклад, прем’єр-міністра країни, що не будуть супроводжуватися відеорядом. А дані про успіхи уряду в підвищенні пенсій і зарплат (навіть без коментарів) важко не віднести до розряду безпосередньої агітації, хоча, якщо вірити закону, вони такими не є.

Цікава ситуація може скластися з використанням на практиці частини 5 статті 64, де йдеться про заборону на поширення явно хибних даних про кандидата на пост президента. Відповідно до цієї статті, ЗМІ, що поширило інформацію, котру кандидат вважає недостовірною, повинно надати кандидату ту ж друковану площу чи той же відрізок ефірного часу для спростування, причому без коментарів, доповнень і скорочень. Стаття, слід зауважити, спрямована на відстоювання прав кандидатів і їхній захист від чорного ПР. Але водночас частина 3 статті 277 Цивільного кодексу говорить, що будь-яка негативна інформація вважається недостовірною. За такого підходу ЗМІ змушені будуть узагалі відмовитися від публікації будь-яких критичних матеріалів про кандидата, оскільки той відразу вважатиме їх хибними і цілком резонно вимагатиме спростування.

З’явилися підстави для суттєвого розширення повноважень Центрвиборчкому під час формування виборчих комісій. Річ у тім, що, як і на минулих виборах, територіальні виборчі комісії формуються в кількості не менш як 10 чоловік. Але, відповідно до закону 1998 року, якщо кількість членів територіальної виборчої комісії, запропонованих суб’єктами представлень, була менше 10, територіальну виборчу комісію доукомплектовували за допомогою органів місцевого самоврядування. Новий закон процедуру суттєво змінив: тепер тервиборчком формує Центральна виборча комісія, і якщо кількість запропонованих до складу комісії осіб менша 10, територіальна виборча комісія комплектується ЦВК за поданням її голови «з обов’язковим урахуванням поданих кандидатур від кандидатів на пост президента України». Але категорія «обов’язкове врахування» доступно не розшифрована, і її трактування віднесли до компетенції ЦВК. Тож є привід казати про збільшення впливу ЦВК на виборчий процес 2004 року. Тому варто тільки шкодувати про легковажність опозиції, котра свого часу майже без бою дозволила перетворити ЦВК на ще один штаб кандидата від влади.

Частини 2—4 статті 74 передбачають жорсткі норми до обладнання виборчих дільниць, їхньої площі, кількості виборчих урн і кабінок. Залежно від кількості виборців дільниці поділені на малі, середні та великі з відповідними до них вимогами. Але той, хто хоча б раз бачив голосування в сільській глибинці, знає, що знайти приміщення, яке повністю відповідало б цим вимогам, там значно складніше, аніж знайти в столиці підхожий майданчик для проведення наступного року тут конкурсу Євробачення. Вже сміливо можна спрогнозувати, що згадані норми повсюдно порушуватимуть.

Подібна ситуація і з прозорими урнами. Не кажучи вже про те, що виготовлення такої урни коштує близько 100 доларів, які в бюджеті не передбачені, за «правильної» організації голосування на дільницях можна легко створити умови для порушення таємниці голосування. І оскільки в законі немає вимог до спеціальних конвертів, у які ховатимуть бюлетені, залишається тільки закликати виборців, котрі здійснили акт волевиявлення, акуратно скласти бюлетень учетверо, щоб він не розгорнувся, опустившись у прозору урну.

Серйозним стримуючим чинником фальсифікації виборів у день голосування вважається наявність на виборчих дільницях офіційних спостерігачів від партій (блоків партій) — суб’єктів виборчого процесу і кандидатів у президенти. Проте досвід показує, що сьогодні партії та виборчі блоки не мають достатнього потенціалу кваліфікованих спеціалістів у спостереженні за виборчим процесом. Тому процес спостереження на виборчих дільницях може бути не настільки ефективним, як сподівається опозиція. Ситуацію може поліпшити прийняття парламентом законопроекту №5726, внесеного депутатом Василем Гаврилюком, який пропонує повернути в закон про вибори президента інститут спостерігачів від громадських організацій. Якщо дану ініціативу підтримають, то можна сподіватися на значно вищий рівень прозорості процедури голосування, оскільки громадські організації здатні охопити підготовленими спостерігачами майже всі дільниці (включаючи й закордонні).

І хоча закон, прийнятий 19 березня, не встановлює процедури визнання виборів президента недійсними, він, проте, допускає можливість визнання територіальною виборчою комісією недійсними вибори на окремих виборчих дільницях через неможливість «достовірно встановити результати волевиявлення виборців на виборчій дільниці». Та вся річ у тім, що геть відсутній порядок переголосування на таких дільницях, отже, його взагалі можна там не проводити. А це означає, що в «опозиційних регіонах» можна легко влити в урну хімічний розчин невідомого походження чи за гарною мукачівською традицією влаштувати погром на дільницях із наступним визнанням результатів голосування на них недійсними. Якщо подібні дії вчинити в масовому порядку, то визнання недійсними результатів на кількох сотнях дільниць може спотворити результати виборів до невпізнанності.

Багато сценаріїв, викладених вище, без сумніву, належать до розряду крайніх. І для реалізації деяких із них необхідні колосальні організаційні, адміністративні та фінансові ресурси, що дає підстави сумніватися в їхній результативності. Але ще давні римляни вважали: «Хочеш миру — готуйся до війни».