Президентів підвели

У ході візиту президентів України, Словаччини та Угорщини на Закарпаття чималий пласт питань, що обговорювалися, стосувався гуманітарної сфери. Одне з них — про встановлення пам’ятника на Верецькому перевалі до 1100-річчя приходу угорців у Карпатську низовину. Судячи з коментарів Віктора Ющенка та президента Угорщини Ласло Шойома, сторони вирішили зробити «культурний обмін»: Україна сприятиме встановленню пам’ятника угорцям на Верецькому перевалі, а Угорщина встановить у Будапешті монумент жертвам українського голодомору. Всеукраїнські інформагентства у своїх повідомленнях подали вирішення цього питання як доконаний факт. Практично ніхто не звернув уваги на те, що напередодні приїзду Ласло Шойома на Закарпаття обласна рада питання про встановлення пам’ятника угорцям «успішно» провалила. Чим поставила президентів двох держав у, м’яко кажучи, не зовсім зручне становище.

До історії питання

Питання про встановлення пам’ятника в українських Карпатах на адміністративній межі між Закарпатською та Львівською областями угорці порушили ще на початку 90-х років минулого століття. 1996 року в Будапешті навіть відбувся конкурс, на якому переміг проект мукачівського скульптора Петра Матла та архітектора Арнольда Медвецького. Монумент має символізувати 1100-річчя приходу угорських племен у Карпатську низовину та віднайдення ними своєї батьківщини. У 1896 році (тоді Закарпаття входило до складу Австро-Угорщини), коли угорці відзначали 1000-річчя згаданої події, подібний пам’ятник уже було встановлено на Верецькому перевалі, однак він не простояв і 50 років. Наприкінці Другої світової війни угорські війська, відступаючи під натиском Червоної армії, завбачливо демонтували його. Наступні 50 років питання про пам’ятник не порушували, а після розпаду СРСР Всесвітня спілка угорців знову поставила його на порядок денний, що викликало палкі дискусії, аж до повного несприй­няття ідеї, у таборі патріотичних (або, якщо комусь до вподоби, — націоналістичних) українських сил. Причин, що збурили інтелігенцію, було дві. По-перше, дехто вважає, що встановлення пам’ятника на місці, де колись починалася Велика Угорщина, є проявом угорського шовінізму. Олії у вогонь підлили й публікації в ЗМІ, що монумент вінчатиме героїчний для угорців птах турул (сокіл), в якому багато хто вбачає символ угорської державності. По-друге, в 1939 році неподалік цього місця були розстріляні карпатські січовики, і в деяких українських публікаціях дотепер можна знайти відомості про пряму причетність до цієї події угорських військ.

Утім, якщо спробувати детально розібратися в проблемах, що виникли навколо встановлення пам’ятника, виявиться, що дискусії певною мірою інспіровані штучно — через брак достовірної інформації. Ні турула, ні інших символів угорської державності в проекті пам’ятника не передбачено. Монумент складатиметься з семиметрової каплиці у формі пірамідальної семикутної зірки (число сім має символічне значення — за кількістю племен, які дали початок угорській нації), чиє зображення можна зустріти у фольклорі мало не всіх етносів, котрі населяють Карпати, а також символічних воріт, що відчиняються зі сходу на захід. Написів із будь-яким ідеологічним забарвленням на каплиці не буде — передбачено лише інформаційну табличку із зазначенням події, якій присвячено пам’ятник.

Що ж до розстрілу січовиків на Верецькому перевалі, то угорські війська мали до нього хіба що опосередковане відношення. У березні 1939 року, після окупації Угорщиною Карпатської України та жорстокого придушення опору, який намагалися чинити загарбникам карпатські січовики, чимало галичан, що входили до складу Карпатської січі, рятувалися від переслідувань утечею до Румунії. Румуни відловлювали втікачів і повертали в Угорщину, яка депортувала їх на батьківщину. Польща дуже ревно слідкувала за подіями по цей бік Карпат, розуміючи, що в разі успіху Карпатської України визвольні українські змагання перекинуться й на Галичину. Тому одразу після депортації польські вояки просто розстріляли січовиків поблизу кордону без суду й слідства. Питання, чи знали угорці, що очікувало українців одразу після депортації, — дискусійне, однак те, що безпосередньо до розстрілу вони не причетні — історично встановлений факт. Кількість загиблих на Верецькому перевалі достеменно невідома дотепер. За спогадами жителів навколишніх сіл, їх було від 500 до 600, однак чимало істориків попереджають, що без документальних підтверджень до цього числа слід ставитися обережно: розстріляних січовиків могло бути й набагато менше. До речі, тіла загиблих належним чином не перепоховано й не вшановано до сьогодні, на місці розстрілу встановили лише пам’ятний хрест. І той факт, що в цій же місцевості (приблизно за 1,5—3 км від пам’ятного хреста) планують встановити пам’ятник до 1100-річчя приходу угорців, дехто схильний розцінювати не інакше, як наругу над пам’яттю розстріляних січовиків.

Завершальний акорд, що став неприємним сюрпризом

Питання про встановлення пам’ятника угорцям уже має свою коротку історію. Найцікавіше, що воно могло бути вирішене ще п’ять років тому, причому без гострих дискусій та палких суперечок. У 2002 році владнати цю делікатну ситуацію намагався тодішній губернатор Закарпаття Геннадій Москаль, котрий обрав таку тактику: ОДА профінансувала відрядження кількох науковців до Будапешта, аби ті в тамтешніх архівах вивчили матеріали про події 1939 року на Верецькому перевалі (щоправда, як зізнався авторові один з них, «хитрі» угорці показали далеко не всі архівні документи). Паралельно в населених пунктах Закарпаття та Львівщини, що прилягають до Верецького перевалу, проводилася роз’яснювальна робота щодо ролі угорської влади в розстрілі січовиків. Встановлення пам’ятника до 1100-річчя приходу угорців було вирішено пов’язати з ушануванням розстріляних українців. Спочатку мали встановити пам’ятник січовикам, при цьому частину фінансування на його зведення брали на себе угорські культурні товариства. А після цього на Верецькому перевалі мав постати монумент до 1100-річчя приходу угорців.

Що ж до пам’ятника січовикам, то було навіть проведено конкурс, де переміг конкретний проект, після чого ОДА підшукала кількох спонсорів, які погодилися профінансувати встановлення пам’ятника. Однак наприкінці 2002-го Г.Москаля звільнили, а в об’єднаних есдеків, що прийшли йому на зміну, були інші завдання, тому питання з пам’ятником потроху заглухло. Знову на порядку денному обласної влади воно постало лише тепер, у зв’язку з приїздом на Закарпаття українського та угорського президентів.

Переговори про встановлення пам’ятника на Верецькому перевалі тривали між Україною та Угорщиною на дипломатичному рівні кілька останніх років, і рішення Закарпатської обласної ради про погодження конкретного місця мало стати завершальним акордом. Напевно, обласна влада планувала зробити обом президентам, що прибули на Закарпаття, своєрідний подарунок, однак методи, які вона при цьому обрала, призвели до того, що глави держав отримали неприємний сюрприз.

Напередодні приїзду президентів питання щодо пам’ятників карпатським січовикам та з нагоди 1100-річчя приходу угорців винесли на сесію обласної ради безпосередньо перед її початком, без попереднього обговорення в комісіях. Як наслідок — депутатських голосів вистачило лише для того, щоб розглянути ці два питання разом. Коли ж на голосування поставили рішення про згоду облради на встановлення пам’ятників, «за» проголосували лише 42 депутати (для ухвалення рішення необхідно мінімум 46 голосів). У сесійній залі запахло міжнародним скандалом, і молодший брат керівника президентського секретаріату Іван Балога, котрий за сумісництвом обіймає посаду першого заступника губернатора області, взявся «напоумити» депутатів аргументами, що позитивного рішення облради чекають президенти двох країн. Голова облради поставив на голосування питання про повернення до розгляду рішення щодо пам’ятників, однак марно — депутати знову видали лише 42 голоси. При цьому з «нашоукраїнського» боку зали навіть лунали репліки на кшталт: «А до якої річниці приходу угорців будемо перейменовувати Ужгород на Унгвар?» (угорська назва Ужгорода. — Авт.). Кажуть, після сесії І.Балога дуже жорстко поговорив із обласними депутатами, котрих уважає своїми підлеглими, хоча, якщо розібратися, в провалі питання винен він сам. Одного з «контролерів» області підвела невиправдана впевненість у тому, що обласна рада автоматично ухвалить будь-які рішення, проект яких їй підсуне облдержадміністрація…

Вирішувати питання, що провокують запеклі дискусії про історію непростих стосунків із сусідами, Україні доводиться не вперше. Згадаймо бодай відкриття цвинтаря «Орлят» у Львові, на якому поховано польських вояків, що загинули під час українсько-польської війни у 1918 році. Попри величезні зусилля двох країн, спрямовані на врегулювання цього питання, навіть після досягнення компромісу залишилося чимало тих, хто вважає відкриття цвинтаря «Орлят» національним приниженням України. Досвід показує, що задовольнити в подібних питаннях усіх просто неможливо.

У тому, що обласна рада ухвалить потрібне рішення щодо встановлення пам’ятника угорцям на Верецькому перевалі, можна не сумніватися. Закарпатські депутати голосували й не за такі питання (наприклад, рішення про визнання русинів окремою національністю, яке підтримали навіть «закляті друзі» русинів — вихідці з Галичини). Для цього «контролери» області мають лише провести серед депкорпусу «виховну» роботу. Проте чи буде з цього користь для українсько-угорських стосунків? Ситуація, яка виникла під час візиту президентів на Закарпаття, ілюструє, що такі делікатні питання слід вирішувати обережно, толерантно і з широким обговоренням. А кулуарність і дії напролом, до яких вдається обласна влада, лише збурюють суспільство й ставлять керівників сусідніх держав у незручне становище.