Прем'єрний показ

Перше засідання Верховної Ради VIII скликання відбулося. Спектакль удався. Головні герої впоралися зі своїми ролями досить непогано: президент Порошенко світився щастям і оптимізмом на похороні власної мрії про абсолютну владу; прем'єр Яценюк, відповідно до образу вічного камікадзе, хмурив брови під тягарем надзвичайно важливих завдань, що стоять перед економікою, і торжествував у душі з нагоди збереження за собою поста глави виконавчої влади; а Володимир Гройсман, який жодного дня не працював народним депутатом, прикидався спікером.

Петро Олексійович особливо підкреслив, що новий парламент розпочинає роботу з найкоротшої коаліціяди, найкоротшої спікеріади і найкоротшої прем'єріади. Недосвідченому глядачеві могло здатися, що в новій Раді все коротке, окрім Довгого. Насправді це не зовсім так. Ні війна, ні численні жертви й покалічені долі, ні дистрофія системи держуправління, ні миша, яка повісилася в засіках вітчизняних банків (включно з НБУ), не примусили лідерів обраних партій виконати президентську обіцянку - створити коаліцію за два дні після виборів. А у вищезгаданого спектаклю могло ж бути багато сценаріїв.

Весь нижчевикладений текст людям, котрі увірували, що Майдан змінив якість влади раз і назавжди, краще не читати. Там не буде нічого про реформи - про них у вищому "тьорочному" колі не говорили; не буде розповіді про спроби сторін присоромити одна одну ім'ям полеглих; не буде навіть сліду спроб погамувати пишно квітучу корупцію - тільки переділити. Це закономірно, коли виборці приписують акторам риси героїв, яких вони грають, вважаючи, що В'ячеслав Тихонов мав нордичний характер, що Х'ю Лорі, на відміну від дільничного лікаря, вас точно вилікував би, а Бенедикт Камбербетч вже давно знайшов би бабки Януковича. Не прокидайтеся.

Для Петра Порошенка шоком виявилися результати народного волевиявлення 26 жовтня. Петро Олексійович, який із першого дня оголошення підсумків президентських виборів розраховував на власну більшість у новій Раді та сформований ним самим же новий уряд, довго не міг переусвідомити себе в нових реаліях. Поставленій меті він приніс у жертву якість оборони країни, постмайданну наснагу мільйонів громадян, надію суспільства на неминучість покарання для злочинних "папєрєдніков" і приборкання олігархів.

Президент був настільки впевнений у своїй перемозі на парламентських виборах, що як відмовився брати Яценюка у список, так і розпорядився не порушувати в електронних медіа тему корупційних схем, які працювали в постмайданному уряді. Навіщо дарма гнівити західних піонервожатих, які вважають прем'єра найкращим командиром зірочки? Але повільно спуститися з гори, призначити Гройсмана прем'єром і так само щиро обняти Арсенія Петровича, як під час покладання до нього квітів у сесійному залі, президент не зміг. Однак це не означає, що не намагався: 26 жовтня стартували майже чотиритижневі кулуарні муки, які передували найкоротшій коаліціяді, найкоротшій спікеріаді та найкоротшій прем'єріаді.

Порошенко не хотів бачити на посту прем'єра Арсенія Яценюка. Закрутилося колесо зустрічей із потенційними членами коаліції, олігархами та радниками, котрі у спілкуванні з DT.UA наполягали: у випадку з президентом, який говорив про прем'єрство лідера "Народного фронту", зубовний скрегіт - не метафора.

Петро Порошенко усвідомлював, що через 6 місяців після президентських виборів його тренд - низхідний, Яценюків - висхідний, і тому бачив у ньому не просто главу ресурсної виконавчої влади, а політика з президентськими амбіціями.

Частина консультантів президента підштовхувала главу держави до того, щоб він віддав Яценюку відповідальність за всю економіку. Всю відповідальність за економіку, яка, обвалившись, неминуче стане надгробком висхідному трендові. Президенту пропонувалося залишити за собою силовиків, правоохоронців, а за великим рахунком, - антикорупційну функцію. У принципі, відволікшись від ігрищ, можна сказати, що ця схема була не така вже безглузда. Економіка, включно з Нацбанком, - в одних руках, силова й антикорупційна частина, включно з МВС, - в інших. Уряд, що виділяє кошти, - дивиться за балансом у силових органах, правоохоронці стежать за чистотою роботи виконавчої влади. Це якщо говорити про державні інтереси.

Якщо ж говорити про інтереси недержавні і мовою українських владних кіл, то так - поїзди з грішми опинилися б у розпорядженні Арсенія Яценюка, але каса, в якій видавалися б квитки, - в Порошенка. Але ж теж теорія. А практика, при нинішній Конституції, виглядає таким чином: у прем'єра - гроші, поряд із грішми - олігархи, поряд із олігархами - центральні телеканали, а поряд із центральними телеканалами - влада. Що може протиставити такій комбінації президент? Боротьбу з корупцією? Чим? Яремою? Прогнилою правоохоронною системою?

Незважаючи на променисті усмішки президента прем'єрові, Генеральна прокуратура на якомусь етапі цільовим чином почала цікавитися урядовими ґешефтами. Зокрема, в одну з великих державних структур повадилися з вилученнями слідчі ГПУ. Тикалися-микалися, працювати заважали, а все - "у молоко". Втомлене керівництво запитало: "Головним цікавитеся? Шукайте тут", - і тикнуло пальцем. Через два тижні слідчі повернулися і, облизуючись, із масними оченятами, запитали: "А є ще шось?"... Хто має гроші, хай перекупить... Звісно, ситуація може змінитися, якщо президент біля керма Антикорупційного комітету чи ще якогось дамоклового органу поставить іноземця з репутацією. Правда, може виявитися так, що поки іноземець розбиратиметься - усе вже розберуть.

Президент, який втратив 60% рейтингу, досить довго перебував в алгоритмі раніше поставленої мети і ще минулого тижня проводив консультації та зважував плюси й мінуси запобігання прем'єрству Яценюка. Критичний стан економіки, відповідальність за яку очільник держави мав узяти на себе, президента не дуже бентежив. По-перше, тому, що, як засвідчили парламентські вибори, відповідальність за всі неприємності в країні народ, не заглиблюючись у конституційні тонкощі, й так валить на президента, що, звісно ж, несправедливо, але факт. А по-друге, як ми пам'ятаємо, Петро Олексійович вірить у свій геній і не сумнівається в тому, що з додатковим навантаженням у вигляді прем'єрства він би чудово впорався, як чудово впорюється з Міністерством закордонних справ, Міністерством оборони, прокуратурою, Нацбанком, "Укроборонпромом" і навіть директорством на підприємстві "Зоря" - "Машпроект".

І голоси для кидка Яценюка через стегно у Петра Олексійовича були. І кандидатура, здатна прикинутися прем'єром, теж була. І навіть із олігархами, для яких у цей голодний для економіки час ключовим стало запитання: "Хто з них буде Щуроловом?", а це великою мірою залежало від того, хто буде прем'єр-міністром, - глава держави теж майже домовився. Не було тільки чіткого розуміння, що робити з Яценюком на свободі: як напевно не допустити розвитку перспектив конкурента. І, доки Петро Олексійович укладав пазл із відповіддю на останнє запитання, приїхав похмурий після святкування іменин Байден, і Байден їх розсудив: "Нині мені було видіння… Галатею зватимуть Лоренцією".

Сказати, що Арсеній Петрович у своєму прагненні до прем'єрства не розраховував на підтримку Заходу, і насамперед США, - буде неправдою. Яценюк недурний. У нього швидкий, спритний розум. Просто він не державний. Ви можете згадати реформи, проведені Яценюком на посаді міністра економіки? А закордонних справ? А на чолі Верховної Ради? Відсутність реформ за 8 місяців його правління економікою країни, стан якої волає радикальних змін, - не моя вигадка. Це констатація, озвучена нашими західними партнерами, а що ще важливіше - донорами. Але в політиці є речі, важливіші за здатність до державних перетворень. Є талант подобатися. І не тільки виборцям. Головне - старшим. За віком чи за званням. Є діти, котрих батьки вбирають у білу сорочечку й чорні шортики і ставлять на стілець декламувати гостям уривок із "Мцирі" або Жванецького. "Ух, який розумник! Це ж треба - такий маленький, а як дорослий!". А потім тебе помічають не тільки розчулені гості, а, наприклад, Плужніков, а потім - прем'єр Криму Горбатов, а потім - Катерина Михайлівна, а потім - Вікторія Нуланд. Малюк знає, як сподобатися дорослим, як продемонструвати повагу, як слухати поради, як здаватися луною. І ось вони вже так до нього звикли, що не помічають пустощів: він поганий прем'єр, але він - наш прем'єр.

Відверто кажучи, Арсенія Яценюка деякі конфіденти теж відраджували від посади прем'єра, нагадуючи про помилку Юлії Тимошенко у 2008 р., - тоді вона мала можливість на самому початку кризи піти у відставку і, не взявши на себе відповідальності за економічну прірву, перемогти на президентських виборах. Арсенія Петровича намагалися переконати: Порошенко хоче собі все - віддай йому все, хай випустить цукерки "Золота антилопа"... Але Яценюк відкинув ці пропозиції. Він - у тренді. У нього - гон. У нього - фарт. Це його час. Здавалося б, на Майдані освистали. Над "кулею в лоб" потішалися. Тимошенко вийшла з тюрми і з керівництва "Батьківщиною" витіснила. Різке погіршення якості життя мало викликати, м'яко кажучи, недовіру виборців. Реформи, які треба і можна було починати з першого дня, провалено. Корупція не просто квітне, а плодоносить. Порошенко виштовхує на холод чистопілля зі свого блоку. І що в підсумку? Перше місце на виборах та результат, що перевершив очікування штабу з коліс створеного "Народного фронту" вдвічі! І до цього ще два бонуси: Кремль вважає Яценюка небажаним для себе антиросійським прем'єром; Вашингтон, із тієї самої причини, - своїм.

Я забула назвати причину всього цього? Слова. Якби в Кремлі була політика, а не психіатрія, то за гучною риторикою вони б змогли розгледіти: хто разом із партнером без єдиного пострілу віддав Крим; хто не наважився купірувати онкологію Сходу на ранній стадії; хто не скористався піком суспільних очікувань для змін; а крім того, хто випустив кілька десятків новоспечених громадян Російської Федерації з великою кількістю українських грошей; хто завалив конституційний обов'язок - матеріальне забезпечення армії? Але слова затьмили справи, а точніше - злочинну бездіяльність. Антиросійська риторика сподобалася і дорослим-американцям. А історія про Стіну, яка консервує проблеми, закриває кров і біль, маскує свідчення державної неспроможності, дуже сподобалася виборцям. Арсеній Яценюк представляє вид, якому властиві дві політичні переваги - гнучкий розум і гнучкий хребет. Тому він не тільки прем'єр Кабміну, а й прем'єр театру.

За кермо виконавчої влади лідер "Народного фронту", що перебував на піку впевненості в собі, вирішив боротися з першого дня, і переміг. Думаю, Арсеній Петрович усвідомлював складну політико-економічну ситуацію країни. Однак. По-перше, за весь час української незалежності з мавпячої пастки зміг вирватися лише один прем'єр-міністр: у 1993 р. лапку зі здобиччю зміг розтиснути тільки Леонід Кучма. По-друге, у прем'єра є підстави вважати, що Захід дасть-таки грошей: вдосталь для того, аби він, як мінімум, - втримав ситуацію в економіці, а як максимум - не пошкодував, що залишився на посаді основного розпорядника ними. По-третє, прем'єр-міністр упевнений, що складний склад Верховної Ради, масштабні бажання основних гравців і мізерні можливості їх задовольнити у будь-який момент дадуть йому публічний привід встати зі стільця за хвилину до вмикання рубильника.

У результаті тридцятиденної коаліціяди, спікеріади і прем'єріади ми отримали змішану модель управління потоками, а заодно й державою: Петро Порошенко не зважився одержати все, а також не зміг піти на чітке сепарування зон відповідальності. Яценюк не ризикнув зробити крок убік, але й не захотів узяти на себе всю відповідальність за економіку, віддавши президентові в руки війну та боротьбу з корупцією. За підсумками розподілу вони сплетуться в уряді, як "хлопчики-восьминоги", - у кожного по 8 рук, і всі з... партійних квот. І річ не в наявності партквитків у майбутніх міністрів, не в прізвищах, а в розподілі функцій між їх власниками.

Поясню тільки на одному прикладі. Дмитра Шимківа, який курирує в президентському офісі реформи, ладять на посаду міністра економіки. Багатьом незрозуміло, чому цього міністерства досі або не скасували або не об'єднали з Мінфіном і не зробили головним в уряді. Але йдеться не про це. Дмитро Шимків, коли не нервує, дуже милий співрозмовник. У нього добра освіта і приємна зовнішність. Він - продажник. Він продавав програмне забезпечення. Він не створив софт. Він не створив "Майкрософт". Він навіть не створив його представництво в Україні. Він усього лише його очолив. Хто сказав, що ця людина може генерувати системні реформи у країні? Поки що ми бачимо тільки плоди компіляторства, різноякісні уривки раніше кимось згенерованих думок. Як він зможе впоратися з махиною Мінекономіки? Але квоти, ліцензії, тендери, дерегуляція - надзвичайно потужний інструментарій. Його теж не хоче випускати з рук президент? У господарстві все знадобиться для хороших і різних справ. Але головне навіть не це. Без підписів міністра фінансів, міністра юстиції і міністра економіки жоден документ не може бути винесений на розгляд уряду. Заповнення клітинки міністра економіки своєю людиною дає президентові в руки стоп-кран від урядового паротяга, своєрідне право вето. Ним можна зупинити дурість, злочин або неправильний розподіл ресурсів.

Ні любові, ні довіри, ні єдиної мети у президента і прем'єра немає. Але є необхідність вдавати, що вони є. А це в умовах зростання аутсорсингу в управлінні країною все ж таки значущий дисциплінуючий момент. Крім того, наявний і чинник підпирання знизу. Багато хто ставиться до Коаліційної угоди, принаймні її смислової частини, як до потьомкінського будиночка, за яким приховане справжнє бажання важковаговиків: правити, контролювати й конвертувати. Насправді, попри всю еклектичність 70-сторінкового документа, його існування вселяє оптимізм. Не тому, що хтось його педантично виконуватиме, а тому, що окремі з депутатів, котрі доклалися до його написання, щиро вірять - так буде. І, сподіваюся, термоситимуть колег із фракції, колег із коаліції, колег із уряду. Зараз таких збурювачів спокою багато. Не знаю, скільки їх залишиться через кілька місяців. Когось виведуть із гри спокуси. Адже хабарів не беруть ті, кому їх не дають. А ті, кому дають, - не завжди не беруть. Когось використають втемну, як під час підготовки закону про люстрацію, яким одна олігархічна група намагалася закрити кадровий шлях у владу іншій олігархічній групі, котра уклала у Відні сейфову угоду з майбутнім президентом. Обов'язково використають чиюсь некомпетентність, адже коли заможним кротам треба провести закон через зал, ніхто не каже: "А приймімо закон, який допоможе нам украсти мільярди, - а в результаті десь через відсутність обладнання не відкачають недоношених дітей, хтось згорить живцем через форму, яка на 80% складається з синтетики, а пенсіонери продовжуватимуть раз на місяць купувати півкіло м'яса". Говорять інакше: "Приймімо закон про підтримку вітчизняного паливно-енергетичного комплексу в умовах військової агресії".

До цього треба звикнути, у цьому потрібно розібратися, навчитися читати закони, бачити пастки і кватирки, обчислювати корупційні ризики та механізми їх забезпечення. Треба зрозуміти, що законом про зняття депутатської недоторканності або про державне фінансування партій усіх проблем не вирішити. Головні корупціонери вже давно не сидять у парламенті. А партії, за винятком однієї - "Батьківщини", взагалі в парламент не проходять. Потрібно навчитися бути самокритичними, спробувати допустити думку, що ти знаєш ще не все, що ти розбираєшся ще не в усьому, що не кожна кухарка, не кожен експерт або громадський активіст можуть бути ефективними міністрами, керівниками центральних органів виконавчої влади або добрими законодавцями. На це потрібен час. А його немає.

Рефінанс видається під заставу... кримської власності. В енергетичній сфері відкіт при закупівлі обладнання - до 40%. "Підвищені" рентні платежі дають у результаті їх платникам 2 млрд грн економії. Курс убиває середній клас, що поповнює лави і так численного люмпена. А автомат у Харкові можна купити вже менш ніж за 100 доларів.

Перед країною стоять архіважливі й архіважкі завдання. Загроза зникнення держави - не міф і не маячня. І, як завжди, головна небезпека - всередині. Хай хтось б'ється об бетон у страусовій спробі не знати й не бачити залаштунків: "Усі, хто критикує владу в такий тяжкий час, - агенти Путіна. Дайте їм можливість попрацювати, показати себе".

Попрацювали. Ми побачили. І чітко розуміємо, що давати їм можливість працювати так, як вони робили це впродовж дев'яти місяців, - злочин. Заплющувати очі - зрада. Вірити в те, що в усьому винен тільки Путін, - громадянське слабоумство. Сподіватися, що Захід примусить провести всі необхідні реформи, - інфантилізм.

Знати, вичищати, пропонувати, вимагати, добиватися - ось завдання младоопозиції, що неминуче сформується в надрах кон'юнктурної трисотенної більшості, до складу якої входять кілька десятків людей, лояльних до Фірташа і Коломойського; півтори сотні бізнесменів від схем і бюджету. Зберіться, хлопці й дівчата. Ви та рештки журналістики і третього сектору, ослаблених вашим же походом у владу, - поки що єдина гребля між нинішньою загрозливою ситуацією та хаосом... ні, не третього Майдану, а кривавого бунту, який не розбиратиме ні прапорів, ні біографій, а тільки прагнутиме реалізувати соціальну справедливість у вигляді помсти та різкого скорочення розриву між багатими і бідними. Видовища - це добре, але коли вимкнений телевізор - потрібен хліб.

А ще потрібна надія. Звісно, мене хтось попрікне: мовляв, звідки їй узятися після всіх вищеописаних залаштунків. Але в мене вона є. Нераціональна, смішна. Ілюстрація до цього матеріалу - робота нашої 10-річної доньки. Аня виліпила її з пластиліну для шкільного ярмарку, що проводився на підтримку воїнів АТО.

Знаєте, як вона називається? "Завтра України".