Позаблоковість — це дорого і... несучасно

Попри те, що Збройні сили України з 2003 року структурно готували до інтеграції в Північноатлантичний альянс, новий Верховний головнокомандувач уже визначив для України статус позаблоковості. Не зупиняючись на суто процедурних питаннях зміни курсу (зокрема необхідності внесення змін до Закону України «Про засади національної безпеки України»), на неможливості нейтрального статусу за наявності військової бази іноземної держави на території України, — поглянемо на військово-економічний бік питання.

Ідеологія вступу до НАТО підкріплювалася передусім стриманими військовими витратами, розтягнутими за рахунок чіткого планування на багато років. Народ лякали великими тратами на нові озброєння західного виробництва, але насправді ці асигнування пов’язані не з НАТО, а з нагромадженою купою проблем за останні півтора десятиліття. Для порівняння: сусідня Польща, вкладаючи в обороноздатність 2% ВВП щорічно, з яких 25,3% йде на переозброєння, за десять років наблизилася до вирішення проблеми первинної модернізації армії. В Україні ж компактна, мобільна армія мусила б мати певну, важливу для всього військово-політичного блоку спеціалізацію. Україна ідеально вписувалася в натовську концепцію з розвитком своєї військово-транспортної авіації та забезпеченням перекидань підрозділів і техніки альянсу.

Звісно, багато що слід підтягувати до стандартів НАТО, але Україна тут, мабуть, у кращому становищі, ніж країни Центральної та Східної Європи. Наприклад, уже сьогодні українські засоби зв’язку дозволяють взаємодіяти зі штабами альянсу, а ряд нових розробок, реалізованих за рахунок збройового експорту, не тільки вписуються в стандарти НАТО, а й купуються країнами альянсу (зокрема високоточні засоби ураження та засоби захисту від високоточної зброї). Натомість Україна могла б розраховувати не лише на дипломатичне і військове «прикриття» Брюсселя, а й на технологічне донорство. Адже не секрет, що Україна здатна самостійно забезпечити потреби ЗСУ лише на 60—65%. Та ж таки Туреччина, яка історично взагалі не мала власної оборонної промисловості, за рахунок імпорту технологій країн НАТО для організації власного виробництва на 2010 р. довела можливості задоволення потреб національної армії власними потужностями до 50%. А на 2016 р. планує довести цей рівень до 100%.

Тут можлива й практична ілюстрація: відвідавши Київ цього тижня, один із менеджерів італійської Augusta Westland (Україна, поряд із використанням на майбутніх корветах вертольотів Ка-27, розглядає і можливість закупівлі нових гвинтокрилих машин із європейською пропискою) заявив: якби Україна була членом НАТО, питання передачі технологій виробництва вертольота вирішувалося б без зволікань. Він навів приклад тієї ж Туреччини, якій компанія разом із закупівельним контрактом передала пакет технологій. Є й інші форми вигод, характерні для учасників військово-політичних блоків. Наприклад, Словаччина за рахунок натовського забезпечення взагалі відмовилася від купівлі ударних вертольотів. Прибалтійські країни досі не мають власної бойової авіації, а низка держав Центральної та Східної Європи посиляться за рахунок розміщення військових об’єктів НАТО. Якщо до цього додати, що протистояння між НАТО й ОДКБ належить до сфери сценічних фантасмагорій, то можна з повною відповідальністю стверджувати: приєднання до блоку принесло б Києву політичні й економічні вигоди. Втім, натовська перспектива для України перетворилася на пару задовго до президентських виборів: після саміту альянсу 2008 р. в Бухаресті шанси України були відкинуті на десятиріччя.

А ось позаблоковий статус означає насамперед досягнення і підтримку такого рівня обороноздатності країни, який дозволяє їй самостійно забезпечити недоторканність своїх кордонів та територій. Перебуваючи на перехресті геополітичних інтересів світових центрів впливу в особі НАТО і Росії, маючи порівняно велику територію, ослаблена економічно і внутрішньополітичними чварами, Україна перебуває у стані асфіксії. Там, де мають бути військові м’язи, сьогодні можна виявити лише гнійні виділення. Не тому, звісно, що армію готували до статусу членства в НАТО, а внаслідок невідповідності структурної підгонки ЗСУ їхньому реальному посиленню.

Для адекватного протистояння всім загрозам самостійно необхідна комплексна система оборони, дійова без допомоги союзників. До неї, якщо говорити про Україну, слід зарахувати ракетний щит стримування (зброя, яку Україна здатна зробити самостійно), потужну бойову авіацію з відповідною системою підготовки пілотів (підготовка пілота 1-го класу коштуватиме 5 млн. дол. плюс ще 1 млн. дол. щорічно на підтримку його рівня), сильну протиповітряну оборону (ППО), адекватні засоби виявлення і розвідки, у тому числі космічні. Без останнього елемента ракети дальністю ураження до 500 км виявляться непотрібними. Це як мінімум. Звісно, бажано було б побудувати корвети, щоб почати формування в Україні флоту. Логічно створити парк Ан-70, здатний працювати на імідж і скарбницю країни. На реалізацію таких амбіцій, за приблизними підрахунками Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, необхідно 45—60 млрд. дол. на найближчих сім років.

А тепер спробуймо глянути на амбіції держави і зіставити їх із тим, що залишилося в державній кишені. На сьогодні військове відомство підготувало чотири проекти Державних цільових оборонних програм: розвитку озброєнь та військової техніки на період 2010—2015 рр., реалізації ракетного проекту «Сапсан» (оперативно-тактичного ракетного комплексу), створення і виробництва національного корвета, внесення змін до програми реалізації проекту Ан-70. Фактично, це викладені пріоритети. Задля об’єктивності слід додати, що, здається, вперше Генштаб ЗСУ оперує довгостроковими планами: «Сапсан» розрахований до 2020 р., корвет — до 2026 р., Ан-70 — до 2022 р. Але фінансова «вага» тільки першої програми становить 49 млрд. грн., а всіх разом — 63 млрд. грн. Хоча, скажемо прямо, утримання цих програм досить скромне, воно не передбачає закупівлі, наприклад, партії бойових літаків чи систем космічної розвідки. Навіть модернізація авіапарку літаків і вертольотів відповідає рівню військових амбіцій середньої держави часів другої половини 90-х років.

Але що ж робити? У ЗСУ близько 1500 основних бойових систем, 95% із яких потребують негайної заміни, модернізації чи хоча б ремонту. У країні розвалена боєприпасна галузь, а два її найважливіші заводи — «Точмаш» і Донецький казенний завод хімічних виробів — фактично перестали існувати. ППО перебуває у критичному стані, а сьогодні питання бойового чергування «закривається» за рахунок ОКР, але не взятої на озброєння системи. ЗСУ не бачать далі бінокля, навіть закуплений у Ізраїлю комплекс безпілотної тактичної розвідки, за словами представника Міноборони, «не знайшлося кому вивчити». Цей комплекс так і не був задіяний, що шокувало ізраїльську сторону. У надзвичайно важливому для обороноздатності країни проекті — створенні власної оперативно-тактичної ракети — Україна за п’ять років не пішла далі ескізного проекту. Нинішнього року можна буде відзначити десятиліття взяття на озброєння у ЗСУ військово-транспортного літака Ан-70, який досі не долетів до серії. Взагалі, за рахунок експортної діяльності ОПК за останніх п’ять років узято на озброєння 93 зразки військової техніки, але в армію потрапили тільки одиниці.

Втім, повернімося до грошей. На цей час умовно виконується 60 контрактів між Міноборони і підприємствами ОПК. У травні ц.р. має відбутися закладання першого корвета. Як зазначають інформовані люди військового відомства, уряд затвердив суму асигнувань, яка дорівнює 37 млрд. дол., або майже по
8 млрд. грн. на рік. Ці ж військові зазначають, що на поточний рік у Мінфіні неофіційно запропонували виділити мільярд. Беручи до уваги той факт, що ще жодна обіцянка не була виконана повністю, очікується десь половина, а може, й ще менше. Та й бюджету, власне кажучи, поки що немає взагалі... Можна згадати, правда, як підійшов до справи попередній уряд, пообіцявши на закупівлю озброєнь 1,6 млрд. грн., із яких через основний фонд виділялося... 39 млн. Решта — через неіснуючий де-факто, завжди порожній спецфонд. В оборонно-промисловому комплексі і в Міноборони це називають найбільшою фальсифікацією стосовно військових асигнувань за всю нову історію України. Ось і вся математика...

Фактично, перед Міністерством оборони стоїть нездійсненне завдання, а ідея Леоніда Кучми за рахунок багатовекторної політики і дипломатичної спритності закрити дірку військової анемії може діяти лише до пори до часу. Офіційні особи у нас звикли оперувати гіпотетичними даними й цифрами. Скажімо, 2008 р. гендиректор Національного космічного агентства України Юрій Алексєєв заявив, що батарея ракет «Сапсан» коштуватиме близько 5 млрд. грн., а українські підприємства здатні побудувати комплекс за 2,5—3 роки. Втім, ці слова були майже точною копією сказаного Ю.Алексєєвим 2006 р. (7 березня 2006 р. Рада національної безпеки і оборони України схвалила пропозицію створити українську версію сил стримування, в основу яких мали лягти оперативно-тактичні ракетні комплекси.) Про ППО країни ніхто взагалі особливо й не згадує, — тема неприємна. А вартість же одного дивізіону ППО рівня С-300ПМУ (тобто не найсучаснішого) сягає 150 млн. дол., одного бойового літака рівня удосконалених МіГ-29 і Су-30 — близько 40 млн. дол., одного навчально-бойового літака типу Як-130 (хай навіть з українськими двигунами) — до 15 млн. дол. Одне слово, поки що масштабне і якісне переозброєння ЗСУ неможливе. Будувати ж позаблоковість, спираючись на єдину ракетну бригаду з ракетами «Скад» 50-річної давності, щонайменше, наївно. Взагалі ж, заява нового Верховного головнокомандувача цього тижня про необхідність «переглянути уявлення про військові загрози» наводить на думку, що його з цими загрозами очільник військового відомства не ознайомив. Тому що позаблоковий статус цих загроз не скасує, а лише наблизить до реалій.

Укотре Україна піде на півзаходи у вигляді волюнтаристичних подовжень термінів експлуатації військової техніки, ремонтів та модернізацій. Тут поки що президенти і глави урядів навдивовижу одностайні в копіюванні рішень. Незалежно від кольору політичних символів.