Поза зоною досяжності

Створюється враження, що свободу слова в Україні канонізували. Тільки що — президент виймає з кишені прапор із відповідним написом і безстрашно йде по воді. Очевидно, як і гайдаївський Гена Козодоєв, увірувавши у власну місію. Прем’єр-міністр віднедавна, героїчно «прориваючись на кожен наступний ефір», не забуває запевнити народ, що всіма своїми силами захищатиме здобуту на Майдані реліквію. Лідер опозиції і той тепер її поважає.

Якось вже зовсім журналістському співтовариству ніяково стало — і за себе, і за своє слово. Адже наче живе ще... Та й на країну, м’яко кажучи, благодать не зійшла. Загалом, не клеїться щось уся ця нав’язувана політиками віртуально-ідеалістична картинка з тим, що відбувається насправді. Не стикується з особистісними і фаховими відчуттями. Які не щадять.

Адже влада, яка публічно заграє з медіа абсолютно глуха до їхнього голосу. Статті Кримінально-процесуального кодексу України, що диктують правоохоронним органам вважати факти, викладені в ЗМІ, підставою для порушення кримінальних справ, давно перетворилися на бутафорію. Навіть кричущі і шокуючі порушення закону, які регулярно оприлюднюються ЗМІ, державою ігноруються. А якщо й ні, то тільки в інтересах особистої політичної вигоди кланів і партій. Історія ж про те, як міністр праці Німеччини якось скористалася службовим автомобілем з особистою метою і відповіла за це перед законом і перед суспільством — для нашої «демократії» те саме що комедія.

Насправді в Україні є свобода говорити, але немає обов’язку — чути. ЗМІ, у яких ще квартирує громадянська совість, по-різному намагалися вказувати на хвороби влади і суспільства. Хто фотографував незадекларовані особняки, хто намагався звести дебет із кредитом липових декларацій про доходи. «ДТ» пропонує читачеві пригадати, ті сигнали SOS, які воно подавало протягом року. Стукаючи в усі двері і телефонуючи на всі номери. У більшості випадків, на жаль, безрезультатно. Тому що влада в Україні, міцно обгороджена Печерський пагорбами і закритими списками, як і раніше, поза зоною досяжності.

Прищеплені ПРіБЮТ. Руба у публікаціях «ДТ» пройшли наскрізні теми української політики, від яких продовжує «глючити» всю країну. Невпинна війна між гілками влади, віртуальна коаліція в парламенті, не надто легітимний Кабмін, порожні міністерські крісла і колабораціоністська опозиція — аксіоми української державності. Проте фаворит сезону — проект нової Конституції України, створений «кропіткими» руками юристів ПРіБЮТ.

Насправді цей нетлінний документ, який першим серед українських мас-медіа опублікувало на своєму сайті «ДТ» (12.06.2009), міг забити останній цвях у кришку труни української демократії. Їхня Конституція на двох фіксувала такі механізми обрання ВР і розподілу впливу там (переможцю — все, переможеному — нічого), що у поєднанні з підвищенням виборчого бар’єру для політичних партій, а також обранням президента в парламенті, залишали цій країні надто мало шансів.

Проте ми не тішимо себе надіями, що змогли завадити союзу. Насправді його розміняли на дискредитацію Тимошенко наближені до Януковича представники «РУЕ». Ми ж усього лиш дали можливість суспільству познайомитися із секретним документом, під яким стояли підписи лідерів двох політичних сил. І не факт, що вони до нього не повернуться.

Шалене право. Країна виробила імунітет до шоку. (О.Макаров, №47, 5 грудня). Скільки часу убивство Георгія Гонгадзе справді хвилювало громадськість, а не просто залишалося на слуху виключно зусиллями його колег? Близько двох років. Потім зник інтерес… Про фальсификаціїї-2004 забули вже через півроку. А про наслідки сафарі пана Лозінського і К^о через два місяці. Скандалу, пов’язаного з педофілами з «Артеку» нам вистачило тижнів на два...

Причин цього кілька. По-перше, кожен із цих випадків типовий. У нас зникали і зникають тисячі людей, а їхні матері не можуть навіть зареєструвати заяву в міліції, яка не хоче псувати статистики.

Винятковою подією став не сам факт смерті людини в депутатських угіддях, а те, що йому надали розголосу і дали законний хід. Принаймні спочатку. Про розмах української дитячої порноіндустрії і про те, як вільно почуваються вітчизняні і заїжджі педофіли, також було відомо...

По-друге, щодо жодного з цих кричущих злочинів немає покарання усіх винних і торжества справедливості. Від цієї безвиході і безсилля сприйняття притупляється. Ми підсвідомо рятуємося, встановлюючи гранично низький больовий поріг. Це початок шляху, наприкінці якого — лише реакція на фізичний біль.

А судді хто?.. Усі роки «ДТ» скрупульозно подавало всі існуючі погляди на реформування судової системи, навіть якщо ми були не згодні з думкою автора. Ми аналізували досвід зарубіжних держав і копалися у вітчизняних законопроектах, роблячи все для того, щоб внести посильну лепту в побудову кінцевої лінії оборони прав людини — суду. Останнім часом пильно стежили за новонародженою судовою вертикаллю — адміністративними судами. Сьогодні можна сказати одне: наша праця виявилася марною. Про судову реформу говорити вже просто смішно. У безодні таки не виявилося дна. Наші суди залишається хіба що підірвати, щоб спробувати побудувати на їхньому місці Храм правосуддя.

Вакуум безпеки. У 2009 році редакція «ДТ» була буквально завалена матеріалами експертів, стривожених тим, що після того як загальмувався процес приєднання до Північноатлантичного альянсу, Україна виявилася у вакуумі безпеки. Затиснута між НАТО та ОДКБ, наша країна фактично стала полем зіткнення інтересів основних геополітичних гравців — Росії, США, ЄС.

Дискусію розпочали Володимир Горбулін і Олександр Литвиненко статтею опублікованою в №11, 28 березня. Пізніше автори ще не раз зверталися до цієї теми (№35, 19 вересня; №43, 7 листопада). Свою думку на сторінках видання висловили Дмитро Кулеба (№24, 27 червня), Анатолій Зленко (№31, 22 серпня), Вадим Карасьов (№37, 3 жовтня), Анатолій Гриценко (№41, 24 жовтня), Павло Жовніренко (№44, 14 листопада), Тарас Стецьків (№44, 14 листопада), Сергій Гриневецький (№41, 24 жовтня), Анатолій Орел (№34, 12 вересня) та ін.

Заклики експертів залишилися непоміченими керівництвом країни. Державного майданчика для обговорення нагальної проблеми так і не було створено. «Державні мужі» вирішили сконцентруватися на боротьбі за владу, потураючи смакам своїх електоральних груп.

Не можна сказати, що нічого не робилося взагалі. Київ вирішив модернізувати Будапештський меморандум: на його базі мали підготувати багатосторонній документ, де буде прописано юридично вивірений механізм реалізації гарантій безпеки України. Проте яким буде документ в остаточному вигляді — невідомо: переговори нині на початковому етапі і можуть тривати роками. Та тільки новий документ навряд чи зможе гарантувати невтручання тієї ж Росії у внутрішні справи України: як свідчать події останніх років, Кремль не церемониться із засобами для досягнення своїх цілей, ігноруючи свої міжнародні зобов’язання, а країни ЄС здають своїх партнерів заради російського газу.

Армія контрактів. У середині травня поточного року Дмитро Менделєєв (№17) виступив із стислим екскурсом у «каптьорку» Міноборони, продемонструвавши лише окремі схеми розкрадання бюджетних грошей і майна, успішно застосовувані керівництвом військового відомства. Як і прогнозував автор, за всі діяння, описані в статті, нікого не притягнуто ні до адміністративної, ні тим більше до кримінальної відповідальності. Проте деяких позитивних результатів досягнуто:

Ю.Єхануров — вигнаний у червні з посади міністра оборони Верховною Радою, «вирішує питання» місцевого самоврядування в секретаріаті президента;

І.Монтрезор — викинутий урядом двічі (у червні і жовтні) із теплого крісла заступника Юрія Івановича, і тепер теж десь поруч із ним плекає надію на повернення в судовому порядку до фінансових і майнових потоків Міноборони.

Як і передбачалося, команда колишнього міністра оборони до кінця каденції діючого президента продовжує надавати «посильну» допомогу Міноборони у позбавленні від майна і фінансів. Звичайно, вже не так успішно. Дедалі менше залишається «помічників-несунів»; не контролює бензинові річки і продовольство В.Бартків; розчинився в небутті департамент економічної і господарської діяльності В.Ясюка, багато персонажів зникли, як їжачок у тумані.

Проте й уряд, як передбачалося, покинув наведення порядку, як завжди, на півдороги.

А прокуратура? Зрозуміло, не знайшла ні складу злочину, ні злочинців. Кримінальні справи, які виникають наче гриби після дощу по всій країні, закриваються блискавично, не діставшись до суду.

Підбиваючи підсумки вищевикладеного, слід зазначити, що «боротьба» за повернення Ю.Єханурова та І.Монтрезора в судах із використанням і «сліпої» прокуратури, і такої ж військової контррозвідки, індиферентної до відповідних доручень уряду, міліції і податкової, дозволила усе ж таки підназбирати матеріал, що дозволяє документально підтвердити події, які колись мали місце в Міноборони. Постараємося найближчим часом подати їх на суд читача.

ОПК? Бувай, пока! Переважно представники влади, відповідальні за прийняття рішень у сфері реформування армії та ОПК, мало уваги звертали не лише на рекомендації недержавного сектора, але й на надривні публікації журналістів. У цьому сенсі горезвісна свобода слова і демократія надто мало вплинули на зовнішній образ Збройних сил України і на оборонно-промисловий комплекс країни.

Факти буденного життя армії свідчать, що вона не стала і не стане в 2010 році пріоритетом державної влади. На тлі катастрофічно низького рівня обороноздатності Міноборони і Генштаб ЗСУ зайняті «розробкою» принципово нового, «національного» стройового кроку і перейменуванням частин. Проте чи їхня в тому провина?

Доречно нагадати, що поряд із цим навіть не завершено ескізний проект створення багатофункціонального ракетного комплексу «Сапсан» (основи майбутнього неядерного щита стримування). Хоча про необхідність просувати насамперед цей проект повторювали військові експерти В.Бадрак і С.Згурець (№7 від 28 лютого і №21 від 13 червня). Більш того, за оцінками військових, «Сапсан» не з’явиться у ЗСУ раніше 2015 року — за умови безперебійного фінансування. А при фінансових показниках 2009 року і прогнозних показниках 2010-го ця розробка може затягтися на 8—10 років або і взагалі буде заморожена. Військові кажуть, що за «тверді» 39,2 млн. грн. (за основним фондом) можна в 2010 році реалізувати одну маленьку ДКР. Або, скажімо, розплатитися за ескізний проект «Сапсану»... Незважаючи на аргументовані посилання у «ДТ» (наприклад, у тому ж №7) про потребу активізувати модернізацію бойових літаків, військове відомство придбало поточного року дев’ять літаків замість 52 (та й те, з урахуванням трьох повітряних машин, на яких проводилися випробування). І так навряд чи не в усіх напрямах розвитку ЗСУ та ОПК...

Втім певної уваги виданню вже ж вдалося домогтися. Спрацював механізм впливу на владу і у випадку із загрозою зриву найбільшого збройового проекту обсягом 2,4 млрд. дол. — після статті В.Бадрака (№46 від 28 листопада) гарантійний лист від імені уряду все-таки було підписано, і проект почав реалізовуватися.

«Не галопом по європах». «Обстоювання прав «маленьких українців» на свободу пересування на ділі зазвичай обмежується обвинуваченнями Європи перед телекамерами в тому, що «вона нас не хоче», — писала Тетяна Силіна (№13 від 13 квітня) після того як Верховна Рада провалила відразу два законопроекти — урядовий і депутатський — про Концепцію державної міграційної політики, а секретаріат президента укотре почав активно погрожувати упровадити візовий режим для країн Шенгенської зони.

Замість того щоб прийняти необхідне для впровадження безвізового режиму з Європою законодавство, створити, зрештою, єдиний міграційний орган, побудувати (на європейські гроші!) пункти тимчасового утримання нелегальних мігрантів, нормально облаштувати кордон, боротися з корупцією тощо, і влада, і опозиція, чиї представники давно вже їздять по Європі без віз, маючи в кишені дипломатичний паспорт, продовжують кивати на Євросоюз, мовляв, у них там «подвійні стандарти».

Проте «відповідальність за реалізацію прав громадян на свободу пересування дедалі більше переноситься в площину дій української влади, від політичної волі та інституційної спроможності котрої тепер переважно залежатимуть терміни скасування віз для громадян України з боку ЄС», підкреслював Олександр Сушко (№25 від 4 липня), стурбований тим, що не тільки Сербія, Македонія, Албанія та інші країни Західних Балкан значно обігнали Україну на шляху до безвізового режиму з ЄС. У деяких питаннях ми відставали навіть від Росії і Молдови, котрі вже видавали своїм громадянам біометричні паспорти.

«ДТ» не раз публікувало докладний перелік кроків, здійснивши які Україна впритул могла б наблизитися до скасування шенгенських віз для своїх громадян. Але що ми маємо сьогодні? Як сумно констатував О.Сушко
(№ 50 від 19 грудня), ступінь нашої відповідності тим критеріям, з котрими успішно впоралася Сербія, Македонія і Чорногорія, які отримали цього дня безвізовий режим із Європою, не перевищує 10—20%. Про біометричні паспорти тільки говорять. Створення єдиного міграційного органу було знову заблоковано — цього разу секретаріатом президента, після того як Кабмін оформив потрібну постанову. Ряд необхідних конвенцій Ради Європи так і не ратифіковано Верховної Радою. Як у нас борються з корупцією у сфері видачі документів, красномовно свідчить хоча б той факт, що посольство Франції цього року збільшило на декілька відсотків кількість відмов у видачі віз саме тому, що подавалося багато фальшивих документів від заявників... Не побудовано нових пунктів для нелегальних мігрантів, а виділені на них європейські гроші зникли в невідомому напрямку. Цей сумний список, як і раніше, довгий. Перспективи безвізового режиму, як і раніше, туманні. А обвинувачення на адресу Євросоюзу в передвиборній риториці дедалі голосніші…

Євро-2012: крадуть! Можна не сумніватися, що після рішення виконкому УЄФА залишити Україні як чотири міста, що приймають фінал європейського чемпіонату з футболу, так і фінал у Києві, проект Євро-2012 вийде в лідери за корупційними скандалами. Підтверджують це публікації, пов’язані з тіньовою частиною підготовки в «розминковий» період між Кардіффом і Мадейрою, тобто з квітня 2007-го по грудень 2009-го. Коли повномасштабного фінансування ще не було і чиновникам доводилося «тирити по кишенях копійки». Але й «копійки» вражають.

Щоправда, ті дядьки й тітки, яким дані повноваження здійснювати контроль і порушувати різні кримінальні справи, певне, наші статті пропустили. А шкода. Тому що, крім виконання професійного обов’язку (тобто справного відпрацювання державної зарплати — наших із вами податків) могли легко отримати й нові зірки на погони, і ордени з медалями на лацкани. Особливо напружуватися їм би не довелося: статті в «ДТ» свідчили про факти і суми бездарно розбазарених або банально вкрадених. Йдеться про десятки й сотні мільйонів бюджетних грошей.

Міркуйте самі. «ДТ» №19, стаття Андрія Капустіна «Непокобелима сучність друзів жучок». Докладна схема «розпилу» чиновниками КМДА майже шести мільйонів гривень під прикриттям стерилізації бездомних тварин. Юрист КМДА вгледіла розбіжність у сто гривень. До інших фактів претензій немає. Слідства теж немає. Навіть попри те, що стаття премійована на Національному конкурсі антикорупційних журналістських розслідувань.

«ДТ» № 26, стаття Ольги Скрипник «Євро-2012. Тримай кишеню ширше». «Розпаювання» кількох сотень мільйонів. Від фінансування будівництва сумнівних об’єктів, які не мають стосунку до Євро-2012, і до поїздок на передріздвяний ярмарок у Швейцарії під виглядом підготовки до чемпіонату суддів, митників та інших силовиків. Реакції з боку правоохоронних органів немає.

«ДТ» №45. Ще одна стаття Андрія Капустіна «Повнопорожня склянка». 47,6 мільйона гривень виділяються на будівництво гуртожитків податкової академії в Ірпіні. Знову ж під виглядом підготовки до Євро-2012. І знову тиша.

У «ДТ» №20 було опубліковано інтерв’ю з головою тимчасової слідчої комісії Верховної Ради з розслідування діяльності КМДА депутатом Кирилом Куликовим. Сто мільйонів гривень, призначених на підготовку Києва до Євро-2012, були влиті в так і не закінчене будівництво онкологічного центру. Правоохоронці не зробили жодного руху за фактами доповіді слідчої комісії, де фінансові порушення починали розглядати як мінімум із мільйона, а перелік порушень і зловживань зайняв кілька десятків сторінок.

Паперові інвестпроекти. 24 січня прем’єр Юлія Тимошенко заявила, що економіку витягне з кризи «радикальна зміна інвестиційного клімату в країні». І сказала: «...для кожного міністерства ми затвердили сотні інфраструктурних проектів... Ми заклали в бюджеті 37 млрд. грн. для залучення інвестиційних грошей під державні гарантії».

«...Багато джерел фінансування готові, оскільки існує список провідних у відповідних сферах світових компаній, зацікавлених вкладати гроші в Україну на таких умовах», — креативила прем’єр. Інфраструктурні проекти — це гроші, робочі місця, пожвавлення економіки — погодилися ми. За гарячими слідами «ДТ» звернулося в 12 міністерств і відомств із проханням надіслати переліки затверджених проектів.

Майже місяць спілкування з виконавчою владою став справжнім випробуванням. Деякі міністерства «відморозилися», інші, як, наприклад, Мінтрансзв’язку, надіслали списки сотень довгобудів. Усупереч запевненням прем’єра, за багатьма позиціями значилося: «Триває пошук інвестора».

Після детального аналізу ситуації (А.Єрьоменко, І.Маскалевич, Н.Яценко, №6 від 21 лютого) ми дійшли висновку, що «навіть затверджені урядом проекти в 90% випадків не мають у 2009 році шансів на фінансування. Про які інвестиції, про який стабфонд, про які банківські кредити під гарантії уряду може йтися, коли держбюджет зведений із колосальним прихованим дефіцитом, країна — напередодні розриву відносин із МВФ, а чвари між президентом, прем’єром і Верховної Радою, яка примкнула до них, стали предметом глузувань світового співтовариства?»

Крім розриву з МВФ — наче у воду дивилися. На 1 грудня ц.р. держгарантій роздано вже на
63,3 млрд. грн. замість запланованих 37 млрд. Проте з 24 рішень Кабміну тільки три стосувалися справді інфраструктурних проектів (у тому числі гарантії на
8 млрд. грн. Укравтодору, видані ще в січні). В останні місяці держгарантії щедро роздавалися під закупівлю автомобілів швидкої допомоги, лікарських і медичних засобів, причому особливо обласканим виявився Укрмедпостач. Тобто уряд, маскуючи банальний дефіцит коштів, перекладав поточні витрати на бюджети наступних років.

Однак ідея інвестицій безсмертна! 19 грудня ц.р. на сторінках «ДТ» радник прем’єра з іноземних інвестицій Владислав Каськів розмірковує про діяльність створеного ще в січні (!) Укрзовнішінвесту. Судячи зі статті, чиновники цілий рік облаштовувалися і плодили плани, а інвестиційний ривок плавно перекочував на 2010-й. Його квінтесенцією стануть «затвердження урядом десяти стратегічних проектів і залучення коштів на їхнє фінансування в розмірі не менш як 7 млрд. дол.», а також «підготовка не менш як 40 великих інвестиційних проектів і залучення засобів на їхнє фінансування в обсязі як мінімум 5 млрд. дол.».

Рік пішов на те, щоб плани перестали обчислюватися сотнями та вмістилися у десятки. Але при цьому залишилися планами.

Списки богообраних. Рефінансування, виділене Національним банком своїм підопічним після початку кризи, стало однією з найжирніших плям на репутації регулятора та всієї банківської системи.

У Нацбанку визнали, що відомство не було повністю готове до дій в умовах кризи, як і не можуть заперечити, що видане банкам рефінансування стало однією з причин торішньої девальвації. Але навіть коли погодитися з тим, що за всього бажання Нацбанк не міг контролювати процесу подальшого витрачання рефінансування (ці гроші однаково потрапили б на валютний ринок, який обіцяв 40—100% доходності), то чому навіть після грізного прем’єрського звинувачення в спекуляціях так і не був викритий жоден винний?

Вплив ЗМІ у цьому питанні виявилося мізерним. Нацбанк не те що не розкрив основних отримувачів, а навіть навпаки — «сховав» дані про загальні обсяги наданого їм рефінансування в рамках програм фінансового оздоровлення. Певне, щоб, як і Кабмін із даними з ВВП, уникнути вигадок. Але якщо у відомстві наприкінці минулого року все було зроблено відповідно до букви закону, то до чого ця закритість під вивіскою «банківська таємниця», котра породжує дедалі нові чутки і домисли? Кому, окрім нечистих на руку банкірів, вона вигідна? Таблиці перших «траншів» донорства Нацбанку опублікувало «ДТ». Ну, і?

Газ. Пропало все. У березні Дмитро Менделєєв у статті «Що заходить по трубі, а розходиться по кишенях?» писав: «Уряд має зрозуміти: якщо нема контролю над роздрібним ринком природного газу, то відсутній і контроль над своєчасним збиранням коштів за спожитий промисловістю, комунальниками, населенням і бюджетною сферою енергоресурс. Саме роздрібна торгівля газом зяє розмаїттям великих і малих дірок, через які йде відплив фінансових ресурсів, котрі створюють, серед інших причин, реальний дефіцит бюджету НАК.

Зволікання з ухваленням комплексу адміністративних, кадрових, нормативних і інших заходів призведе до посилення дестабілізації економічної ситуації в країні, що безпосередньо позначиться на безпеці громадян і держави загалом».

Автор документально підтвердив наявність мільярдних махінацій на ринку газу України. У статті також критикувалася претензійна політика НАК «Нафтогаз України» і сформована система виведення державних фінансових ресурсів у тіньову сферу.

Реакцією на статтю була групова гробова тиша.

Два тижні по тому «ДТ» звернулося в Генпрокуратуру. Відповідь за підписом заступника начальника управління — начальника відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави Трипілка повеселив у редакції всіх: ГПУ переспрямувала звернення «ДТ» в... МВС. Кримінальні справи? Не те що десятків — жодної!

І тільки наприкінці травня 2009 року за власним бажанням уряд «пішов» заступника глави НАК «Нафтогаз України» В.Триколича, котрий мав стосунок до формування «стабільної роботи» міськ-і облгазів зі створення боргів за спожитий природний газ. Як сказав безпосередній шеф зазначеного фігуранта Олег Дубина у відповідь на запитання «ДТ»: «Справді, Триколич написав заяву про відставку із займаної посади, скажімо так, за власним бажанням. І я її прийняв. Далі — без коментарів».

Із запізненням майже на два місяці — 10 червня 2009 року — було ухвалено «епохальну» постанову уряду щодо передачі на баланс дочірній структурі «Нафтогазу» газорозподільчих мереж.

У серпні 2009 року НАК нарешті завершила створення дочірньої компанії «Нафтогазмережі», яка мала взяти на себе контроль за організацією платежів на роздрібному ринку природного газу.

І тільки наприкінці вересня 2009 року ДК «Нафтогазмережі» створила перші чотири регіональні філії для управління державними газорозподільчими мережами.

Звісно ж, цікавішого заняття, аніж передача газорозподільчих мереж під час опалювального сезону, наш рідний уряд і вигадати не міг.

Можна чітко підрахувати розмір збитку, завданий нам із вами газорозподільниками, котрі закуповували неіснуюче устаткування, витрачали державні гроші на що завгодно, але не платили Росії за газ. Щомісячно цей збиток дорівнює кредитам «Нафтогазу України», котрі щедро видає Ощадбанк в оплату боргів за російське блакитне паливо. Кредитує Ю.Тимошенко не НАК, а злодюжок, які сидять на газовій трубі… Кримінальних справ — нема.

Друге пришестя ТПУ в ДПАУ. У лютому цього року «ДТ» (№ 5 від 14 лютого) опублікувало статтю Андрія Марусова про плани щодо створення потенційно корупційної схеми з електронною звітністю під дахом ДПАУ. Йшлося про приватного «спецоператора», котрий монополізує передачу електронних звітів компаній у ДПАУ. І стягуватиме мільярдний хабар із платників податків. За фактичного схвалення керівництва ДПАУ. А либонь податкова могла б обходитися і без посередника.

Ми попереджали: те, що відбувається, дуже є близьким до схеми Тендерної палати (посередники, приватні патенти тощо). Ми передбачали, що за новою схемою стоять усе ті ж прибічники ТПУ (бютівці Яценко, Осика, комуніст Ткаченко та інші). Роком раніше економічний комітет ВРУ, котрий перебуває під їхнім контролем, протягував схему електронної звітності на рівні закону. А серед керівників і засновників ТОВ «Ефективні інформаційні системи» — претендента на роль «спецоператора», — виявилися особи, близькі до батьків ТПУ.

Наші передбачення виявилися правильними. У травні «ЕІС» отримав патент на «спосіб автоматизованої подачі звітності». Влітку він почав працювати із ДПАУ. Восени підприємці стали скаржитися на нав’язування «спецоператора». А от із 1 січня 2010 весь великий і середній бізнес зобов’язали подавати звітність виключно в електронній формі, чим відчутно розширили пасовище для «ЕІС».

Реакція влади? Мовчок. Або незграбні виправдання (О.Кужель, В.Регурецький). ЗМІ? Ціла серія публікацій. Але — вже наприкінці осені. Коли все було «на мазі». Опозиція? Самотній протест О.Лукаш у листопаді: посередник-паразит заробить на підприємцях до 2 млрд. грн. у рік! Громадські організації? До грудня «прокинулася» тільки УСПП. А либонь на «клітинному рівні» проблему потрібно було лікувати в лютому! Не чекаючи пухлини.

Митниця. Щось зрушило. На статтю Юрія Бутусова в № 36 від 26 вересня була бурхлива реакція з різних боків. Заступник голови Тарас Козак, котрий курирує департамент боротьби з контрабандою, про який ішлося в публікації, поспішив видати прес-реліз щодо грандіозних успіхів свого департаменту в розкритті контрабандних операцій. Народний депутат Ігор Рибаков, відомий своєю пильною увагою до роботи митниці, написав депутатський запит у всі органи влади з вимогою перевірити факти, зазначені в матеріалі. Що породило цілу гору перевірочних матеріалів від прокуратури та митниці, а в результаті — миша.

Зате оперативно на статтю відреагував глава Державної митної служби Анатолій Макаренко. Насамперед він скасував інструкцію про порядок проведення експертизи товарів на кордоні, яка викликала безліч зловживань при митному контролі. Це питання розглядалося в статті як приклад неефективних управлінських рішень керівництва ДМСУ. Потім намітив план публічних заходів щодо захисту офіційних дистриб’юторів і виробників.

Проблема повної беззахисності внутрішнього ринку як основної причини заниження митної вартості імпорту була головним лейтмотивом статті. Тому було цікаво дістати запрошення від керівництва митниці відвідати круглий стіл з імпортерами і дистриб’юторами побутової техніки, де разом із власниками найбільших торгових мереж й іноземних компаній-виробників обговорювали практичні кроки ДМСУ щодо захисту інтересів офіційних дистриб’юторів. Українська компанія LG отримала захист від необгрунтованих перевірок митників, у фінальній стадії питання про спрощений порядок митного контролю товарів LG і про зручний порядок акредитації за місцем ввезення товарів (рішення ДМСУ є, потрібне узгодження з головним офісом компанії). Таким чином, офіційна компанія-імпортер (а таких в Україні усього дві в сегменті побутової техніки) дістане конкретні конкурентні переваги на ринку, котрих не зможуть здобути інші компанії, що працюють у сегменті «сірого» імпорту, із заниженням митних ставок.

Земля НАНУ — поле чудес. Захоплення землі науково-експериментальної бази НАН України — а це селекційні поля (!) — деякі експерти називають аферою року номер один.

Про безпрецедентний випадок земельного дерибану наш тижневик докладно розповідав (№№35, 41 і 47). Глевахівська селищна рада (Васильківський район Київської області) вирішила забрати під забудову майже 400 гектарів землі, які належать державному підприємству «Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики НАН України» (ДСВ ІФРГ). Кількаразові спроби наукової організації відстояти свої законні права в судовому порядку успіхом не увінчалися. Незважаючи на те, що йдеться про державні землі (тим більше особливо цінні!), суди різних інстанцій виносять рішення на користь селищної ради. Тільки Вищий господарський суд України визнав претензії Глевахівської селищної ради необгрунтованими і відмовив у задоволенні позову проти ДСВ ІФРГ. Однак потім за позовом тієї ж таки селищної ради Верховний суд із надзвичайною оперативністю розглянув цю земельну справу, задовольнивши вимоги про відчуження землі НАНУ.

Після цього «епохального» рішення ВС справа про землю НАНУ набула неабиякого суспільного розголосу. Десятки наукових установ країни, відомі вчені звернулися до гаранта Конституції і глави уряду, сподіваючись, що вони горою стануть на захист державної власності. Депутатські звернення і запити були спрямовані в Генпрокуратуру, СБУ і МВС. На яких підставах на орних землях НАНУ здійснюється приватне будівництво? Це запитання на адресу перелічених інстанцій ставило і «Дзеркало тижня». Проте відповіді не було.

Тим часом дива на дослідних полях НАНУ не закінчуються. Будівельні роботи на захоплених ділянках не припиняються.

За здоров’я і випити не гріх! Навесні МОЗ, наляканий чутками про пандемію свинячого грипу, просить в уряду й отримує 50 млн. грн. на підготовку до епідемії. Ще влітку з публікації «ДТ» вся країна дізналася, що гроші було витрачено, щоправда, не на те і не туди — тест-системи, необхідні для діагностики пандемічного грипу, за тендером закупили у фірми, яка їх не виробляє. Реакції — нуль. Коли в західних областях стався різкий стрибок захворюваності на гострі респіраторні вірусні інфекції, проводити діагностику було нічим, судячи з усього, грип А/Н1N1 вписували в медкартки за командою згори, залежно від того, рапортував МОЗ про успіхи чи просив новий транш. Попри додаткові 500 млн. грн., витрачені на боротьбу з епідемією грипу, на місцях як не було, так і немає ні тест-систем, ні обладнання, необхідного для лікування важких пневмоній, які лютують у цьому сезоні.

Але трапилося і на нашій вулиці свято. Коли ВООЗ запропонувала 5 млн. доз вакцини невідомо якого виробника і невідомо від якого вірусу грипу, вона просила про маленьку люб’язність — щоб уряд дозволив ввезення за спрощеною процедурою, без досліджень, і підписав документ про відмову висувати претензії виробникам вакцини в разі якихось ускладнень, у тому числі й трагічних. Наскільки нам відомо, ніхто з керівників МОЗ так і не поставив підпису під відповідним документом, а тема примусово-добровільної вакцинації відійшла на другий план. Дуже хочеться вірити, що інцидент із вакцинацією проти кору і краснухи, про ризикованість якої попереджало (як у воду дивилося) «ДТ», все ж таки послужив уроком для чиновників.

Недитяче харчування. «ДТ» регулярно нагадує про це своїм читачам, публікуючи результати тестування найнеобхідніших і найпопулярніших харчових продуктів. Розпочинаючи проект, ми купували десятки зразків дитячого харчування, молочних і молочнокислих продуктів, ковбасних і кондитерських виробів, щоб провести тестування в лабораторіях Інституту гігієни і медичної екології ім. О.Марзєєва АМН України та Укрметртестстандарту. Результати отримали вражаючі: у молочних продуктах виявлено кишкову паличку, реальні показники жирності нижчі від зазначених на упаковці, у ковбасних виробах вищого сорту замість м’яса — емульсія (уварена суміш перемелених кісток, хрящів і шкіри), у сосисках наявна не тільки кишкова паличка, а й золотистий стафілокок. Серія статей не пройшла непоміченою — читачі надіслали багато відгуків, обурюючись ситуацією на продовольчому ринку, багато хто запитував, а що можна їсти самим і давати дітям, щоб не отруїтися?!

Експерти запропонували продовжити дослідження. Цього разу вирішили звузити пошуки якісних продуктів — узяли під приціл насамперед рекомендовані дітям. Ми залучили до співробітництва Центр незалежних експертиз «ТЕСТ», проект Євросоюзу і ПРООН «Співтовариство споживачів і громадські об’єднання», а також ряд лабораторій академічних інститутів. Якщо навіть узяти тільки останні публікації — «Двійка за молоко» (№47 від 5 грудня) і «Щоб молоко на губах не обсохло» (№50 від 19 грудня), можна зробити висновок, що молочні річки не менш забруднені, ніж малі річки України, про які тривожаться хоча б екологи. Якість молока, схоже, нікого не тривожить, крім споживачів. Про яке здоров’я дітей можна говорити, якщо вони вживають так званий дієтичний продукт, у якому виявлено антибіотики, кишкову паличку і плісеневі гриби? Останні, на думку експертів, свідчать про фальсифікацію — до натурального молока додали сухе, та ще й неякісне, загалом 6 із 10 зразків молока отримали оцінку «погано» і «дуже погано».

Два роки ми працювали над проектом. Виявивши торгові марки, які в жодному разі не можна приносити додому і давати дітям, ми сподівалися, що ця інформація викличе адекватну реакцію тих, хто зобов’язаний не тільки стежити, а й відповідати за якість і безпеку харчових продуктів. Виробники зробили вигляд, що все гаразд, і тільки деякі з них, найактивніші, надіслали до редакції гнівні листи, погрожуючи подати до суду за те, що ми «гнобимо ділову репутацію». Органи державної влади, зобов’язані реагувати, — санепідемслужба, МОЗ, Держкомспоживстандарт, Держкомпідприємництва, органи прокуратури тощо — узагалі зберігають олімпійський спокій: очевидно, вони впевнені, що все це їх зовсім не стосується.

Без... кіно в голові. На тему вітчизняного кіно багато чого було — написано, сказано, проспівано... Тільки станцювати не вдалося. Раз на місяць — не менше — виникають різноманітні публікації на предмет: так жити не можна і треба ж щось робити, бо кіногалузь «гине». Одна з таких публікацій («№22 від 20 червня) провидницьки попереджала: не обманюйтеся, друзі, щодо історичного законопроекту пана Шуфрича, який обіцяє зрушити з мертвої точки кінопроцес найближчим часом... Якщо самі не розворушите застиглі-злиплі мізки, нічого у вас не вийде! І не вийшло!

Як відомо, Стабілізаційний фонд цього року кинув на потреби кіно 50 млн. грн. (приблизно 6,6 млн. дол.). І де вони? Що на ці гроші знято? На найближчі витрати на кіно в держбюджеті 2009-го передбачено 5,1 млн. грн. Що взагалі на ці копійки можна зняти, крім великих планів кандидатів у вожді? (Для порівняння: у Росії на найближче кіновиробництво виділено гроші в розмірі 280 млн. дол.)

Насамперед уявіть виразну програму (план): що знімати і хто це дивитиметься?

Далі визначіться з пріоритетами: чи багато потрібно цього «кіно», адже, можливо, і одне (на рік), але ефектне, достойне, на яке кинуто серйозні ресурси.

Насамкінець розберіться в «селекції»: чи потрібно довіряти всім жовторотим випускникам Карпенка-Карого бюджети-мільйонники, якщо останні приклади аж ніяк не радують, тому що...

Витрачені мінкультівські кошти на деякі нетлінки (а ми попереджали!) навіть не збираються повертатися в прокаті.

Мало того: деякі наші фільми, очевидно, взагалі бояться випускати на екрани через можливі народні хвилювання — «где деньги, Зин?».

Так і не вийшли на екрани у 2009-му вже прославлені А.Халпахчі в Каннах — «Одного разу я прокинуся», «День переможених».

Так і не визначені ключові позиції за тим-таки законопроектом Шуфрича («Про внесення змін до Закону України «Про кінематографію»), який дає можливість «не платити» орендної плати за студійну землю. А що, якщо на цій землі повиростають «гриби» приватних фірм, і земля буде «використана», а кіно з цього яка користь?

Парафраз зі старого роману: «Пишите, Шура, пишите…» Дивись, хтось та й прочитає?

Марнотратна добродійність. «ДТ» цього року багато писало про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, і про проблеми, які виникають у ході реформування інтернатних закладів (№24 від 27 червня і №29 від 8 серпня). Ми не забували й про непросте життя людей з обмеженими можливостями (№29 від 8 серпня). А також багато уваги приділяли добродійності, чудово розуміючи, що в кризових умовах це питання непросте (№15 від 25 квітня, №50 від 19 грудня). Наша газета вимагала звіту про те, що реально зроблено, не тільки у влади, яка зобов’язана піклуватися про своїх громадян, а й у відомих політиків, котрі позиціонують себе як добродійники (№48 від 20 грудня 2008 р., №40 від 17 жовтня).

Упродовж року ми старалися уважно відстежувати розвиток ситуації з будівництвом «Дитячої лікарні майбутнього», ініційованим МБФ «Україна 3000», який очолює перша леді країни Катерина Ющенко (№26 від 11 липня, №48 від 12 грудня, №6 від 21 лютого, №8 від 7 березня). На цей проект, який мав утілитися в життя вже в березні 2009-го, наприкінці 2006 року збирала гроші вся країна. У
2007-му журналісти назвали телемарафон однією з найяскравіших добродійних акцій в історії України. На жаль, нікому дотепер не вдалося побачити навіть фундаменту очікуваної лікарні. Проте ми вважаємо своїм маленьким досягненням і щиро раді з того факту, що в результаті звернення журналістів «ДТ» МБФ «Україна 3000» почав регулярно публікувати не тільки щорічні фінансові звіти про свою діяльність, а й щотижневі — про те, що зроблено за проектом «Дитячої лікарні майбутнього». Який, проте, все ще перебуває в стадії погодження проектно-кошторисної документації.

…Однак не можна опускати руки. І піднімати їх теж не можна, здаючись. Ми (а «ДТ», безперечно, має союзників у медіа) ведемо свою «громадянську війну». Вони роблять вигляд, що її не помічають. Але ми знаємо, що ви на нашому боці. Тому й воюємо.