Постраждалі «Еліти» шантажують владу?

Скандал з «Еліта-Центром» — одна з застарілих, ще роз’ятре­них ран, які популізм не лікує. Проте на тлі багатозначного мовчання слідства новоявлені пінкертони від політики, сподіваючись збільшити передвиборний рейтинг, знову шукають організаторів афери в лавах своїх опонентів, а постраждалі ловлять момент, намагаючись добути чергові гарантії відшкодування збитку від тих і других.

Далі всіх пішов глава «Спілки брутально обманутих громадян» Іван Несін, який представляє найзнедоленіших жертв афери. Днями він публічно висловив велику подяку столичній владі за «увагу до проблем потерпілих», яка вирішила облагодіяти найнужденніших (квартиру одержить нібито кожний четвертий із півтора тисяч потерпілих). При цьому як фігу в кишені пан Несін тримав звернення до президента України, де, цитуємо, «попередив гаранта про те, що коли домовленості, досягнуті зі сто­личною владою, не набудуть статусу офіційних документів на рівні держави, столиця побачить бойкотування виборів і масові акції протесту». І, слід сказати, до обіцяних акцій є кому при­єднатися, — тільки за останній тиждень центральні канали розповіли ще про кілька випадків будівельних афер у Києві. Експер­ти попереджають про подальшу прогресію.

За словами пана Несіна, на 25 вересня вже призначено круглий стіл за участю обманутих інвесторів, представників секретаріату президента і керівництва КМДА, на якому нібито проблему «Еліти» буде вичерпано. Таку обіцянку лідерові «брутально обманутих» дав глава секретаріату Віктор Балога, який, очевидно, витримує передвиборну лінію глави держави, котрий видав черговий указ, що наказує столичній владі закрити питання «Еліти».

Насправді недовірливість інвесторів цілком можна пояснити. По-перше, за такою тактикою приховується банальна безпомічність людей перед державною машиною, що так і не захотіла розставити крапки над «і» у цій історії. По-друге, за два з половиною роки Українська держава не спромоглася не те що знайти і покарати винних, а й здобути уроки з найгучнішого будівельного скандалу в Україні. Від парламенту країна не одержала виразного законодавства, а від Кабміну — дійових механізмів контролю за виконанням вже існуючого, що почасти могло б урегулювати відносини на будівельному ринку, який загруз у земельній корупції .

Історія питання

Уся принадність «Еліти-Центру» полягала в тому, що, крім фінального «кидка» і зникнення з грошима інвесторів, вона переважно грала за сформованими до середини десятиліття правилами... Як формальними, так і неформальними.

На той час так званий київський будівельний бум набув чітких рис маразму. Великі будівельники вперто не збиралися реагувати на зростання попиту розширенням пропозиції... Збільшувалася тільки ціна пропозиції. Горезвісний київський мільйон щорічного введення житла мав пречудовий вигляд у 2001 році та відверто знущальний — у 2004-му. Те, що чотири роки будівельники не реагували на попит, дошкулило навіть Олександрові Омельченку, який іронічно поцікавився в забудовників: чи не збираються вони одержати за це орден?

Фактично весь приріст забезпечували невеличкі фірми, які прорвалися на «смачний» київський ринок.

Щоправда, тут виникали проблеми — потенційно рентабельність дуже висока (до 30—40%), та й бар’єри входу теж дуже високі... Чужих відверто не любили і по змозі з ними боролися. Причому справа полягала навіть не у двох сотнях довідок для дозволу на будівництво. У Європі забудовник збирає не менше.

В Україні все псувала сформована ділова практика: своїм — усе, чужим — закон. Чиновникам гостро хотілося їсти... У результаті без протекції зібрати документи — відповідно до законодавства — було ну дуже проблематично, а по суті неможливо. Отримання ділянки під забудову — це взагалі окрема пісня...

Принцип «ділитися треба» до 2005 року здобув практично беззастережну перемогу... Будівельний ринок перетворився на годівницю груп впливу, причому, це влаштовувало всі політичні партії в місті незалежно від відтінків. Своєю чергою, наявність прикриття дозволяла «вирішувати питання» і починати будівництво задовго до закінчення збирання дозволів, оформлюючи все заднім числом.

Пострадянська практика створила й ще одну чудову умову для аферистів. Будівельники практично не несли та не несуть відповідальності за несвоєчасне введення житла. Затримку здачі в експлуатацію до півроку вважають абсолютно нормальною, а до року — терпимою. Штрафні санкції за це практично відсутні (рахувати їм 0,3% пені на місяць якось важко). Тому гроші на будівництво одного об’єкта спокійно перекидаються на інший, адже для забудовника залучені фінансові ресурси зовсім безкоштовні.

Щоправда, при цьому різко зростають і ризики. Рентабельність у будівельників справді висока, але банальна помилка в прокрутці коштів цілком може призвести до реального, а не «планового», заморожування будівництва... Хоча відрізнити причини припинення важко, а за умов повального зриву термінів з’являються прекрасні відмовки.

Тим паче, відповідно до бухгалтерської звітності наших будівельників, усі вони або збиткові, або перебиваються з хліба на квас. Реальний прибуток розтікається серед постачальників і субпідрядчиків, не попадаючи на баланси материнських фірм.

Загалом тло для афери було цілком сприятливим. Чим її організатори і скористалися. Для початку було придбано фірму, що якось спорудила кілька будинків. Потім на її базі почав швидко ліпитися холдинг із групи «лтдешок»...

При цьому група компаній «Еліта-Центр» не була оформлена як юридична особа, використовувався тільки бренд. Всі операції та договори проходили через інші компанії — ТОВ «НДЦ Прогрес», ЗАТ «Будівельний — інжинірингова компанія «БІК», ТОВ «Марс-1», ТОВ «АБФ», ТОВ «Хімбуд» і т.п. І розпочалося збирання ресурсів...

Водночас вирішувалось і питання з підтримкою. Потішно, але «елітівці» позиціонували себе як фірму під міліцейським прикриттям. З огляду на те, що серед потерпілих виявилося кілька високопоставлених чинів силових структур, якісь підстави в них були... Утім, даний аргумент (незалежно від рівня його вірогідності) працював швидше для вирішення питань із чиновниками.

Спочатку фірма не надто виділялася серед подібних. У місті було цілком достатньо напівзамерзлих котлованів. Відмінність з’явилася тільки в 2005 році. На ринку розпочався черговий ціновий ривок, проте «Еліта» ціни не підвищила, продовжуючи утримувати їх на досить демократичному рівні. Це було неважко, адже реального будівництва вона майже не вела...

Виняток становило хіба що чудове будівництво на Отто Шмідта. Там, діставши дозвіл на будівництво триповерхового торговельно-офісного центру, аферисти заклали... двадцятиповерховий будинок. Потенційним покупцям на вушко пояснювали, що пізніше вони домовляться «нагорі» і вирішать питання. Знаючи улюблену мерію, їм вірили.

Цікаво, але будинок стоїть на схилі, й у разі добудування мав усі шанси «поїхати» вниз. Та покупців це не зупиняло... Компанія зі збирання коштів мала цілковитий успіх, і за досить короткий час їй удалося залучити десятки мільйонів доларів.

Цікаво, що деяких обережних покупців відстрашила саме поступливість «елітівців». Останні охоче йшли назустріч клієнтам, змінюючи умови договорів. На київському ринку, де покупець квартири після сплати грошей за визначенням «завжди неправий», це справді насторожувало.

Утім, цим справа й обмежилася. Численні контролюючі органи, проходження яких потребує таких зусиль і витрат (припустимо, суто моральних), до розкриття афери мали дуже слабкий стосунок. Подвійний продаж був розкритий саме покупцями.

У лютому 2006 року тодішній начальник міської міліції генерал Ярема на сесії Київради підбивав стислі результати: «Кількість потерпілих, які на сьогодні звернулися до міліції, — це 1562 громадянини. Загальна сума збитків — 441, 1 млн. грн». Вражає...

Власне, на цьому історію «Еліти» можна вважати закінченою. Основні фігуранти благополучно випарувалися і, попри гучні заяви та розповіді про те, що «ми їх ось-ось знайдемо і вже на хвості сидимо», так і перебувають у бігах. Розпочався процес розгрібання наслідків... Хто лишень не потоптався на цьому благодатному грунті. Починаючи від опозиції і закінчуючи президентом України.

Тема гучна і напередодні виборів як міських і парламентських 2006-го року, так і нинішніх, звучала непогано. Реальний прогрес скромніший... Проблема навіть не в компенсаціях... Проблема в підходах, які можуть бути використані, але дотепер не використані.

З одного боку, на думку деяких експертів, у тій самій Європі переважна більшість «елітівців» узагалі нічого б не одержала. Свої ризики вони не страхували. Понад те, за даними тієї самої доповіді Яреми, із внесених грошей — 330,98 млн. грн. (75%) були внесені готівкою. Через банки пройшло трохи менш ніж 25% . Між іншим, із травня 2005 року Мін’юст зареєстрував постанову Національного банку України про встановлення граничної суми розрахунків готівкою (від 05-05-2005 р. № 469/10749 НБУ Постанова від 15.04.2005 №132 «Про затвердження Змін до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті»). З моменту набуття чинності даного документа всі покупки від 10 тисяч гривень і вище мають здійснюватися виключно в безготівковій формі».

Усі грошові операції після цього як мінімум мають підтверджуватися судом з обов’язковим з’ясовуванням джерела коштів (продав квартиру — за скільки, оцінка і т.п.). Здається, для цього Нацбанк постанову й вводив.

Інвестори даний пункт проігнорували. У результаті основним документом, який підтверджує вкладення коштів, є саме довідки, видані... самими шахраями. До речі, кількість потерпілих «з’їхала» із заявлених 1562 до 1220, зареєстрованих КМДА.

Тим часом у середньому на інвестора виходить майже 56—72 тис. дол., що цілком пристойно. Ідея, що місто має скинутися і витягти їх усіх, на думку багатьох, дуже небеззаперечна.

«Важко уявити, — кажуть опоненти «елітників», — що у разі успіху своїх інвестицій вони б із кимось ділилися...» Тим паче що, крім основної маси покупців житла для проживання, існує цілком солідна група товаришів, які купували квартири для перепродажу (за оцінками, до 20% квартир купують саме з цією метою).

З другого боку, є ціла низка запитань, яка дозволяє обманутим вкладникам опонувати тим, хто обвинувачує їх у нерозумній довірливості, зумовленій банальним прагненням «відірвати квартирку подешевше».

По-перше, не всі платили налом. І цей аргумент «елітників», мабуть, один із найсерйозніших. 25 відсотків інвесторів «Еліти» були прокредитовані солідними українськими банками. Серед них — «Аваль», Укрсоцбанк, Укркредитбанк. Два з них із цього приводу навіть відкрили цілі кредитні лінії. За великим рахунком, йдеться про міну під усю банківську систему України, яка ще не розірвалася завдяки тільки великій конспірації самих банків, які не бажають псувати «особову справу» власним службам безпеки. А також відсутності масових позовів із боку постраждалих, котрі вирішили не розпорошуватися і поки почекати з цим напрямом атаки. Показово, що дана обставина зовсім не бентежить наші банки — вони нарощують обороти, продовжуючи кредитувати потенційних «елітників». Очевидно, відсотки настільки високі, що перекривають не тільки можливі втрати, а й закривають будь-які питання, пов’язані з репутацією.

По-друге, обмануті інвестори, проводячи безсонні ночі на чужих подушках у найманих квартирах, продовжують перейматися головним, напевно, запитанням: чому шахраї кілька років безперешкодно будували не будинок — аферу в самому центрі столиці? Нехай навіть за їхні гроші.

Очевидно, наявність двох правд у цій історії і не дозволяє припинити з’ясування стосунків, що розтяглися на роки, між інвесторами та державою. Схоже, саме ця обставина, з одного боку, не дає владі — і місцевій, і верховній, що відчуває за собою хвіст, — категорично відмовити «елітникам». З другого боку — відчуття повної безкарності їй же дозволяє зволікати і обіцяти без гарантій, у вигідний для неї момент. Сьогодні саме такий. І тут уже, як кажуть, усі засоби хороші.

Бідні і багаті

Останнім ноу-хау «хазяїв столиці» став поділ півтори тисячі ошуканих інвесторів на два стани — бідних і багатих. Перші, на думку влади, за житло в квартирах «Еліти» зняли із себе останню сорочку. Другі вирішили банально заробити на вкладенні грошей у нерухомість. Із цього приводу ще наприкінці минулого року чергова сесія Київради розродилася рішенням про те, що місто рятуватиме лише найбільш нужденних. На той момент у ще менш монолітному середовищі інвесторів почалися бродіння. Що, напевно, цілком можна пояснити з огляду бодай на ту обставину, що в цій історії, попри наявність спільного інтересу, горе у кожного своє. Кожен обстоює свої особисті інтереси і цілком конкретні квадратні метри.

Уже в березні серед «найбільш скривджених» з’явився лідер — той самий пан Несін, про ініціативи якого ми розповіли на початку нашої історії. Із допомогою місцевої влади було зареєстровано громадську організацію під назвою «Спілка брутально ошуканих громадян». Що, до речі, породило чимало чуток у середовищі «не найбільш скривджених» (але про них нижче). Паралельно було проведено конкурси на забудову 11 ділянок, виділених для постраждалих. Єдиною умовою, котру поставили забудовникові (а це холдингова компанія «Київміськбуд»), стало перерахування 25 відсотків житлової площі на користь замовника будівництва — однієї зі структур Київської міської державної адміністрації. Загалом — 50 тисяч квадратних метрів.

Метраж прикинули, орієнтуючись на приблизний список постраждалих, які ввійшли до громадської організації. А це «учасники бойових дій, ветерани війни і праці, аварії на ЧАЕС, інваліди, а також ті, хто продав своє житло заради придбання нового, або сім’ї, котрі стоять у квартирній черзі». Загалом трохи більше ніж 300 осіб. До того ж лише киян. Останню обставину місцева влада пояснює відсутністю правового поля, в якому можна було б вирішити цю проблему, а також пасивністю держави, котра нібито так і не забезпечила мерію не лише механізмами вирішення конкретної проблеми «Еліти», а й важелями, з допомогою яких можна запобігти подібним ситуаціям у майбутньому.

У результаті указ президента мер Черновецький назвав передвиборним піаром, а своє вольове рішення таки забезпечити постраждалих бажаними метрами — особистою ініціативою. Потрібно сказати, що упевненість мера в тому, що він займається не чим іншим, як добродійністю, підкріплює і недавнє рішення районного суду столиці відмовити постраждалим, які вимагали визнати місцеву владу винною в бездіяльності стосовно того, що відбувається на будівельному ринку міста.

Проте чи виллється публічна добродійність влади в конкретний результат — велике запитання. Оскільки жодних інших офіційних документів, окрім розлогого рішення сесії, які підтверджують бажання столичної влади вирішити проблему найбільш постраждалих в афері «Еліти», на сьогодні не існує. Списки, складені громадською організацією — без офіційного підтвердження МВС, — у будь-який момент можуть розсипатися. А 25 відсотків квартир для всіх — так і не набути конкретних обрисів для кожного. З огляду бодай на одну причину. Під час проведення інвестиційного конкурсу КМДА не уточнювала — скільки, яких квартир і в якому будинку буде потрібно віддати «елітникам». Як не уточнювали й деталей можливих розбіжностей у метражах квартир, зазначених у старих інвестдоговорах «Еліти», й у нових будинках. Хто і як розраховуватиме доплати? І чи будуть вони взагалі? Коротко кажучи, таких моментів — десятки. Небажання прояснити їх одразу — факт, який насторожує.

Треба сказати, що уточнюючі запитання «ДТ» з цього приводу дещо збентежили керівника «Спілки брутально ошуканих громадян». Це ж таки зніяковіння, певно, спонукало пана Несіна підстрахуватися й спробувати остаточно затвердити списки та документи не десь, а за круглим столом у президента. Наскільки цей акт виявиться правосильним, залишається тільки здогадуватися.

Тому у «брутально ошуканих», попри оптимістичні прогнози місцевої влади за два-три роки забезпечити їх житлом, є всі шанси залишитися ні з чим. Ситуацію може погіршити й застереження в статуті організації стосовно того, що її члени не можуть брати участь у будь-яких акціях, позовах чи судах проти КМДА. Через три роки строк позовної давності спливе, і шукай вітру в полі?.. Кому тоді висувати претензії? Забудовник, якщо, звісно, побудує будинки, віддасть квартири КМДА (а чому не конкретній людині?). А от як поведеться влада через три роки? У нашій країні відповіді на це запитання не існує в природі.

Шукати правди, але не у своїй батьківщині, мають намір решта (майже тисяча) ошуканих інвесторів. Розуміючи всю складність ситуації, а також необхідність першочергового забезпечення житлом тих, хто його особливо потребує, ці люди ніяк не можуть «натягти на голову» відмову допомогти їм самим. І ми навряд чи зараз маємо на увазі тих, котрі, приміром, телефонують Івану Несіну з Нью-Йорка і, за його словами, «беруть на себе нахабність уточнювати, як просуваються справи із сотнями їхніх законних метрів». Такі справді є, і живуть вони не тільки в Нью-Йорку, а й на Печерську. Ми, напевно, не маємо на увазі і тих «ошуканих», котрі борються за те, щоб ділянки під забудову для «елітників» відійшли самим «елітникам», мовляв, самі побудуємо. Ми — приміром, про іногородніх, котрі купили житло дітям-студентам, які вирішили залишитися в столиці. Варіацій на цю тему — десятки. Хто в цьому разі проведе межу між «брутально» ошуканим громадянином і «небрутально»?

Так, «Центр правозахисту» — одна з п’яти громадських організацій, які існують у середовищі «елітників», у четвер проведе прес-конференцію, на котру вже запрошено лідерів провідних політичних сил, завжди готових щось пообіцяти. «Тепер, бажано, на папері, скріпленому підписом, — вважає одна з лідерок організації Олена Рєзніченко. — Інакше — позов до Європейського суду».

А тут перед українськими громадянами, слід сказати, відкриваються найширші можливості, де стираються всі межі між бідними і багатими в силу лише того, що всі вони — постраждалі.

«Жертв афери «Еліти-Центру» настільки багато, що важко уявити, щоб усі ці люди з їхніми сім’ями могли бути монолітною групою людей, котра висуває зрозумілі чіткі вимоги й планомірно домагається ухвалення зобов’язувальних рішень, — каже представник Міжрегіональної консультаційної групи SeLeV-Consulting Group Олена Волочай. — Хтось уже остаточно зломлений цим горем, хтось опустив руки, хтось продовжує боротися. Шляхом маніпуляцій, а сьогодні саме це й відбувається, постраждалих дуже легко розділити на дрібні групки й упоратися з ними без особливих труднощів. Запускаються чутки, що найвпливовіші жертви із допомогою своїх зв’язків уже «вирішили» свої питання, тобто отримали компенсації або квартири. У ЗМІ шириться інформація, що серед жертв є «свої» — це малозабезпечені, ті, хто продав свої квартири, а також «чужі» — це так звані «багатії», а також міфічні спекулянти, котрі нічого не мають отримати. Лунають обіцянки, не підкріплені жодними правовими документами зобов’язувального характеру, і люди забирають свої позови із судів, сподіваючись, що за це їм віддячать у першу чергу.

Зрозуміло й те, що, створюючи особливу суспільну думку, ті, хто якимось чином причетний до афери чи муситиме відповідати за її наслідки з огляду на належність до владних структур, навмисно зіштовхують людей.

Інакше як могло статися, що одні постраждалі починають іти «стінка на стінку» на інших постраждалих?

Влада каже: «Розподіляти житло серед постраждалих буде громадська організація «Спілка брутально ошуканих громадян», котру створили найбільш незахищені постраждалі.

Але як може бути таке, що постраждалі розподілятимуть житло через громадську організацію? Цього не може бути за законом, але люди вірять, що саме вони це робитимуть.

Хочу сказати, що серед постраждалих від афери не всі є учасниками бойових дій, ветеранами, інвалідами, котрі стояли на черзі, але всі (!) мають право безперешкодно користуватися своїм майном. Усі фізичні і всі юридичні особи мають право володіти майном. Це один з основних принципів європейського права.

Відповідно до ст. 1 Протоколу 1 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод, Конституції України та її законів, держава має створити дієвий механізм, що дозволяє людям реалізовувати своє право власності без додаткового тягаря і без ризику неправомірних дій щодо них.

Очевидно, що Україна могла створити будь-які закони, «котрі вважала необхідними», для здійснення правомірного контролю за діяльністю «Еліти-Центру» та використанням нею коштів, які перебувають у її розпорядженні. Проте держава цього не зробила», — підсумував юрист.

У цьому зв’язку в арсеналі постраждалих є, мабуть, єдиний трофей — рішення столичного суду про задоволення позову про бездіяльність державної комісії з регулювання ринку фінансових послуг. На думку Олени Рєзніченко, котра відстоює позицію «елітників» у суді, «Еліта-Центр» на момент дії закону про фінансово-кредитні механізми при будівництві житла залучала кошти третіх осіб і здійснювала фінансові операції на ринку, не маючи на те необхідної ліцензії. У комісії з цього приводу свої аргументи. «Ми свою позицію озвучили ще рік тому, — каже представник юридичної служби комісії Галина Ткаченко. — На момент укладання договорів «Елітою» ще не було внесено змін до законів про фінансово-кредитні механізми та інвестиційну діяльність. А тому компанія мала право залучати кошти не через фінансову структуру, а безпосередньо — укладаючи інвестиційний договір із пайовиками, котрі за законом несуть усі ризики разом із забудовником. У цьому основний нюанс».

За словами чиновника, районні суди столиці вже винесли кілька протилежних рішень із цього приводу, позбавивши «елітників» останнього трофея. Самі «елітники» вважають ці рішення ще одним приводом звернутися до Європейського суду.

Справа державної важливості

Щодо вчорашніх гарантій, сьогодніш­ніх законів і прогнозів експертів із приводу очікуваного чергового спалаху будівельних скандалів у нас відбулася досить цікава розмова з почесним президентом «Київміськбуду» народним депутатом Володимиром Полячен­ком, котрий неабияк знається на тонкощах будівельного бізнесу в Україні.

— Володимире Аврумовичу, то що ж усе-таки робити з постраждалими «Еліти»?

— Допомогти потрібно передусім бідним і тим, хто сподівався купити квартиру для себе. А вже потім розглядати проблеми інших, тих, хто просто хотів укласти гроші в дорогу столичну нерухомість і заробити. Адже ці люди робили бізнес, а отже, розуміли ступінь ризику. Не вийшло?! Прикро, але ж це проблеми не міста! А взагалі особисто для мене мотиви інвесторів, які вирішили довіритися цій компанії, досі є загадкою. Ну, це ж треба бути настільки наївними, щоб не вимагати елементарних документів і віддати готівку невідомо кому.

— Не забуваймо, що в числі постраждалих багато тих, кого фінансували досить серйозні українські банки. Мало того, для інвесторів «Еліти» «наївні банки» відкрили цілі кредитні лінії.

— Я не вірю, що досвідчений банкір на це піде. Тоді це не банк, це контора якась...

— Ну, якщо «Аваль», Укрсоцбанк і Укркредитбанк — контори...

— ??? Тоді я не знаю, що відповісти.

— Добре, усе вже сталося. Кому відповідати? Третій рік держава нарікає на місцеву владу, котра виявилася нездатною або не захотіла проконтролювати те, що робиться в неї буквально під носом. Натомість місцева влада тицяє пальцем у бік парламенту, котрий нібито не забезпечив її адекватними законами.

— Я вважаю, що держава до цього не має жодного стосунку. Відповідати має місто.

— Давайте конкретно, якщо відповідати, то за що?

— За те, що воно дало землю організації-пустушці. Скажу вам прямо, професійна будівельна спільнота передчувала «Еліту». У мене багато друзів-колег у Москві, а там на той момент були вже сотні тисяч обманутих і кинутих. Тому ще до скандалу ми лобіювали в парламенті закон про внесення змін і доповнень до 25-ї статті закону України про планування забудови територій. Хочеш будувати — покажи свою кваліфікацію! У цьому документі говорилося, що фізичні та юридичні особи, зацікавлені в здійсненні будівництва, зобов’язані надавати виконавчим органам влади на місцях документи, які підтверджують фінансову стабільність компанії. Це було 2004 року. Закон не пройшов. Свою роль відіграла політика... Потім сталася «Еліта».

Ми перехопили цей закон уже на 5-й сесії парламенту. Вирішили зробити його ще більш жорстким. Хотіли зажадати від забудовника не лише річний бухгалтерський звіт, фінансові показники прибутку та ліцензію на будівництво, а й звіт про рух грошей на рахунках, а також документально підтверджену інформацію про виробничі потужності забудовника, кількість працюючих на нього людей тощо. Для цього я спеціально їздив до Москви і спілкувався з першим заступником Лужкова Ресіним.

Однак більшість із запропонованих нами пунктів не пройшла. Але я був би радий хоча б річному бухгалтерсь­кому звіту, фінансовим показникам прибутку та ліцензії на будівництво.

— Яка у нас у вільному продажі… Однак я вже про інше. Закон пройшов, нехай навіть в урізаному варіанті. Та все ж, у тому ж Києві, ті ж фірми-одноденки отримують землю під будівництво. У кращому разі її перепродують. Наприклад... «Київміськбуду». У гіршому — починають ліпити будинки самостійно. Без потрібної кількості баштових кранів, людей, грошей, гарантій на закінчення будівництва зрештою.

— Гадаю, що певною мірою це ще відрижка старого. Певною — результати роботи депутатів «втемну». Коли я був головою будівельної комісії Київради, спеціальна група помічників і депутатів, оснащена фото і відеотехнікою, виїжджала на кожен майданчик, документувала його, складала звіт. Ці документи виносили на розгляд комісії і ставало зрозуміло, можлива чи неможлива забудова даної конкретної території. І тоді у того, хто лобіював питання, просто не піднімалася рука щось нам протиставити. Сьогодні депутати працюють втемну.

— Але Журавський буквально вчора на прес-конференції заявив, що місцева влада нічого не може вдіяти і не може запобігти появі чергової «Еліти» — немає закону.

— Це неправда. Важелі є. По-перше, із 2003 року діє закон про фінансово-кредитні механізми та управління майном під час спорудження житла. 2006 року до нього, а також до закону про інвестиційну діяльність було внесено серйозні уточнювальні зміни, відповідно до яких без ліцензованої фінансової структури, котра управляє грошима і контролює будівництво, працювати на ринку неможливо. По-друге, діє закон про планування забудови територій, про який ми з вами вже говорили. Однак пан Журавський, напевно, уяви не має про ці документи, коли робить такі заяви.

Мало того, якщо виконувати принаймні ці два закони, «Еліти» в переважній більшості випадків можна уникнути. Але що робити, коли в тій же Київраді не виконують норми цих документів? Який там річний звіт і показники прибутку? Коли я слухаю Черновецького, котрий заявляє, що звертався й до Кабміну, і в Нацбанк із проханням врегулювати питання про продаж житла тільки через ФФБ, то взагалі не розумію, про що він каже? Це все давно відрегульовано.

— Може, він має на увазі афілійовані Фонди фінансування будівництва, створені тими ж компаніями-одноденками, яким так любить дарувати землю Київрада? Такі проблеми вже є.

— Це справді вже не питання Черновецького, а подальшого вдосконалення законодавства. Але, повторюю, Черновецький і сьогодні має досить механізмів і повноважень, щоб належно перевірити забудовника і не пусти­ти на ринок потенційного «кидайла». Проте наявність законних механізмів бойкотується владою. У результаті створюються передумови для чергових будівельних афер. Майданчи­ки досі отримують посередники, котрі не мають жодного стосунку до будівництва, а великі компанії купують ділянки вже на вторинному ринку. «Київ­міськбуд», приміром, майже половину ділянок придбав у посередників.

— Які ще потрібні інструменти дер­жавного регулювання?

— Вже існуючі закони потрібно зробити ще більш жорсткими. З’явилися афілійовані ФФБ — розробіть механізм протидії. Потрібно посилити і процес перевірки забудовника, запровадити пункти, які ми пропонували і за які український парламент не проголосував 2006 року. Рух грошей на рахунках, виробничі потужності, якість будівництва попередніх об’єктів, репутація тощо. У Москві все це вже діє. Там працює спеціальна комісія, яка займається такими перевірками. Там діє прозорий тендерний комітет, що продає не землю, а права на здійснення цілком конкретних і прорахованих інвестиційних проектів. Для цього потрібна політична воля майбутнього парламенту.

— Вас можуть звинуватити в лобіюванні інтересів монополістів.

— Доки ми будемо клеїти ярлики і плутати монополістів із професіоналами? Нехай звинувачують. Але це треба робити. Будувати двоповерхівки в Сумах і висотки в столиці — це зовсім різні технології. Цього потрібно вчитися. Тут же питання безпеки життя людей, котрі потім у цих будинках житимуть. В Азербайджані 16-поверховий будинок склався... Я ж не кажу, приміром, що треба продавати лише побудоване житло.

— Але про це на всіх кутках кричить місцева влада. При цьому апелює до тієї ж Росії, яка нібито саме таким чином зупинила шахрайства на ринку житла.

— Це неправда. Це був тимчасовий захід, від якого дуже скоро відмовилися. Вони продають споруджуване житло, бо у жодної навіть серед­ньої компанії не вистачить оборотних коштів, щоб самостійно побудувати будинок.

— У Росії що — уже немає корупції?

— Просто вони раніше за нас наступили на ці граблі й зрозуміли, що роздавати землю невигідно. Значно раціональніше планувати обсяги будівництва, розробляти передпроектні пропозиції, створювати тендерну документацію і реалізувати інвестиційні проекти на відкритих тендерних торгах, суворо контролюючи добір учасників. Будувати мають ті, хто вміє будувати і має можливості для здійснення цієї діяльності. При цьому аж ніяк не обов’язково, щоб забудовником виступала лише велика фірма. Можуть бути і середні, і малі… Але всі зобов’язані показати свої реальні можливості.

— А десятки тисяч обманутих інвесторів?

— Як на мене, це старі хвости. Схеми, що діють на ринку в Росії сьогодні, поставили заслін явним шахраям. І обманутим вкладникам допомогли, закликавши на допомогу справді чесних і професіональних забудовників. Їх просили подати допомогу, до їхніх пропозицій ставилися серйозно, розуміючи, що коли вже й вони відмовляться, то ніхто не зможе розв’язати цю виниклу соціальну проблему. Розумієте, соціальну. І вирішують її особисто перші керівники — у Москві — Лужков, у Московській області — Громов... Росія за останні кілька років внесла серйозні зміни у своє законодавство. Ми ж поки продовжуємо тупцювати на місці. І ще, я скажу одну досить непопулярну річ, сьогодні в Україні, крім ФФБ, є ще один спосіб залучити гроші в будівництво — облігації. Багато будівельних організацій, які мають майданчики, випускають під них облігації. Начебто все нормаль­но, папір видається умовно до 2011 року... Але у мене не виходить із голови запитання: навіщо випускати облігації, якщо можна створити фонд? Адже ФФБ — це конкретна квартира, а облігація — квадратний метр. Тут і екстрасенсом бути не треба, щоб при­пус­тити — десь обов’язково «стрільне». Буде маса конфліктів. Давайте не забувати про те, що облігація не закріплює за людиною конкретну квартиру. ФФБ — закріплює. Учасник ФФБ може в будь-який момент відмовитися від участі в інвестуванні житла й одержить свої гроші назад за поточною вартістю. В облігаційній схемі все інакше і багато в чому не на користь людини.

— А хто взагалі має змусити місцеву владу й обраного громадою мера дотримуватися закону? Це питання особливо цікаве в розрізі майбутньої адміністративної реформи та дискусії про розширення повноважень місцевих рад.

— Треба вибрати нормальних депутатів.

— Ну, Володимире Аврумовичу… Де ж їх узяти, та й ще в умовах пропорційної виборчої системи.

— Систему треба змінювати. Я особисто вважаю, що депутати місцевих і районних рад мають обиратися за мажоритарною системою. Люди повинні знати своїх депутатів і мати змогу відкликати їх у разі, якщо вони не захищають інтереси своїх виборців. Що я можу тут ще сказати? Прокуратура повинна контролювати законність ухвалених депутатами рішень.

— Там своя схема. Протести виносяться, а потім тонуть у тоннах бюрократичних паперів у рамках якихось прокурорських «дорозслідувань».

— Кабінет міністрів повинен мати якісь важелі впливу.

— Які?

— Повинен мати право зняти з роботи чиновника, котрий порушує. Зрештою, посилання «я не депутат міськради», яким сьогодні прикриваються столичні чиновники, малоперекон­ливий. Дивіться глибше. Не сесія ухвалює рішення. Сесія — це вже якийсь висновок, висновок, який логічно випливає з десятків підписів представників влади — архітектора, начальника Київзему, заступника глави адміністрації тощо.

— По суті, сесія закріплює те, що дозволила влада?

— Цілком правильно. І я знову повторю, що першоджерело всіх бід у будівництві сьогодні — земля. Хочете, розповім жарт із власного життя? Я ж великий латифундист, у мене аж 12 соток у кооперативі в Козині! І як законослухняний громадянин поки місцева влада з’ясовувала стосунки, чотири роки чекав можливості придбати 20 соток, які прилягають до моєї ділянки. Але три місяці тому прийшла людина і сказала, що вона (не член нашого кооперативу) купила цю ділянку!

Таким чином, на сьогодні можна констатувати, що «Еліта» стала можлива в Україні лише завдяки обстановці на ринку житла. За минулі майже два роки нічого загалом не змінилося. Землю так само роздають з-під поли. Безсовісно з боку місцевої влади і безконтрольно з боку вищої влади. У Києві, і не тільки, існує ще з десяток будівництв, застиглих на навколокотлованній фазі.

Ідею аукціонів з землі торпедують усі кому не ліньки. Затримки введення так само системні. Будівельники бадьоро й весело уникають податків і скаржаться на безпросвітне життя. Інвестор так само безправний, а законодавчі ініціативи щодо регулювання забудови або відсутні, або на них метровими літерами читається назва лобіюючої компанії або партії.

Ринок досі «кумівський» і «дахований», а не конкурентний. На цьому тлі особливо зворушливою видається заява АМК про відсутність у будівництві монополізму.

Пропозиції економ-класу (саме на потребі в ньому паразитувала «Еліта») як не було, так і немає. Це стосовно стабільних процесів на ринку...

Що змінилося за час боротьби постраждалих «Еліти» за почасти спірні, але свої, права? Ну хіба що забудовників стали частіше шерстити на предмет подвійного продажу. Тож коли наступна партія шанувальників пана Волконського не жадуватиме і не стане продавати квартирки по два рази, то вони також можуть просто зібрати гроші й виїхати. Відразу після виборів. Або після чергового круглого столу в секретаріаті, Кабміні... Де, за традицією, воліють героїчно боротися з наслідками, а не усувати причини.