Поради стороннього

Я не стояв на цьому Майдані. І в жодному разі не претендую на лаври його перемоги. Але мені дуже, дуже хочеться, щоб цей третій - найдорожче оплачений - шанс побудови в Україні нормальної держави був використаний. Цей шанс чистий, він без первородного гріха. Він омитий кров'ю жертв. Але він іще не перемога. Перемогою він стане, якщо змінить країну. А країну він змінить, якщо змінить не просто владу, а систему влади. Звідси - чотири міркування, які, хто знає, можуть придатися новій владі. Вони - не про суди, прокуратуру й інших правоохоронців. Там своя специфіка, якої я не знаю. Вони - про Кабмін, міністерства й відомства, про самовідданих трудівників клавіатури й регламенту, які, можливо, і є головною проблемою на шляху вперед.

Міркування перше. Повна люстрація всього і вся - це вельми бажано, але малоймовірно. Зрозуміло, що верхній шар буде зметено повністю. Однак з усією бюрократією цього відразу не зробиш. Тому потрібен інший підхід - більш адресний і акуратний. Слід будувати систему в системі.

Система в системі будується зверху. Критерії - професіоналізм і сумління. Структура - приблизно така ж, як на Майдані: десятки, сотні. Незабаром до влади прийде людина або прийдуть люди з колосальним кредитом довіри - не тому що вони найкращі. А тому що вони "не Янукович". Спочатку цього достатньо. Але, як ми всі, на жаль, добре знаємо, цей початковий кредит довіри, цей імпульс Майдану досить швидко виснажується. Від цих людей очікуватимуть якісного перетворення країни. І таке перетворення починається з самих себе.

Люди, які прийшли до влади, повинні ухвалити для себе внутрішнє рішення: не красти, не шельмувати, сповідувати ідеологію добровільного самообмеження. Тобто літати економкласом, навіть якщо за статками можеш собі дозволити чартер. Розуміти, що це - не гра. Це - нові правила, нова культура політичної поведінки, що приживеться лише тоді, коли щиро культивується на самому верху. Навколо кожного із цих людей має бути десяток інших, які функціонують на тих самих принципах. Навколо цих десяти - ще по десятку. Все. У кількісному обчисленні більше не треба. Ці кілька сотень, ця мала внутрішня система (на противагу великій зовнішній) - і є та програма, та "флешка", що перепрограмує й запустить знову весь комп'ютер. Це - те гірчичне зернятко віри, що, проростаючи, змінить систему влади.

Міркування друге. Не вірити бюрократії. Бюрократія прийме вас із розпростертими руками й скаже, що все життя мріяла злитися в обіймах пристрасті. А потім проковтне і з'їсть із тельбухами. Цей виконавчий монстр, з його встояними правилами й регламентами, з його тільки йому зрозумілою пташиною мовою інструкцій і доручень, - не інструмент у перетворенні країни, а перешкода на його шляху. Його головна зброя - паперовий потік. Він поглине геть усе. Він відбере у вас останні сили й ентузіазм. Він змусить вас забути, навіщо ви тут. Тому важливо - не розсіюватися, не розпорошуватися.

Важливо - виділити пріоритети, якими опікуватиметься внутрішня система. Захист прав інвесторів. Реформа уряду. Реформа економіки на основі рекомендацій МВФ. Скасування несправедливих рішень судів. Новій владі - визначати цей список. Він має бути. Ці питання слід винести за дужки й отримати особливий статус - поза системою, поза процедурою, поза паперовим потоком.

Зовнішня система стане дибки. Вона скаже - це не за регламентом. Тому у внутрішньої системи має бути святе й ексклюзивне право - працювати в обхід регламенту. Інакше все, що ви щодня чутимете, - це відмазки на кшталт "це питання не до мене", "документ як треба не зареєстровано", "потрібне погодження", "факсових копій не розглядаємо". Ви в цьому потонете.

Міркування третє. Вмійте вчитися в Саакашвілі. Я не найбільший шанувальник грузинського лідера, але він показав рецепт успіху для пострадянських країн. Молоді 30-річні міністри зі знанням іноземних мов і західними дипломами. Нова еліта країни має бути англомовною. Вона повинна нести в собі вже засвоєний ген іншого життя. По всьому світі розпорошені молоді українці, які роблять успішну кар'єру на Заході. Їх не так багато, але вони є. Це ті ж таки "випускники Гарварду й Сорбонни". Сьогодні - той момент, коли вони можуть відмовитися від своїх теплих кабінетів за кордоном і повернутися на батьківщину. Якщо, звичайно, їм запропонують досить відповідальні посади.

Не факт, що вони впораються. Саакашвілі й тут показав метод розв'язання проблеми - звільняти тих, хто не впорався, з такою же легкістю, як і призначати. І призначати нових, з тієї ж обойми. Молодих, амбіційних, англомовних. Так система насичуватиметься людьми, для яких нова політична культура є щось природне, засвоєне на рівні побутового життєвого досвіду.

Модернізація і вестернізація - це одне й те саме. Принаймні для України. За кожним економічним дивом останніх десятиліть стояли випускники західних вишів, що повернулися на батьківщину. Навіть у Китаї. Треба зуміти задіяти цей невикористаний людський потенціал розвитку країни. Це слід робити прямо зараз. Знаходити людей. Запрошувати. Робити Україну іншою. Хтось сказав, що якість дипломатії визначає велич нації. Я впевнений, це стосується і якості всієї державної служби.

Міркування четверте. Не треба думати, що якщо ти кращий як людина, то ти будеш кращим як міністр. Ми отримали псевдопрезидента не в останню чергу через те, що й багато чого іншого в нас було "псевдо" - псевдосуди, псевдодисертації, псевдожурналісти, псевдофахівці. Країні потрібні професіонали. Не роздувачі щік. Не розповідачі анекдотів на потіху начальству. Не вихідці з правильних регіонів на противагу неправильним. Не політично грамотні й ідеологічно підковані. Все це вже було, і ми знаємо, чим закінчилося. Потрібні люди, що справді знають свою справу. Якщо нова еліта (а тим більше "внутрішня система") бодай почасти комплектуватиметься за рахунок таких людей, буде перемога.

І останнє. Мають рацію ті, хто називає цю революцію революцією людської гідності. Гідність, прагнення особистої свободи, небажання жити лише хлібом насущним - це базові речі, характерні для західної політичної культури. Будемо сподіватися, що із цим Майданом вони остаточно прийшли в Україну, вкоренилися в ній. Але є й інші, не менш важливі, яких ми тільки маємо навчитися. І це речі, в Україні поки що не модні: толерантність, відкритість до інших світоглядів.

Якщо це все було насправді, якщо Україна дійсно йтиме в Європу, то нова влада повинна бути готова поважати тих, хто від неї відрізняється, - інакодумців, інакомовців. Простіше кажучи - інших. І почати треба б зі своїх "інших" - у Криму, на Сході й Півдні. Країні все ще потрібна об'єднавча національна ідея. "Героям слава!" не стане цією ідеєю. Бо, як не крути, у Сходу й Заходу - різні герої.

Ми, українці, багато років з гордістю казали, що Україна - одна з небагатьох країн пострадянського простору, що прожила останні десятиліття без насильства. Ця епоха, на жаль, скінчилася. Табу порушено. Українська політика взнала смак людської крові і, немов акула-вбивця, вже не забуде його. Небезпека цього нового періоду полягає в тому, що, з одного боку, він спонукує не жувати шмарклі, діяти рішуче, а з іншого - будь-яка рішуча дія тепер нестиме в собі небезпеку нової крові. Якщо Україна зможе пройти між цих двох скель і стати успішною, як Грузія, якщо не наступить на всі ті граблі, на які наступила після першого Майдану, - цей нинішній шанс насправді стане поворотом до нового життя.