Помаранчеве покоління

Навряд чи сьогодні знайдеться людина, байдужа до того, що відбувається у нашій країні. Ми, дорослі, робимо свій вибір свідомо. Цікавимося політикою, вивчаємо програми кандидатів у президенти, палко сперечаємося, зважуємо всі «за» та «проти», віримо або не віримо. Наші діти, так чи інакше, виявляються залученими до цього процесу. Здавалося б, це можна пояснити. Адже вони бачать, як поводяться дорослі, про що говорять батьки, вихователі та вчителі. Вони намагаються бути схожими на нас, у чомусь наслідувати. Але при цьому в них є свої критерії, своя логіка. Діти тонко відчувають фальш і свій вибір завжди роблять серцем.

Усі ці дні, перебуваючи на Майдані, я бачила величезну кількість людей — киян та іногородніх, котрі прийшли туди сім’ями. Малята, сидячи на плечах у татусів, розмахували помаранчевими прапорцями та повітряними кульками, підлітки зі стрічками й транспарантами, школярі в наметових містечках, матусі з колясками...

Що примушує їх годинами стояти на морозі? Чи не бояться батьки брати з собою маляток чотирьох-п’яти років? Чи не бояться відпускати дітей на мітинги та нічні чергування? І чому навіть малята кажуть «Ющенко — так!»? Такі запитання я ставила багатьом. Ось тільки деякі уривки відповідей.

— Ми відпочивали з нашим
5-річним сином у Скадовську. Там виступав Ющенко. Дитина дивилася як зачарована, просто закохалася в нього. Діти ближчі до природи, у них є відчуття, які в дорослих уже атрофовані. Вони відчувають людей. І це не пов’язано з політикою. Звісно, малюк ще не розуміє, що саме відбувається нині в Україні, зокрема на площі. Йому подобається їздити на «магдан», подобається, що тут багато людей, подобається носити помаранчеві стрічки. З нами тут і наш старший син, студент. Йому 18. Вважаю, що він уже досить дорослий, аби не просто зробити свій вибір, а й відстоювати його. Ми не можемо йому це заборонити. Звісно, ми за нього переживаємо, але це його вибір. Можливо, це найголовніша подія в його житті, його становлення.

— Ми з Кіровограда, але другий рік живемо в Києві. На Майдані третій день. Приходимо сюди після роботи. Беремо шестирічного сина, бо ні з ким залишити. Ні, ми не боїмося, що дитина з нами. Ми не віримо, що може трапитися щось лихе. Українська армія ніколи не піде проти своїх громадян. А оточуючі налаштовані доброзичливо. Тут особлива дружня атмосфера.

У маленького Андрійка я поцікавилася, чому ж він за Ющенка. На що він серйозно відповів: «Тому що за нього всі люди».

Усі дорослі запевняють, що не проводили спеціальних просвітницьких розмов із дітьми, не агітували за будь-кого з кандидатів, не нав’язували своїх поглядів. Батьків вражають деякі дитячі вислови і навіть лайки на кшталт «какашка» (зрозуміло хто). Я охоче вірю, адже сама у схожій ситуації. Мій 10-річний син також за Ющенка. Він перший приніс у будинок помаранчеву символіку. І не просто вдягнув її, а й обгрунтував свій вибір.

12-річний Данило з міста Ватутіного приїхав до Києва з мамою і старшим братом. На моє запитання, чому він за Ющенка, відповів: «Тому що Ющенко — це вільна Україна!» — «Сам придумав чи хтось підказав? Що таке у твоєму розумінні «вільна Україна»? — «Це коли жити добре. З Януковичем не може бути добре. Він бандит. Ми будемо страждати, як при Кучмі». — «А ти впевнений, що за Ющенка буде краще?» — «Впевнений. Ось подивіться на нього. Скільки в його очах співчуття і доброти. Майже всі мої друзі за Ющенка, хоча є, звісно, й ті, хто за Януковича. Але ми все одно з ними дружимо».

— Усі помітили, що наші діти різко подорослішали, — каже психолог Світлана Ройз. — Завдяки передвиборним роликам малята дізналися, що вони живуть в Україні. Багато батьків розповідають, що діти вивчили цифру 5, дивлячись «5 канал». Вони граються у Януковича та Ющенка. Причому ті, кого «призначають» Януковичем, гірко плачуть. Для дітей спосіб пізнання й адаптації до світу — гра. Нині це гра в політику. Адже ми, дорослі, у неї «граємося». Сучасне покоління дітей називають поколінням Індиго — вони знають і відчувають більше за нас. Вони відчувають неправду й опираються їй. Вони сперечаються і вміють відстоювати свою думку. Одна знайома дівчинка щодня запитувала в мами: «Президент — Ющенко? Президент — Ющенко?» Коли мама сказала їй, що, за даними ЦВК, переміг Янукович, вона стиснула губки і промовила: «Ну, це ненадовго».

Чи потрібно втягувати дітей у політику — запитання запізніле, — продовжує Світлана Ройз. — Важливо все пояснювати і прояснювати. Бажано не емоційно. Важливо, щоб діти були в безпеці. Свою трирічну дитину на Майдан я нині не привела. Але під час перших мітингів ми стояли збоку, споглядаючи величезну кількість людей. Лаштуючись укотре на Майдан, на прохання сина «Не їдь» я сказала: «Михайлику, я мушу бути там». Уранці він запитав, показуючи на екран телевізора: «Ти була там? І «нас не подолати»? А я можу поїхати?»

У ці дні мій телефон не змовкає двадцять чотири години на добу. Телефонують із різними запитаннями. Що сказати дитині, яка лаштується на Майдан? Чи йти самому? Як уникнути конфлікту, якщо я за Ющенка, а чоловік за Януковича? Я боюся. Я не можу поїхати, але я мушу бути там.

Ваша дитина повинна мати право на власне рішення. Йти чи не йти на Майдан — це її вибір. Ви повинні простежити, щоб вона була нагодована, тепло вдягнена. І ви зобов’язані не хвилюватися за неї. Цим ви показуєте, що довіряєте їй. Вона не повинна приносити свій вибір і свою позицію в жертву вашому страху. Інакше реакцією на подальші події в її житті буде страх.

Політика міцно в’їлася в сім’ї. Серед моїх клієнтів є кілька сімей, які перебувають по різні боки барикад. Мета в цьому випадку, знову ж таки, — дати людині право вірити в те, у що вона вірить. Незважаючи на розбіжності, зберігати сім’ю. Знаходити те спільне, що колись поєднало цю пару.

Останній дзвінок був від мами, яка годує груддю: «Я в паніці. Я ж передаю маляті свій страх разом із молоком». Цій жінці я відповіла: «А ви передавайте свій патріотизм. Не можете не дивитися телевізор — дивіться, але розповідайте дівчинці те, чим ви пишаєтеся. Розповідайте про країну. Про помаранчевий колір, який, до речі, сприяє підвищенню лактації. Співайте їй разом із Марічкою Бурмакою. І подумки підтримуйте тих, кого ви підтримуєте».

Ми зіштовхнулися з дивовижною трансформацією: якщо перед першим туром і відразу після нього люди приходили на прийом зі словами: «Як хочеться сховатися і прокинутися вже після виборів», то нині — із запитанням: «Що я можу і повинен зробити?»

— Більшість українців із позиції рефлективних перейшли в позицію проактивних, — стверджує психолог. — Рефлективна людина очікує, пливе за течією, не бере на себе відповідальності. Стати проактивним — узяти на себе відповідальність і йти до мети. Використовувати енергію, яку відбирає страх, заборона на дію. А це завжди перехід на новий рівень. Після цього колишнім залишатися неможливо.

Перебуваючи на Майдані, я була вражена тим, наскільки позитивно налаштовані люди. Жодного п’яного, жодної пари агресивних очей, усі дуже чемні, ніхто не штовхається, а головне — всі одне одному всміхаються. Я спеціально пройшлася Хрещатиком, старанно моніторячи стан і настрій людей. Те, що я побачила, не може не зворушити навіть відчайдушного циніка: такого душевного піднесення не спостерігалося на берегах Дніпра вже давно. І це ми, котрі здебільшого звикли до стану роз’єднаності, замкнутості, виживання поодинці.

Для тих, хто з якихось причин не може бути на Майдані й відчуває при цьому вину, раджу — частіше телефонуйте рідним і друзям, обговорюйте з ними те, що відбувається, розсилайте СМСки, прихистіть у себе вдома кілька студентів, які приїхали з інших міст, моліться, зрештою, за майбутнє наших дітей. Це теж значний внесок у перемогу.