ПОЛІТВЕРНІСАЖ

Оптимістична трагедія Віктора Ющенка

Нещодавно Віктор Андрійович зворушливо порівняв свої стосунки з Леонідом Даниловичем з синівсько-батьківськими. Вже тоді це порівняння здавалося необачним, оскільки в слов’янській традиції даний едипів комплекс розвивається не за Фрейдом, а за Рєпіним («Іван Грозний убиває свого сина») чи, що етнічно ближче, — за Гоголем («Тарас Бульба»). Як сказав би старий полковник Тарас (у нашому випадку — Леонід) сину своєму Андрієві (у нашому випадку — Андрійовичу): «Я тебе через парламент породив, я тебе через нього ж... ну, загалом, я сильно засмучуся, але діятиму відповідно до Конституції».

Що ж до визначення «оптимістична трагедія», то прикметник варто віднести до суттєво зрослого рейтингу «екс-прем’єра-мученика», а іменник — до його шансів, які різко впали, стати наступним Президентом.

Наступники по кривій

26 квітня Компартія, нарешті, вирішила для себе головне філософське питання: «Тварюка я тремтяча чи найбільша фракція?» (NB: слід сказати, одне не виключає іншого!) На голосування вотуму недовіри прем’єру-ринковику комуністи йшли рішуче, буквально як Родіон Раскольников — до старої процентниці. Причому під гарячу пролетарську руку ледь не потрапив і спікер Плющ (у ролі нещасної сестри старої Лізавети).

Ця комуно-достоєвщина, яка викликає щем у душі, дивним чином наклалася на олігархічний сюжет посереднього західного детективу, в якому нетерплячі племінники, стомившись чекати спадщину, душать тітку-мільйонерку, яка надто зажилася. (NB: до речі, про наше прагнення до європейських стандартів!)

Внаслідок спільних зусиль раскольникових із сокирами і племінників із зашморгами, стара процентниця, вона ж тітка-мільйонерка, перейшла з влади в інший світ (тобто — в опозицію). А за столом переговорів зійшлися 263 професіонали поділу — буржуазні приватизатори й пролетарські експропріатори.

Звичайно, знайшлися і незадоволені — викинуті з тітчиного притулку націонал-патріоти шумлять про «комуно-олігархічну більшість», геть чисто забувши, як понад рік зворушливо співіснували з «олігархами» у попередній більшості — націонал-олігархічній.

«Барабашка» з податкової

Господарство від тітки залишилося велике й неспокійне. Ну, із турботами наступники як-небудь розберуться — створять або коаліційний уряд, або акціонерне товариство — загалом, що-небудь таке, з обмеженою відповідальністю. Проте головний приз — вакантна нині посада прем’єр-міністра. Її виняткову цінність визначають парламентські вибори, що наближаються, оскільки, обіймаючи це місце, наступник отримує ексклюзивний доступ до пропагандистського, фінансового, а найголовніше — адміністративного ресурсів. Останній дає можливість «підправити» волевиявлення занадто самостійних громадян, недостатньо обдурених ресурсом №1, і які не відчувають почуття глибокої вдячності за витрачений на них ресурс №2. (NB: саме за можливість регулювати відсоток голосів, поданих за ту чи іншу партію, прем’єра й називають «старою процентницею»!)

Висока комісія з поділу спадщини тільки-но приступає до своєї нелегкої роботи (до поділу), а з числа учасників змагання вже практично вибув Микола Янович Азаров, який ще донедавна вважався одним із головних фаворитів. З фінішної прямої в глибокий офсайд наш головний митар був відкинутий у повній відповідності з біблійною мудрістю — усе таємне стає явним. У даному конкретному випадку знаряддям Провидіння стали майор Мельниченко й опозиційна преса; перший записав, друга оприлюднила черговий епізод мильної опери «Найлюдяніший Президент». Це була серія «Пригадати все» із Миколою Яновичем у головній ролі. Він інформував Президента про гріхи його найближчих сподвижників.

Звичайно, ці самі сподвижники й раніше здогадувалися про безмежну відвертість Яновича тет-а-тет із Леонідом Даниловичем. Проте тепер у них не залишається жодних сумнівів — те, про що вони лише підозрювали, для всіх стало неспростовним фактом. І проголосувати за Азарова як кандидата на пост прем’єра тепер означатиме для них не тихо наступити на горло власній пісні, а просто привселюдно плюнути собі в обличчя.

Народний трибун

Зрозуміло, проблеми є в усіх потенційних кандидатів у прем’єри, а не лише в одного Азарова. Ось, приміром, депутату Андрієві Деркачу категорично не подобається претендент Володимир Горбулін. Андрій Леонідович так прямо й заявив: «Для того щоб не провести Горбуліна, заблокувати трибуну, вирвати її з корінням у нас вистачить сил». Комісар Фурманов і городничий Сквознік-Дмухановський могли б заперечити з цього приводу: «Володимир Павлович, звісно фігура суперечлива, але навіщо ж трибуну ламати!» З іншого боку, чисто наукове запитання — звідки в трибуни коріння? Втім, такі морфологічні тонкощі Андрій Леонідович може й не знати, оскільки серед його численних вищих освіт поки що немає диплома з ботаніки.

Що ж до застереження «у нас вистачить сил», то Деркач-молодший, мабуть, мав на увазі об’єднання зусиль із Дмитром Табачником, який підтримав колегу філософськи-меланхолійно: «Внесення цієї кандидатури буде трагедією для Володимира Павловича Горбуліна насамперед». З істориком не посперечаєшся, справді, будь-яке призначення на високий пост в нашій країні може обернутися трагедією. З самим паном Табачником подібне нещастя тривало два роки, чотири місяці й двадцять два дні.

Новий анекдот
про Рабиновича

Рабинович зібрався купувати НТБ. (Усі, хто знає Вадима Зіновійовича, починають сміятися, не чекаючи закінчення анекдоту.)

Конституційно-демократичний союз, спеціально для «Дзеркала тижня»