Політичний бізнес на етнічній основі

У переліку дванадцяти національних та однієї етнічної меншини Угорщини українці займають «золоту середину» - шосте місце після ромів (найбільша етнічна група, що налічує в країні з 10-мільйонним населенням близько мільйона представників), німців, словаків, хорватів та румунів. Станом на 2001 рік в Угорщині проживає 5070 українців. Восени нинішнього року проводитиметься новий перепис, і багато хто сподівається, що за його результатами угорських українців побільшає, однак доти офіційними вважаються дані десятирічної давності.

Національні групи діють на підставі Закону «Про права національних та етнічних меншин», прийнятого ще в 1993 р. Який передбачає, що представники меншин мають проживати в Угорщині щонайменше століття, становити щодо населення країни чисельну меншість, мати угорське громадянство, а також володіти рідною мовою, дотримуватися традицій і звичаїв своєї культури. Закон має свої особливості, які можна розглядати як із позитивного, так і негативного боку. Так, на його підставі, а фактично - й за мовчазної згоди України, в Угорщині офіційно визнано русинську національну меншину. Для прикладу, спроби визнати нацменшину буньєвців (етнічна група хорватів) викликали рішучі протести з боку Хорватії й були припинені. За даними того ж перепису 10-річної давності, в Угорщині проживає близько 1700 русинів - приблизно стільки ж, скільки українців у Будапешті. Як не дивно, українська й русинська меншини співіснують мирно, їх керівництво уклало негласний «договір про ненапад» і дотримується його. Що ж до переваг закону, то найбільшою з них є те, що діяльність нац­меншин фінансується з державного бюджету Угорщини включно з наданням їм приміщень під офіс. Для угорсь­ких українців це єдине джерело існування, оскільки якої-небудь істотної допомоги з боку України вони ніколи не отримували.

Попри невелику чисельність (0,05 відсотка від загальної кількості населення країни), угорські українці проводять активну діяльність, яка не обмежується самим виданням культурно-просвітницької періодики чи проведенням святкових заходів до ювілейних дат. Так, неможливо переоцінити їх лобіювання у визнанні угорським парламентом у 2006 р. Голодо­мору 1932 -1933 років геноцидом українського народу чи відкриття в 2007 р. в Будапешті пам’ятника Шев­ченку, довкола чого точилися запеклі дискусії. Водночас останнього року угорські українці зіштовхнулися з неочікуваної проблемою, яка ледве не призвела до повної ліквідації їхнього національного органу самоврядування. Ідеться про політичний рух, який у самій Угорщині отримав назву «етно­бізнесу».

За угорським законодавством, кожна нацменшина має право на створення державного органу національного самоврядування (ДОНС), діяльність якого фінансується з держбюд­жету. Депутати ДОНСу обираються раз на чотири роки одночасно з депутатами в органи місцевого самоврядування Угорщини. На стадії висунення кандидатур вони заповнюють анкети, в яких є пункти про приналежність до нацменшини, володіння її мовою тощо (це вимога законодавства). Ці ж пункти наведені і в присязі, яку новообраний депутат приймає за результатами виборів. Однак насправді знання мови, традицій, як і належність до нацменшини, ніким не перевіряються, що призвело до утворення фіктивних органів українського національного самоврядування в регіонах, де не проживає жоден українець. Го­лов­на мета їхньої ді­яль­ності зрозуміла - отримання державного фінансування. Само­звані національні організації (чи як їх називають - «десантні»), що створюються з суто утилітарною метою, є й при інших нацменшинах Угорщини. Однак лише українські «десантники», прийшовши до влади, проводять відверто антиукраїнсь­ку діяльність. Керів­ництво Товариства ук­раїнської культури Угор­щини вбачає у всьому цьому слід російського лобі, яке традиційно досить потужне в Угорщині. Однак не можна не звернути увагу й на позицію офіційної угорської влади, яка усунулася від вирішення проблеми. Неодноразові протести українців із проханнями не дозволити фальсифікації виборів і не допустити до національного самоврядування псевдоукраїнські організації були проігноровані. Лише коли новообрані українські депутати попередили, що відмовляться від своїх мандатів, що призведе до ліквідації органу національного самоврядування й дискредитує Угорщину в очах європейської спільноти, представники офіційної влади пообіцяли з’ясувати, хто стоїть на «десантним етнобізнесом». Однак у результаті так нічого й не зробили.

Останні вибори до органів національного самоврядування Угорщини відбулися в жовтні минулого року, за їх результатами депутатами стали 13 реальних та вісім «десантних» депутатів. У лютому нинішнього року в Будапештському центрі української культури відбулися установчі збори Державного органу самоврядування українців Угорщини, які вперше пройшли під акомпанемент антиукраїнсь­ких гасел.

- Спочатку ми думали так: якщо вже вийшло, що, всупереч нашим протестам, псевдоукраїнські органи самоврядування все-таки були створені, то хай вони беруть ті кошти з держбюд­жету й витрачають на власний розсуд, - розповіла в інтерв’ю DT.UA голова Державного органу національного самоврядування українців Угорщини, голова Товариства української культури Угорщини Ярослава Хортяні. - Однак коли ці «десантники» почали проводити антиукраїнську діяльність, публікувати у пресі провокативні заяви… Після цього в нас навіть був намір відмовитися від своїх мандатів, адже на установчих зборах коївся якийсь жах! Вісім «десантних» депутатів демонстративно не встали під український гімн. Кричали, що жодного стосунку до української нації не мають (хоча обиралися в органи саме українського самоврядування). Коли наш найстаріший депутат за традицією урочисто відкривав збори української мовою, вигукували, що не розуміють галицького діалекту. Заявляли, що ми зловживаємо угорським законодавством і взагалі не мали права балотуватися, бо приїжджі. А вони, мовляв, автохтони, просто забули українську мову. Ми були готові до таких провокацій, тому поводилися спокійно, стримували себе щосили, хоча всередині все кипіло. На зборах були присутні представник угорського уряду й журналісти. Вони, зрештою, стали на наш бік. Потім преса писала, що хоч одна нацменшина повстала проти «десантного етнобізнесу».

- Чи була якась реакція з боку України?

- У нацменшинах, чия країна-метрополія сказала своє вагоме слово, «десантників» немає взагалі. А де не сказала, там є. Румунія, наприклад, не сказала, то в них є, Вірменія - так са­мо. Україна також не сказала, видно, їй це не цікаво, невідомо, де вона взагалі говорить. Хоча ми зверталися з цього приводу в українське посольст­во. Що вже казати, якщо Берегівська РДА (Закарпатська область) навіть підписала з однією із «десантних» груп договір про співпрацю! Ми написали в Берегове лист із проханням показати тих українців, із котрими вони співпрацюють… Взагалі, підтримка з боку України - це болісне для нас питання. Ми ж бачимо, як ставляться до своїх меншин в Угорщині Сербія чи Словаччина. А це небагаті країни. Нам можуть допомогти хіба суто символічно. Наприклад, будучи президентом, В.Ющенко привіз костюми й три банду­ри. Ми вдячні, але ж це не та підтримка. То­му радіємо, якщо укра­їнсь­кий мінкульт хоча б пришле на Шевчен­ківсь­кі дні артистів. Прав­да, торік таку допомогу довелося виривати мало не силоміць. На всі звернення в Міністерстві культури і туризму одна відповідь - немає грошей. Ми повністю взяли на себе проживання та харчування артистів, видали їм навіть добові. Про­сили мінкульт - якщо немає можливості відправити ансамбль народних інструментів літаком чи поїздом, то хай приїдуть автобусом, адже концерти були про­­анонсовані в п’яти міс­тах, люди чекали. І коли ансамбль приїхав, то зробив справжній фурор із переповненими залами… Це ж як на імідж України зіграло! Зате нинішнього року на Шевчен­ківські дні нас дуже підвели. Спочатку пообіцяли прислати Національну капелу бандуристів, яку ми теж були готові прийняти за власний кошт. Єдине - не могли оплатити проїзд по території України, ос­кільки це заборонено. Зробили анонси, розіслали запрошення. А в останній момент у мінкульті сказали - немає грошей. Довелося все скасувати, просити вибачення. Дуже негарно вийшло…

- Який усе-таки, на вашу думку, можливий вихід із ситуації з псевдоукраїнськими депутатами?

- Ми самі були приголомшені всім цим і не знали, як діяти. Але тепер приходимо до тями, працюємо. Вісім «десантників» так і залишаються в нашому самоврядуванні, ми змушені запрошувати їх на спільні засідання. Зрозуміло, що жодної співпраці між нами бути не може. Якщо вони й далі заявлятимуть про своє «українство», будемо виступати проти, протестувати, звернемося, зрештою, в європейські структури. А взагалі, вважаю, що треба якнайшвидше змінити закон про нацменшини, аби на законодавчому рівні унеможливити це явище. Якщо ці зміни відбудуться найближчим часом, ми готові й на перевибори…