Покарання за колабораціонізм: чому це не спрацювало в Європі після Другої світової війни?

21 червня, 2021, 12:58 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Уроки для України

20 травня було ухвалено зміни до законодавства про встановлення кримінальної відповідальності за скоєння воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Тепер Україна матиме дієві механізми притягнення до кримінальної відповідальності за співучасть і вчинення таких тяжких злочинів як катування, захоплення заручників, заклики до збройної агресії, в тому числі поширення відповідних матеріалів.

Однак це лише частково вирішує важливе питання відповідальності за співпрацю з ворогом під час війни, так званий колабораціонізм. Упродовж останніх кількох місяців у Верховній Раді України було зареєстровано три законопроєкти про колабораціонізм (№№ 5135, 5143 та 5144). Крім того, в грудні 2019 року пройшов реєстрацію законопроєкт № 2549. В усіх цих проєктах народні депутати пропонують запровадити окремий склад злочину — колабораціонізм.

Намагаючись задовольнити суспільний запит на справедливість і покарання винних у співпраці з Російською Федерацією, окупаційною адміністрацією в Криму та так званими ЛНР і ДНР, ці законодавчі ініціативи пропонують дуже розмиті визначення «колабораціонізму», що охоплює військову, політичну, адміністративну, економічну, інформаційну та іншу співпрацю з ворогом. Проте на практиці всі вони лише створять правовий безлад і, швидше за все, допоможуть справді винним уникнути відповідальності.

Через недостатньо чітке визначення економічного, адміністративного та інших форм колабораціонізму запропоновані склади злочинів можуть фактично вважати колаборантами всіх жителів тимчасово окупованих територій. Адже будь-яка, навіть опосередкована, взаємодія з окупаційною владою може бути витлумачена як колабораціонізм. Натомість брак визначеності дасть можливість не кваліфікувати дії тих, хто справді допомагав ворогові, як колабораціонізм.

Окрім того, законопроєктами №№ 5143 та 5144 передбачено засуджених за колабораціонізм позбавляти права обіймати посади на термін від 10 до 15 років. Фактично, народні депутати пропонують на 10–15 років виключати з суспільного життя засуджених за колабораціонізм.

Такі ініціативи в суспільній дискусії часто пояснюють прикладом (досвідом) позбавлення громадянських прав після Другої світової війни у країнах Європи, зокрема у Франції. Однак у запозиченні повоєнного досвіду Європи у притягненні до відповідальності за колабораціонізм для України слід враховувати як тодішню практику застосування такої відповідальності, так і її далекосяжні наслідки, з якими зіштовхнулися європейські країни після Другої світової війни.

Термін «колабораціонізм»

Термін «колабораціонізм» походить від французького слова collaboration і дослівно означає «співпраця». У буквальному сенсі його використовували у Франції та Бельгії після Першої світової війни на позначення співпраці місцевих жителів із німецькою окупаційною владою.

Та оскільки колаборація стала офіційною назвою співпраці між Німеччиною й урядом маршала Петена («вішистською Францією») в Другій світовій війні, термін «колабораціонізм» став синонімом добровільної співпраці громадян і урядів під час окупації країнами Осі (гітлерівською коаліцією), ідеологічної підтримки нацизму, зради власної держави та співучасті у воєнних злочинах нацистської Німеччини.

На теренах колишнього СРСР під приводом боротьби з колаборантами влада проводила репресії на новоприєднаних територіях Західної України, етнічні чистки — депортації кримських татар та народів Північного Кавказу і переслідування учасників визвольних рухів в Україні, Польщі та країнах Балтії.

Слід зазначити, що такого окремого злочину як «колабораціонізм» у повоєнній Європі не існувало. Колаборантів із ворогом у Другій світовій війні в Європі переслідували за двома основними категоріями злочинів.

Перша — це державна зрада і злочини проти порядку несення військової служби. Ці склади злочину застосовувалися в усіх країнах Європи та СРСР. Друга категорія — це воєнні злочини та злочини проти людяності. За ці злочини власних громадян переслідували в СРСР та країнах, які перебували під його політичним впливом: Угорщині, Румунії, Фінляндії тощо.

В окремих країнах (зокрема Франції, Бельгії, Нідерландах, Норвегії) було запроваджено злочин «непатріотична поведінка», за який належало покарання у вигляді позбавлення громадянських прав та доступу до певних професій. Застосування цих складів злочину мало далекосяжні руйнівні наслідки для суспільств.

Можна з упевненістю стверджувати, що поняття «колабораціонізм» більше має політичне навантаження й емоційне забарвлення, пов’язане з трагедіями Другої світової війни, ніж значення для кримінальної науки. Відтак його використання на означення злочину, скоєного під час збройного конфлікту на території сучасної Україні, тягне за собою весь «історичний багаж» досвіду його широкого застосування в повоєнні часи для покарання співпраці з нацистським режимом.

Практика покарання за колабораціонізм після Другої світової війни

У деяких країнах до колаборантів застосовували склади злочину, які позначали «непатріотичну» поведінку (наприклад, «національне безчестя» у Франції). За них покаранням було позбавлення громадянських прав та права доступу до певних посад і професій пожиттєво або на тривалі терміни — понад десять років. Покарання у вигляді позбавлення громадянських прав існували в кримінальних кодексах країн Європи ще до ХХ ст., однак уже на кінець 1940-х вони вважалися застарілими і були скасовані.

Застосовуючи тривалі обмеження доступу до професій для засуджених за колабораціонізм, держави самі себе обмежили в доступі до якісної робочої сили, яка була необхідна для економічної відбудови після війни. Тому уряди мусили дуже швидко відмовлятися від таких санкцій. Покарання у формі обмеження громадянських прав поставило під загрозу економічну та соціальну цілісність країн.

Дискримінація і таврування колабораціоністів, чиї громадянські права було обмежено, залишається болючим питанням, зокрема в сучасній Франції та Норвегії, навіть через більш ніж півстоліття після Другої світової війни. Запровадження схожих покарань в Україні загрожує призвести до таких самих тяжких наслідків.

У Бельгії та Нідерландах заплановані масштабні переслідування за економічний колабораціонізм довелося обмежувати зразу після початку їх втілення. Так, у Бельгії відповідні зміни до законодавства було внесено ще в травні 1945-го, після дев’яти місяців обговорень в уряді. У Бельгії та Нідерландах десятки тисяч робітників, які працювали на окупаційну владу, спершу були обвинувачені в економічній співпраці з ворогом, але зрештою обвинувачення з них зняли. Натомість бізнес-еліти задля можливості не відповідати за економічну співпрацю з окупаційним режимом пролобіювали запровадження французької концепції «крайньої необхідності». У Бельгії та Нідерландах розслідування за обвинуваченнями в економічній співпраці серйозно блокували діяльність підприємств, що завдавало збитків і так слабкій повоєнній економіці. Зважаючи на проблемний досвід застосування кримінальної відповідальності за економічний колабораціонізм після Другої світової війни, Україні немає сенсу намагатися повторювати його в очікуванні успішніших результатів.

Тисячі державних службовців і службовців органів місцевого самоврядування по всій Європі було звільнено за обвинуваченням у колабораціонізмі. Важливим спостереженням є те, що в Центральній та Східній Європі дуже часто пристрасні прибічники комунізму активно підтримували новий ідеологічний режим німецької окупаційної влади.

В СРСР серед державних службовців та партійних функціонерів проводилися розслідування, за результатами яких лише малу кількість їх було визнано «неблагонадійними» і багато з них на практиці залишилися працювати. Важливою причиною цього був брак кадрів, які б могли замінити стількох звільнених службовців. Окрім того, визнання справжніх масштабів колабораціонізму серед радянської державної системи, який був масовим, зганьбило б радянську владу. Своєю чергою, ті «неблагонадійні», котрі зберегли посади, залежали від доброї волі керівництва, адже будь-коли могли бути звільнені.

Історичні уроки кримінальної відповідальності за «колабораціонізм для України

В сучасній Україні, як і в Європі після Другої світової війни, суспільний запит на відновлення справедливості та покарання винних у злочинах, скоєних під час війни, дуже високий. Але задоволення цього запиту не повинно створювати ризику масового нерозбірливого переслідування за підозрою в колабораціонізмі, бо це може зашкодити економічній відбудові країни, суспільній єдності в далекосяжній перспективі та посприяти появі несправедливо засуджених політичних «мучеників» з числа звинувачених у колабораціонізмі.

Крім того, оскільки вектором української політики є реінтеграція тимчасово окупованих територій, існують обґрунтовані побоювання, що застосування кримінальної відповідальності за «співпрацю з окупантом» нашкодить цьому процесові. Загалом, використання терміну «колабораціонізм» — доволі токсичне й може призвести до стигматизації та таврування жителів окупованих територій, адже саме проти них спрямовані ініціативи народних депутатів.

Встановлення справедливості та покарання винних у державній зраді, інших злочинах проти національної безпеки та співучасті у злочинах, вчинених Російською Федерацією і так званими ДНР та ЛНР, важать дуже багато. Відповідно, ефективні державні механізми притягнення до кримінальної відповідальності винних у співучасті у вчиненні злочинів окупаційними адміністраціями необхідні, щоб запобігти «народному правосуддю» та досягти тривалого примирення в суспільстві.

З іншого боку, чинний Кримінальний кодекс України уже охоплює основні склади злочину, які застосовувалися для переслідування за колабораціонізм після Другої світової війни. Для цього не потрібно карати жителів тимчасово окупованих територій, які вже постраждали від окупації, переслідуванням за розмитим визначенням колабораціонізму. Як засвідчив досвід Європи після Другої світової війни, запит на прощення та забуття після війни може настати доволі швидко і виникне потреба замінювати жорсткі покарання амністією.

Не доцільно криміналізувати адміністративну й економічну співпрацю з окупаційними органами Російської Федерації та копіювати застарілі європейські правові інститути, від яких ті ж таки країни Європи почалися відмовлятися одразу після Другої світової війни.

Навпаки, Україна має спиратися на сучасні інститути кримінального права та прав людини, а також на сучасні напрацювання у сфері перехідного правосуддя (transitional justice), які розвинулися для подолання наслідків порушень прав людини в сучасних збройних конфліктах.

По матерiалам: ZN.UA /
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК